Як вінницькі архівісти у стінах колишнього єзуїтського костелу сто років оберігають історичну пам’ять

В Україні 24 грудня своє професійне свято відзначають працівники архівної служби. Вінницькі архівісти готуються до відзначення сторіччя обласного архіву, хоч архівна справа на теренах сучасної Вінниччини зародилася набагато раніше, ніж сто років тому – у другій половині XVI століття. Тоді було створене Брацлавське воєводство й розпочали діяльність шляхетські суди: ґродський, земський та підкоморський. Про це відомо зі статті "Архів у Мурах" нинішнього директора Державного архіву Вінницької області Юрія Легуна, відомого герадьдиста й одного з авторів герба Вінниці. 

Юрій Легун. Фото: ФБ-сторінка Юрія Легуна 

Як повідомляє історик, перша конкретна вказівка на існування місця концентрації архівних документів у Вінниці сягає 1580 року. Тоді сталася пожежа в замку, і згоріла переважна більшість королівських надавчих актів на маєтки місцевій шляхті, межових обводів та інших документів, переданих на зберігання в старостинську адміністрацію та приватним особам.

У 1598 році адміністративний центр воєводства перемістився з Брацлава до Вінниці, і земський та ґродський архіви Брацлавського воєводства зберігалися в дерев’яному Вінницькому замку на острові. У ХVІІІ столітті архів гродських і земських книг зберігався при Вінницькому гродському суді (так називалися державні суди першої інстанції у великих карних справах на території давньої Польщі). Після створення у 1796 році Брацлавського намісництва було відкрито архів при Брацлавському верхньоземському суді. У 1797 році Брацлавське намісництво було ліквідоване, суд – теж, а архів давніх актових книг зберігався надалі при Вінницькому повітовому суді.

У 1909 році у Вінниці відкрився окружний суд, його дія поширювалася на сім повітів Подільської губернії. При канцелярії старшого нотаріуса окружного суду створили нотаріальний архів, до якого частково були передані документи з нотаріального архіву в Кам’янці-Подільському.

Якщо початок архівної справи у XVI столітті пов’язаний із судами, то після ліквідації царизму до неї були причетні військовики. У липні 1918 року при штабі другого Подільського корпусу в Вінниці організовано військово-історичний відділ, який збирав документи, залишені на території губернії частинами армій Південно-Західного фронту.

Пізніше естафету підхопили освітяни: у 1920 році у Вінниці при Подільському губернському відділі народної освіти була створена архівна секція охорони пам’яток давнини, мистецтва і природи, а невдовзі при ній відкрито Подільський обласний архів, який складався з архівного, бібліотечного і бібліографічного відділів.

Навесні 1922 року у Вінниці розпочато створення Подільського губернського історичного архіву для зберігання дореволюційних архівних документів. Він був укомплектований з матеріалів Подільського та Кам’янець-Подільського архівних управлінь. З Кам’янця до Вінниці було перевезено документи губернських і частини повітових установ. Губернський історичний архів був підпорядкований Подільській комісії з вивчення історії партії та історії революції. Початком історії власне Державного архіву Вінницької області визначено саме травень 1922 року. 

Архів у Вінниці розташований в найстарішій будівлі міста – в давньому єзуїтському костелі, частині Вінницьких мурів. Споруда тісна і незручна, і це проблема не тільки обласного архіву Вінниччини, бо місця для зберігання документів бракує і в районних центрах, і в інших обласних центрах України. Але будівля, в якій сто років діє обласний архів, заслуговує на те, щоб розповісти про неї. 

Будівля, в якій діє Державний архів Вінницької області, колишній єзуїтський костел. Фото: Вікіпедія

Малюнок мурів та ієзуїтського колегіума у Вінниці. Середина XIX сторіччя. Автор: Н.Орда

Як повідомляють в обласному краєзнавчому музеї, історія Вінницьких Мурів починається з 1611 року, коли вінницький староста Валєнти Каліновський надав єзуїтам під будівництво монастиря свою юридику у Вінниці і записав їм розміщені неподалік від міста хутір Кайдачиху і село Казаниху. Отці єзуїти в 1611–1619 роках, наїжджаючи з Кам’янця-Подільського, провадили у Вінниці лише місіонерську діяльність, щоб навертати  православних вінничан у католицтво.

