"Совок довбаний": Як ентузіасти з Вінниці і Харкова згадують минуле, щоб не тягнути його в майбутнє 

Кілька ентузіастів – вінничанки Оксана Яцюк і Лариса Полулях і харків’яни Наталка Зубар, Віктор Гарбар та Ігор Дубровський – трохи більше ніж пів року тому почали виходити в ефір зі своїми розповідями про життя в СРСР. Проєкт свій вони назвали "Совок довбаний", і до цього їх, очевидно, спонукала картинка, яка вже не перший рік гуляє в соцмережах. На картинці тій справді совок (у прямому значенні слова) і справді довбаний (теж у прямому значенні слова – видовбаний з дерева). Назву ж проєкту слід трактувати, звісно, в переносному значенні. "Совком" давно називають радянську державу і радянські порядки, ну а "довбаний" – чудовий евфемізм до нецензурного слова. І ставлення до "совка" дозволяє висловити повноцінно, і при цьому не лаятися "вголос".

До слова, про назву "совок". Співавторка проєкту Наталя Зубар в інтерв’ю "Радіо Свобода" говорила: "Є дві версії походження слова "совок". Одна приписує його співаку Александру Градському, а інша каже про те, що воно пішло з антикомуністичного підпілля країн Балтії і означає "советский окупант". Мені ближча друга версія, я завжди вважала їх окупантами України і загарбниками людських душ".

Читайте також: Політичне голодування і пошитий зі штори прапор: Як вінничани боролися за незалежність України

Саме з таких міркувань і виходили творці "Совка довбаного". Це проєкт "тихої декомунізації свідомості" або, як вони його самі визначають, "десовкізації". От що пишуть вони самі про свій проєкт: "Розпочатий 2015 року в Україні процес позбавлення від наслідків комуністичної ідеології є вкрай важливим для створення української політичної нації, кришталізації модерної української ідентичності. Однак ми регулярно спостерігаємо, що люди різного віку, різного соціального стану, освітнього рівня доволі позитивно сприймають і радо поширюють маніпулятивну інформацію про "щасливе життя в СССР". Тому, на наше переконання, процес декомунізації має бути підсилений "десовкізацією" — неагресивним, однак наполегливим викоріненням з українського інформаційного простору ментальних конструкцій, які гальмують процес кришталізації модерної української ідентичності, закріплюють в свідомості — особливо молодих людей, що не мали досвіду життя в СССР — ностальгічних настроїв, бажання "знову" скуштувати "самоє вкусноє на свєтє совєтскоє мороженоє", або "оґромний бублік за 5 копєєк".

Вінничанка Оксана Яцюк радо відгукнулася на пропозицію поговорити про "Совок довбаний" і його призначення.

Оксана Яцюк

Оксано, як розпочинався ваш "Совок довбаний"?

– Наш проєкт – таке собі дитя карантину, хоч ідея розмовляти з молодшим поколінням про життя в СРСР – не нова. Зрештою, ми й робили це скрізь, де могли, адже працюємо в сфері інформаційної безпеки. У спілкуванні з молоддю в різних проєктах не раз зачіпалася тема СРСР в різних його проявах. І от коли на тривалий час ми засіли за дистанційну роботу і до мінімуму скоротили живе спілкування, вирішили спробувати виходити зі своїми думками, спогадами і висновками в ефір.

Виникла думка, що варто б відповідати на найрізноманітніші запитання, які виникають у молоді про СРСР. Не політичні, не ідеологічні, а "житейські" і навіть побутові. Про релігію, про мову в школі, про туш (косметичну), прокладки, про те, як квартири купували. Про високе і про низьке.

Перший ефір ініціювала і провела Євгенія Кузнєцова на своєму юутб-каналі "Мова-Меч". Вона провела попереднє опитування  серед молоді,  визначила найбільш популярні запитання, а ми на них відповідали.

І як успіхи?

– Інтерес до того був чималий, близько 10 тисяч людей подивилися наш перший ефір, було багато коментарів, серед них значна частина запитань. І ми записали ще одне відео. Ми подумали, що варто показувати різний досвід. Наталка показувала більш міське життя, а я – сільське, бо хоч і в місті жила, але значна частина життя мого проходила в селі. Ну й родини різні. Спочатку хотілося якихось дуже серйозних тем. Вирішили поговорити про шпигунів. Потім був ефір на тему "кіно і німці". А потім ми зрозуміли, що загиблюватися у високі теми можна нескінченно, але людей справді цікавлять не тільки шпигунство, репресії чи ще щось глобальне, а й суто побутові речі. Тому ми вирішили чергувати побутові і "високі" теми, враховуючи інтерес до них. Щоб був баланс. 

