На Запорозьку Січ – кіньми: Як юнаки з Вінниці наближали день проголошення Незалежності України

1990 рік. Ще ніхто не знає, що трохи більше ніж через рік буде проголошено Незалежність України. 16 липня буде проголошено Декларацію про державний суверенітет України, а за день до того, 15 липня, після тривалої підготовки п’ятеро молодих вінничан вирушають у незвичайний похід. Вони їдуть кіньми до Запоріжжя, на Хортицю, щоб узяти участь у відзначенні 500-річчя Запорозького козацтва.

 "Обов’язки, коні та уряди були розподілені. Формальним лідером з найвищою посадою полковника визначений Руслан Білецький, Панасюк отримав титул сотника погребищенського, Юрій Савчук став паном обозним, а Ігор Лановий – бунчужним. Писарем і відповідальним за укладання щоденника експедиції визначили Юрка Легуна. Він і записав літопис походу. Через 29 років співробітниця "Центру історії Вінниці" Олеся Коваль набрала цей текст і запропонувала до 30-ліття походу підготувати книгу, в основу якої покласти текст щоденника і доповнити його спогадами самих учасників походу та причетних до цієї справи людей", – йдеться у передмові до видання щоденника того походу.

Про щоденник, який тепер став частиною історії руху за незалежність України, кореспондентці Depo.Вінниця розповідає упорядниця нотаток, перетворених на книжку, заступниця директора Центру історії Вінниці Олеся Коваль.

"Про кінний похід я почула в 2016 році, коли закінчувала університет. Мене це здивувало і зацікавило, оскільки я була приблизно в тому віці, що і юнаки, які влаштували цю сміливу авантюру, – не приховуючи захоплення, розповідає Олеся. – Це ж були ще радянські часи, ставлення до проукраїнських рухів було неоднозначним, і далеко не кожен був готовий заявляти про свої погляди і відверто говорити про те, що донедавна замочувалося. Та й вирушити на конях через пів України в повну невідомість – це вимагало і цілеспрямованості, і сили духу. Вражав і творчий підхід до справи. Тоді ж я дізналася, що директор обласного архіву пан Юрій Легун, з яким я познайомилася під час навчання в університеті, був не просто учасником цього походу, а ще й писарем – вів щоденник, і той щоденник зберігся. Тоді я й загорілася думкою про те, що записи варто оцифрувати і зробити доступними. Мою ідею підтримали, і я взялася опрацьовувати текст".

Але "набрати текст, відсканувати фото і віддати верстку" – це дуже примітивне уявлення про упорядкування щоденника. Роботи виявилося набагато більше, ніж здавалося на перший погляд.

"Я спілкувалася з усіма учасниками походу, додавала до щоденникових записів їхні спогади, коментарі, сучасні погляди на ту подію, – веде далі упорядниця записів. – Тобто оцифрований щоденник я розсилала всім учасникам. Вони його перечитували, доповнювали. Таким чином, за обсягом вийшло ще приблизно 3-4 щоденники, картинку вдалося значно розширити. Виявилося, що пан писар не завжди детально описував події, бо спогадів після того ще було чимало. До книжки увійшли оригінальний щоденник, сучасні коментарі й досить багатий фотоархів – нам відсотків на 90% вдалося зібрати тогочасні фото. Не тільки фото з самого походу, а й публікацій з тогочасних газет. А Юрій Савчук додав розлогу статтю, в якій проаналізував значення цієї події з погляду сьогодення. Уже в рамках роботи в Центрі історії Вінниці до 29-ї річниці походу (у 2019 році) ми відкрили виставку на майдані Незалежності – так намагалися в загальних рисах розповісти про цю подію містянам. На відкритті виставки були троє учасників походу: Юрій Легун, Юрій Савчук та Ігор Лановий. Торік, до 30-ї річниці походу, ми презентували книжку про кінний похід, але, на жаль, онлайн – через карантин. Тоді ж і вирішили передати нове видання в бібліотеки міста". 