Їхній перший вінницький дерев’яний дім згорів під час масштабної пожежі 1613 року. Відновив місію Каліновський. З 1619 року єзуїти вже мали в місті постійну резиденцію. У 1630-х роках вони спорудили кам’яний кляштор (монастир), у 30-40-х роках – костел. Єзуїтський комплекс розбудовувався як фортеця, за що й отримав назву "Мури" (від латинського murus – стіна). Він приймав у разі небезпеки військові загони, шляхту та городян з їхнім майном.

Читайте також: Архівні знахідки: Як молоді спеціалісти в 1936 році намагалися розв’язати житлову проблему

У 1648 році єзуїтську твердиню здобули козаки, під час Хмельниччини вона була зруйнована. Ченці з Товариства Ісуса повернулися до Вінниці після Карловицького миру (1699) і до 1719 року діяли тут тільки як місіонери. Відбудова комплексу тривала в 1740 –1750-х роках. Тоді ж у ньому з’явилися два нові флігелі, призначені під класи для запровадженого єзуїтами колегіуму і шляхетський конвікт (гуртожиток).

Як осередок єзуїтів комплекс функціонував до другої половини XVIII століття. Закрили монастир у 1773 році на виконання булли Папи Климента. У колишній оселі єзуїтів відкрили дворянську школу. 1776 року Мури з єзуїтськими спорудами були передані під створення едукаційної комісії (міністерства освіти) Речі Посполитої. 1778 року в будівлі сталась пожежа.

Відновлення Мурів, зокрема й комплексу єзуїтів розпочалося в 1907 році. Опікувався ним головний архітектор Григорій Артинов, який створив проект реконструкції колишнього єзуїтського колегіуму під православний храм. Але реалізувати проект йому не вдалося. Був добудований атик (стінка, що міститься над карнизом і завершує споруду) та встановлені чавунні сходи. Після реставрації колишнє монастирське приміщення використовували для муніципальної церкви ікони Казанської Божої Матері. У 1911 році в приміщенні монастиря було відкрито жіночу гімназію (поряд з чоловічою, яка діяла з 1907 року), до якої на фундаменті розібраного південного крила монастиря (з боку вул. Монастирської, колишньої вул. Володарського) було добудовано триповерховий житловий будинок. 1917 року в приміщенні костелу розміщувалася перша Вінницька рада робітничих депутатів.

В радянський період колишній єзуїтський комплекс став центром наукового, духовного, освітнього та культурного життя. Зокрема там оселився Державний архів Вінницької області, який діє в тих же стінах донині.

24 липня 1925 року у зв’язку з ліквідацією Подільської губернії Подільське губернське архівне управління припинило діяльність і передало свої функції тимчасовій архівній комісії, а комісія передала справи трьом новоствореним окружним архівним управлінням: Вінницькому, Могилів-Подільському та Тульчинському. Історичний архів увійшов у повному обсязі до складу Вінницького окружного архівного управління.

Читайте також: Як випадкові дитячі малюнки потрапили на вічне зберігання в архів

У зв’язку з реорганізацією адміністративно-територіального поділу в 1930 році замість окружних були створені місцеві архівні управління. В кінці 1931 року Вінницьке місцеве архівне управління було реорганізовано у Вінницький державний історичний архів. Зі створенням у лютому 1932 року Вінницької області архів отримав назву Вінницького обласного історичного архіву.

Під час Другої світової війни в липні 1941 року вийшов наказ начальника Управління внутрішніх справ Вінницької області про підготовку до евакуації найбільш цінних таємних матеріалів "в кількості однієї вантажної машини", усі ж інші документальні матеріали було запропоновано спалити. Працівники архіву підготували до евакуації усі документи відділу секретних фондів разом з науково-довідковим апаратом (24 автомашини). Документи були відправлені залізницею в місто Актюбінськ, а решту матеріалів архівісти не знищили, а залишили під окупацією. За час окупації архів втратив чимало документів, зокрема було вивезено 598 планів колишніх поміщицьких земельних маєтків у Подільській губернії. 

З 1980 року установа називається Державним архівом Вінницької області. У 1991 році до Державного архіву Вінницької області на правах структурного підрозділу приєднано колишній обласний партійний архів.