Як виникла назва?

– Звісно, треба було якось назвати наші "передачі". "Життя в СРСР" – то якось безлико і дуже "високо". Не можна ж забувати, що серед тих людей, які творили радянське життя, були ті, які справді хотіли рівності для всіх людей, високих стандартів життя, прагнули до гуманістичних ідеалів. Інша справа, що з цього вийшло. А вийшов "совок" у найгіршому значенні слова. І наше завдання – показати темні сторони життя в СРСР. Не очорнити, а показати так, як воно було насправді, що стояло за смачним морозивом і щасливими усмішками піонерів. От хотіли люди високого, а що отримали – ми з тобою в тому жили, бачили. До речі, один з іноземців казав, що нашу назву "совок довбаний" автоматичний перекладач перекладає як лайку. Ну так воно і є – лайка, тільки ніби цензурна.

Як ви самі оцінюєте те, що робите?

– Звичайно, ми – аматори і розуміємо, що в нас дуже скромний технічний рівень. Наталка з Віктором колись пробували якесь любительське кіно знімати, ще ми були на тренінгах зі створення відео. Ми з самого початку розуміли, що робимо все недосконало, але нам порадили "вимкнути перфекціонізм" і зосередитися на змісті. Я тепер розумію, що це правильно, бо форма шліфується, а зміст – головне. Коли ми підготували вже зо три десятки випусків, то побачили, що перші випуски можна було б зробити в чомусь кращими, але разом з тим це не впливає на увагу до теми. Цікавість є, і її треба задовольняти. От що головне.

Працюєте суто на ентузіазмі?

– Поки що так, хоч це й забирає багато часу. Дві години ефіру, а до кожного з них треба ж готуватися, годину відповідаємо на коментарі в ютубі, а ще й просування роликів. Звичайно, якби ми мали якийсь повноцінний грант, було б "веселіше". Але ми створили патреон, і люди, які справді цінують нашу роботу, можуть оцінити її й гривнею. Чи іншою валютою. Однак у будь-якому разі ми робимо це з внутрішньої потреби. І до певного часу навіть не знали, що таке патреон. Спочатку була ідея. І саме ідея й залишається головною.

Про інтерес до теми. Що більше цікавить молодь?

– За кількістю переглядів не завжди про це можна судити, бо це залежить і від того, як ми просуваємо ту чи іншу тему. Але певні висновки ми робимо із запитань і коментарів. Молоді цікаво, чому батьки і дідусі-бабусі поводяться так, а не інакше? Тим більше, що з Росії тихою сапою на мізки нашої молоді добряче впливають. І соцмережі дуже цьому сприяють. От, наприклад, публікації про те, що бабуся тримає в серванті сервіз і нікому не дозволяє його торкатися. Чому? А бабця знає: якщо, не дай Господь, настане "другий 33-й рік", то вона той сервіз у лиху годину виміняє на хліб. Тому головний висновок про ефективність нашого спілкування в ефірі такий: молодь пише "тепер я краще розумію своїх батьків" чи "от чому моя бабуся каже так чи робить отак". 

Або ще отаке. Говорили про те, чому дітей у дитсадках годували силоміць. Це зараз подається як така собі "придуркуватість" суспільства, але не пояснюються корені цього явища. А коли я була в дитсадку, у мене були виховательки, які справді пережили голод. Реальний голод. І вони підсвідомо розуміли, що навчити дітей їсти навіть солому ("смачно – не смачно" – справа другорядна) – це цінна навичка для виживання. "Їж що дають" – це не жорстокість виховательки, це її милосердя.

Мама мені розповідала: у селі в 1947 році чи навіть у 1933-му була така родина, яка їла равликів, яких у лісі збирала. І так ті люди вижили. А інші не їли, бо не могли, їм то було гидко, дико, страшно, ще якось. Словом, у наших виховательок, яким добре було відомо, що таке голод, було намертво забито в мозку, що треба їсти, треба дітей годувати, бо в іншому разі можна померти з голоду. Після цього ефіру нам писали: "От тепер я розумію, чому мене бабця так наполегливо годувала в дитинстві, запихала кашею, яку я не любила/не любив". Ні, бабця не дурнувата, в неї за плечами дуже жорсткий досвід.