У складі експедиції  були Ігор Лановий, Руслан Білецький, Олександр Панасюк і два Юрії – Легун і Савчук. Ось як писар Юрій Легун написав про це на початку щоденника:

"Але це ж був не просто переїзд, – веде далі Олеся Коваль. – Вони вдалися до перших спроб історичної реконструкції часів козацької доби. На той час в університетській бібліотеці тільки-но з’явилася книга Дмитра Яворницького про історію козацтва. Уявляєте, хлопці п’ять років навчалися на історичному факультеті, але не мали змоги почитати щось з історії козацтва. І коли така можливість з’явилася, вони з головою занурилися в цю тему. Дослідження Яворницького було для них основою в підготовці, адже треба було мати уявлення про одяг, взуття хоругви, зброю, зачіски… Учасники походу мали з собою вишиванки, шаровари, чоботи. Підстрижені були "під горщик" або з "оселедцями".  Під’їжджаючи до населеного пункту, вони перевдягалися, знайомилися з людьми, проводили своєрідні лекції, з історії України, з історії геральдики, розповідали про козаків, влаштовували навіть невеличкі концерти".

Окремо постало питання про прапор. Це була певна спроба геральдичного дослідження.

"Зупинилися вони на тому, що вінницький "загін" повинен мати вінницьку символіку, тому використали символіка вінницького полковника Івана Богуна на блакитному знамені. Пошила прапор власноруч мати Юрія Легуна – Христина Легун. Де зараз той прапор – невідомо, навіть не знаємо, чи зберігся він взагалі, але точно відомо, що з ним студенти були в Києві під час Революції на граніті. Можливо, він у когось з учасників революційних події зберігається вдома, можливо й втрачений, але в музеях його немає. Решту збережених з того походу речей передано до Національного музею історії України".

"Ця книга – літопис авантюрних козаків, які в тінях радянського повсякдення плекали Незалежність України. Видання присвячене 30-річчю студентської експедиції "Козацькими шляхами – пам'ять народна", яка стала втіленням задуму кінного походу з Вінниці до Запоріжжя для участі у відзначенні 500-ліття українського козацтва в серпні 1990 р. Книга містить історичний щоденник походу, спогади учасників події з погляду 2020-го, тематичні фотоматеріали тощо. Видання зацікавить усіх, кому не байдужа історія здобуття незалежності України", – скромно написано в анотації видання. Насправді ж написаний щоденник дотепно і з гумором, та й випадки в дорозі траплялися всілякі – і кумедні, і прикрі, і просто несподівані.

"Якось у спеку (а літо ж і, звісно, спека), вони приїхали в одне село, там сховалися від сонця під водонапірною вежею. Один з учасників походу заснув. Коли спав, відчув, що починається дощ. Накрився і продовжує спати. А потім чує, що до ного гукають жінки: хлопче, вставай, на тебе вода тече! Виявилося, що з водонапірної вежі лилася вода, а він собі вважав, що то дощ. Козаки ж такі, вони до особливого комфорту не звикли, – сміється Олеся.

У дорозі вінничан зустрічали по-різному.

"Іноді просто при в’їзді  в село їх зустрічали представники правоохоронних органів і "люб’язно" проводили до місця виїзду, а іноді все село збиралося з короваями і піснями, незвичайних гостей залюбки слухали, дякували їм, навантажували в дорогу фруктів-овочів, меду, молока, пиріжків. Хлопці мали з собою супровідний лист від Вінницького обкому комсомолу, в якому вказувалося, що це історична експедиція "Козацькими шляхами – пам'ять народна". Цей лист "відчиняв багато воріт", але багатьох насторожували юнаки в козацьких строях і з жовто-блакитним прапором".

А на Хортиці, до якої сміливо й наполегливо прямувала незвичайна експедиція, відбувалася наймасовіша проукраїнська акція радянських часів – там відзначали 500-річчя Запорозького козацтва. 

Без сумніву, це одні з найбільш яскравих спогадів їхнього життя. Тепер ці спогади доступні й читачам і в електронному, і в паперовому вигляді – нещодавно Центр історії Вінниці передав опублікований щоденник бібліотекам кількох вищих навчальних закладів міста, і в міську централізовану бібліотечну систему.

Прочитати "Щоденний запис кінного походу: 30 років по тому" можна за посиланням.