Серед найінформативніших, а отже й найцінніших, типів історичних джерел, що зберігаються в архіві, є актові книги повітових земських судів за 1800-1832 роки та актові книги повітових судів (1833-1872 роки). Там є копії документів ХV – ХVІІІ століть з приватних та судових архівів (шляхетські родоводи, цехові статути, межові декрети, надавчі акти, інвентарі маєтків, скарги та маніфести тощо), орендні та заставні контракти на маєтки, корчми, ставки, винокурні, фабрики; запродажні угоди; описи маєтків, фільварків, корчем, млинів, панських будинків, бібліотек та архівів у них; копії документів про підтвердження дворянства, витяги метричних записів тощо. Актові книги 40-70-х роках ХІХ століть містять інформацію про розвиток цукрової промисловості, про торгівлю збіжжям, цукром, горілкою й пов’язане із цим чумакування, про винищення лісів для забезпечення цукрових заводів пальним.

Серед найбільш цінних та інформативних фондів періоду другої половини ХІХ – початку ХХ століть – фонди органів місцевого станового самоврядування (міських дум і управ, волосних правлінь, повітових земських управ), Вінницького окружного суду, прокурора та старшого нотаріуса того ж суду. Зберігаються в архіві метричні книги парафій різних конфесій: католицькі (з 1773 року), православні (з 1792 року), іудейські (з 1834 року), лютеранські (з 1909 року).

Є в архіві цінні документи щодо становлення органів місцевого представництва за Центральної Ради, Гетьманату та Директорії і діяльності повстанських антибільшовицьких загонів першої половини 1920-х років (Волинця, Гальчевського, Шепеля, Мачушенка, Хмари та інших). Широко і різнопланово представлений в архівних документах період становлення радянської влади. А от значна частина документів за 1930-ї роки була втрачена під час відступу Червоної Армії в 1941 році. 

Читайте також: Ернест Йосипович Тельман: Які імена давали покинутим дітям у 30-і роки ХХ століття

Оскільки в період Другої світової війни Вінницька область входила до німецької та румунської зон окупації, в архіві відклались фонди як німецьких і румунських окупаційних установ, так і органів обмеженого місцевого самоврядування, освітніх, судових, господарських установ. Фонди вінницького окружного гебітскомісара, Могилів-Подільської, Ямпільської та Тульчинської повітових управ містять інформацію про діяльність загонів УПА, націоналістичного та комуністичного підпілля, про господарство та постачання армії, розквартирування окупаційних військових частин, табори військовополонених, гетто зі списками ув’язнених тощо. 

У 1993-1999 роках в архів з обласного управління СБУ було передано слідчі справи на реабілітованих громадян – жертв політичних репресій, фільтраційні справи колишніх остарбайтерів та військовополонених. Слідчі справи охоплюють період з 1918 року до початку 1980-х і відображають основні етапи більшовицького терору: 1918-21 роки – чекістський терор проти представників українських владних структур, війська, партій тощо; 1930-33 роки – винищення діячів української церкви, інтелігенції, заможного селянства; 1937-38 роки – "великий терор"; 1944 – початок 1950-х років – переслідування оунівців та колишніх працівників окупаційних установ, архівно-слідчі справи на колаборантів.

Значна частина архівного "поля" залишається "неораною". На сотому році діяльності Державний архів Вінницької області має чимало проблем (які насправді є проблемами не тільки власне архіву, а й людей, яким доводиться шукати потрібні документи), але в Україні зростає інтерес до історії, триває оцифрування фондів, а Державна архівна служба шукає шляхи розв’язання проблеми збергіання документів.

"Професія архівіста – вічна. У людей завжди буде потреба в зберіганні інформації. Але змінюються форми зберігання, і ми маємо йти в ногу з часом", – наголошував голова Державної архівної служби України Анатолій Хромов під час цьогорічного візиту до Вінниці. 

Архіви ж зберігають не просто папери з певною інформацією, вони бережуть історичну пам’ять, як би пафосно ці слова не звучали. 

Читайте також: "Сяде на призьбі та й плаче, як дурненький": Які аргументи для розлучення наводили чоловіки й жінки сто років тому