А "страшилки" про радянську стоматологію, в якій майже не було знеболення? Для нинішньої молоді це дико, а наше покоління і, тим більше, покоління наших батьків недаремно боялося стоматологів, як вогню. Бо було боляче і страшно.

Був "совок", який ми, діти того часу, знали, але був і той, про який не здогадувалися до певного часу. Як ти "прозрівала" щодо невідомого нам "совка"?

– Десь у 70-і роки минулого століття в нашій родині проліг кордон між тими, хто на собі спробував жахи "совка", наприклад, розкуркулення, і тими, хто вже цього не знав. Я ж уже застала "щасливе радянське дитинство" з ялинками на Новий рік і повітряними кульками на першотравневу демонстрацію. Як усяка відмінниця того часу, любила читати віршики про Леніна. Коли я вчилася в початковій школі, чи не кожен урок у нас був відкритий, бо в місті було педучилище, на уроки приходили майбутні вчителі, викладачі педучилища, методисти, то вчителі в нашій школі готувалися до уроків якісно. Ми були типовими радянськими дітьми.

Але мені, "правильній відмінниці", потрапили на очі старі журнали і підручники. Я там прочитала, що в 1980 році має бути комунізм! Це було в підручнику історії для 4-го класу. Але де ж той комунізм? Де оте, що мало бути безплатним? Їдальні, квартири, міський транспорт? Я таємно чекала, що хтось оголосить про наближення комунізму, але замість нього оголосили про Олімпіаду. 

А ще була макулатура. Ми ж її здавали, щоб купити хороші книжки, тому збирали. Полізли ми з мамою на горище в старій хаті і витягли звідти величезну купу макулатури. Журнали "Блокнот агітатора", "Під прапором ленінізму". Ми спакували три чи чотири мішки макулатури. Але дещо ми в ті мішки не запакували. І серед того "дечого" були газети "Вінницька правда" за 1946 рік. Підшивка. Я її потім в музей передала. Там було про нюрнберзький процес, зокрема. І за 1941 рік підшивка якоїсь піонерської газети. Остання газета була за 20 червня, перед самим початком війни. А в одному журналі десь за 60-і роки прочитала про в’язнів, здається, Маутхаузена, яких після того везуть у… ГУЛАГ. Я не знайшла продовження історії, але сам факт, що людей, які вийшли з концтабору, замість того щоб зустріти, душевно обігріти, можуть повезти в інший табір… Це породило в мені якісь сумніви, які поступово примножувалися і на певному етапі їхня кількість досягла критичного рівня.

А в 1987 році, тобто ще за СРСР, я вступила на істфак. І десь у 1989 році вже почали говорити про репресії, про голод, родичі дещо розповідали, і тут я взялася за голову. Воно тоді йшло переважно з Росії, української літератури ще не було майже, але тоді ж країна ще була одна. У нас на факультеті тоді вже запровадили вільне відвідування, і я весь час просиджувала в читальному залі і читала ці журнали. 

А ще раніше моя бабуся встигла розповісти мені про антирелігійну пропаганду, про те, як зривали хрести з могил. І про німців, які не всі не були такими однозначно жорстокими, як у підручниках писалося і в фільмах показувалося, як німці їх "чоколядами" пригощали.

Моє критичне мислення від лекцій професора Шульги і доцента Зінченка на істфаці тільки зміцнилося. А нас був осередок людей, які хотіли змін в Україні. Професор Іван Заєць, який до того тривалий час служив у КДБ, був у мене куратором у групі. Я пам’ятаю, що коли починався "РУХ" (тоді ще "народний фронт"), він мене зустрів у коридорі і каже: "Оксаночко, чув я що ти там в якісь рухи позаписувалась". А я думаю: "Ну все, зараз я вислухаю". А він каже: "Так і треба, Оксано, правильно. Україну треба піднімати". Я тоді зрозуміла, що я таки в правильному місці навчаюся.

Рік після інституту працювала на філфаці на кафедрі лаборанткою. Там я почула про "вінницькі могили". Казали, що коли німці наступали,  то наші "постріляли в’язнів". Це одна з викладачок старших розповідала. Я не могла зрозуміти, навіщо в’язнів стріляти – щоб ворогу не дісталися, чи шо? І коли воно пізніше все відкрилося, то ця розповідь згадалася дуже рельєфно.

Читайте також: На Запорозьку Січ – кіньми: Як юнаки з Вінниці наближали день проголошення Незалежності України

Однією з тем, які ви зачіпали у своїх випусках, були релігійні свята. Які в тебе спогади про це?

– Я в дитинстві взагалі не розуміла, що таке Різдво. Виросла в родині викладачів педучилища. Яке Різдво? Це були новорічні свята. Але потім посеред канікул траплялося якесь незрозуміле свято, коли їли кутю. Суті свята ніхто не пояснював. Кутя та й кутя. Народний звичай. Але не тільки кутю варили, а й 12 страв, які чомусь всі треба було скуштувати, інакше будуть пропадати курчати і каченята. Але я не уявляла, що скуштувати – це просто по одній ложечці. Все було смачне, я його їла, скільки хотіла.

А до батьків моїх приходили студенти і чомусь 31-го числа перед Новим роком. Студенти щось там розказували чи співали, їм батьки щось виносили. Вже потім мама розповідала, що з викладачами "проводили роботу": кажіть, мовляв, студентам нехай не ходять, але "в лоб" не казали, чому, а формулювали це по-іншому. Казали: вони прийдуть, вам натопчуть, брудно буде – нащо воно вам, то ви делікатно поясніть якось, щоб не йшли.

І я знала, що це традиції, але це чомусь "не можна". А потім якийсь вчитель опублікував лист і пояснив, що це народні традиції, і тоді різко стало "можна". Той вчитель так і писав "я відчиню двері для колядників" – приблизно так.

А щодо паски, то тут було уявлення про релігійність свята, але й про народні традиції теж. Мама моя завжди пекла паски. Якогось року прийшов дідусь і хотів, щоб я "вмилася крашанками". А я не хотіла,  мені здавалося, що це якась дурниця. Мама вмовляла, щоб я зробила дідусеві приємність. Але коли я вже закінчувала школу, то паска  як свято вже була частиною мого життя. От тільки в школі сварилися, коли ми після паски приносили всі ці смачні штуки. У студентстві вже ми почали відроджувати традиції, навіть вертеп зробили, колядувати ходили, навіть до викладачів.

А взагалі я сприймала ці традиції як зв'язок між поколіннями: старші в нашому роду так робили, то й я роблю. 

Повернімося до проєкту вашого. Хто і що робить?

– Я і Наталка Зубар забезпечуємо роботу організаційно, Лариса Полулях має бездонну прірву тем для розмов, Ігор Дубровський і Віктор Гарбар з Харкова забезпечують усе технічно, ситуативно до нас долучаються інші люди, забезпечуючи проєкт своїми спогадами. Ми намагаємося планувати теми, але як виходить.

Виходимо в ефір щоп’ятниці о 12:12. Ефіри спонтанні, це жива розмова. Можливо це будуть окремі історії. Ми почали викладати записи розмов на ютубі, щоб можна було подивитися потім, бо під час прямого ефіру не всі можуть покинути інші справи, щоб дивитися. Ми готові запрошувати до свого товариства інших людей, а як це зробити технічно, думатимемо. У нас є технічна проблема, наприклад, я виходжу в ефір з телефона. Десь бувають збої з інтернетом, десь ще які моменти, щось фонить, ще щось буває "не те", але ми вчимося на ходу. Ми перемагали себе, коли розуміли, що це не телевізор, ми не диктори, і нас не готують до ефіру візажисти. Все це приходить з досвідом. Створили однойменну спільноту у фейсбуці, до неї може приєнатися кожен, хто цікавиться темою. 

До монетизації нам ще далеко, тому, повторюю, у нас все на  ентузіазмі. Якщо хто готовий підтримати нас на патреоні, то можна зробити це за посиланням. А тут дізнайтеся, як ще ви можете нас підтримати без патреону. 

Ми поставили собі жорсткі рамки – робити це щотижня. Робимо, доки робиться, це не має бути з примусу, тоді зникне ідея, тоді не буде ефекту. 

Як ви самі визначаєте свій проєкт? 

– Наше гасло: "Згадуємо минуле, щоби не тягнути його в майбутнє". Ми робимо це для того, щоб совкові практики ставали видимими і зникали. І якщо кажуть, що воно зараз так само, як було колись, то треба на це впливати. Інформаційна грамотність має формувати довіру між громадянами і державою. Мені здається що довіра між поколіннями в цьому теж має важливе значення. От син мій казав: "Я знаю великий секрет бабусь: вони  люблять усіх годувати і одягати". А я кажу: "Це тому, що бабуся в дитинстві голодувала і мерзла". І все це важливо пояснювати навіть дітям, щоб отой "совок довбаний" викорінювати. 

Різні випуски "Совка довбаного" можна знайти на каналі "Майдан моніторинг".