Політичне голодування і пошитий зі штори прапор: Як вінничани боролися за незалежність України

Заступник директора Центру історії Вінниці, кандидат історичних наук Сергій Гула готує інформаційні матеріали до 30-річчя відновлення Незалежності України. Історик поділився з журналісткою Depo.Вінниця враженнями від роботи з документами.

Сергій Гула

Ви знаєте про ті події тільки як історик, оскільки є представником того покоління, яке на собі не відчуло радянської дійсності. Що вас особливо вражало під час роботи з документами?

– Вінниця показала значну активність наприкінці 80-х – на початку 90-х років ХХ століття, тут була достатня кількість людей, які могли "ворушити" компартійно-радянську систему, давали їй привід почуватися неспокійно і примушували хоч якось реагувати на суспільну трансформацію.

Працюючи з документами, ловив себе на думці, що на периферії радянська система була зашкарубліша, ніж у центрі. Вінниця мала дуже відданий партійно-радянський апарат. І коли місцеві активісти  пропонували новий "порядок денний", влада всіляко протистояла боротьбі будь-яким ініціативам, чіпляючись за свої повноваження і використовуючи наявний адмінресурс. Проукраїнські (тобто не завжди антирадянські, швидше це антипартійні) мітинги були, звісно, несанкціонованими, їх розганяли, організаторів і активних учасників притягували до адмінвідповідальності. Міська влада у вересні 1989 року офіційно заборонила проведення будь-яких мітингів (хоча й не давала дозволів з 1988-го). Таке рішення було незаконним, пізніше це визнала обласна прокуратура. Зрештою після кількох розгонів, навіть із побиттям та затриманням людей, для мітингів було відведено спеціальне місце, я б сказав, така собі резервація. Це був півострів Бригантина. Саме там у лютому 1990 року дозволили проводити мітинги, щоб активістів ніхто не чув, щоб вони там "варилися у власному соку", бо хто до тієї Бригантини доходив, якщо не йшов туди спеціально?

А ще постійно "напрошуються" паралелі: методи, які використовують владні структури проти опонентів у наш час (згадати хоча б 2012-2013 роки), вже тоді практикувалися на повну силу. У багатьох є ілюзії, що тільки тепер так, а насправді тоді було так само, просто менше про це знали.

Наприклад, по-перше, це фактична монополія на інформаційний ресурс – радіо, телебачення, преса, друкарні. У Вінниці була добре відома старшому поколінню "Вінницька правда",  з її допомогою відбувалося приниження всіляких рухів, їхнє таврування. Публікувалися замовні репортажі, а у виступах місцевих апаратників звучали слова "екстремісти", "шовіністи", "бандерівці", "антисеміти"…

По-друге, це технологія дискредитації політичної активності проукраїнського руху: людей, які виходили на мітинги, називали неробами, казали, що їм немає що робити, "їм би тільки мітингувати". А якого ставлення мали заслуговувати від "робочого класу" люди, які нічим корисним не зайняті? Коли був Майдан, ми бачили, що характеристики були такі ж: мітингує той, хто більше нічого не робить, тобто там на Майдані маргінали якісь. Сьогодні ще кажуть, що "все проплачено", тоді таке рідше казали, але були й такі закиди. Ще одна паралель: заборона акцій чи мітингів часто відбувалася під приводом …"несприятливої епідеміологічної ситуації". Так само було під час Революції гідності. Тобто варто замінити дати і прізвища, і можна отримати майже той самий текст.

Вінничани на мітингу, квітень 1990 р. 

Розумію, що архівні документи того часу досить скупі, та й через три десятиліття все сприймається по-іншому. Хто з вінничан, які наближали незалежність України, найбільше вражає вас як історика?

– Одразу мушу зауважити, що назву не всіх, оскільки для "всіх" потрібне не інтерв’ю, а ґрунтовне наукове дослідження. Тому говоритиму про окремих людей.

Володимир Мулява. Легендарна постать, про яку написано ніби й багато, але не стільки, скільки він насправді заслуговує. Ця людина була компетентна в багатьох галузях і фактично стала творцем Міністерства оборони та Збройних Сил молодої нової держави – України. Можемо тільки уявляти, як це було важко в тих умовах. В Україні була більш ніж 700-тисячна армія, і одночасно всіх звільнити і замінити було дуже неможливо. Звільнити – куди, на яких підставах? Замінити – ким? Тому вирішили трансформувати наявний контингент у ЗСУ.

А ще Мулява – людина, яка тримала в страху вінницький партапарат. У червні-липні 1990 року він біля міської ради провів 57-денне політичне голодування під гаслом: "КПРС, вийми руку з народної кишені!". Саме він тоді закцентував на незаконних заборонах мітингів упродовж 1988-1990 роках, добивався відновлення справедливості. Можна вважати, що вийшов переможцем, оскільки влада тоді таки пішла на переговори. У політичному голодуванні взяло участь 400 осіб. Про цю безпрецедентну акцію непокори у Вінниці знали як в Україні, так і в Європі.

Політичне голодування у Вінниці, організоване Володимиром Мулявою

Володимир Мулява на схилі літ 

Арсен Зінченко. Фаховий історик (нині доктор історичних наук, професор), хоча при цьому й математик. Коли він працював у педінституті, колектив висунув його кандидатуру на перші альтернативні вибори до тоді ще Верховної Ради Української РСР. Він виграв ці вибори, і це було дуже знаменно: його перемога показала, що, в принципі, коли народ хоче, то може на щось впливати, хоча б делегувати свою людину до законодавчого органу. Автор низки депутатських звернень, запитів на підтримку проукраїнських сил як в Україні, так і у Вінниці. В тому складі Верховної Ради він голосував за Декларацію про державний суверенітет та Акт проголошення незалежності України. Пишаюся тим, що Арсен Зінченко – наш колега.

Арсен Зінченко

Людмила Кароєва, тодішня співробітниця обласного краєзнавчого музею (з 1992 його директорка), співголова заснованого у 1988 році товариства "Меморіал". Вона доклала чимало зусиль до розслідування злочинів радянського режиму та  увічнення пам’яті жертв масових репресій. Входила до "Комітету захисту органу" – об'єднання інтелігенції Вінниці, що боролися за збереження Будинку органної і камерної музики.

Людмила Кароєва

Відкриття меморіалу жертвам сталінських репресій. Вінниця, кладовище Підлісне, 1993 р.

Олександр Нижник, перший голова (1989-1990 роки) Вінницької Крайової організації Народного Руху України Викладач Вінницького політехнічного інституту. У 1988 році разом із Мулявою брав участь у роботі обласного філософського клубу "Істина". На базі цього клубу і було сформовано осередок Народного Руху у Вінниці. До його створення активно долучився Нижник і в 1989 році став головою Крайової організації НРУ. В 1988-89 році сприяв створенню обласної організації "Меморіал" для вивчення і вшанування жертв сталінського режиму, історії краю та видатних особистостей Поділля. Організатор багатьох мітингів у Вінниці. В 1990 році очолив делегацію вінницьких студентів для відзначення дня злуки УНР і ЗУНР в живому ланцюзі на трасі Львів – Житомир – Київ в районі Житомира.

Олександр Нижник

Василь Підпригорщук – голова Вінницької організації Української респуліканської партії. Олександр Нижник і Василь Підпригорщук піднімали перший жовто-блакитний прапор у Вінниці 21 жовтня 1990 року. За 10 днів до того Підпригорщук звертався до міської ради за дозволом підняти прапор і його не отримав. Дехто каже, що влада не визначилася. Та визначилася вона і показала свою позицію, адже дозволу не було. Але перешкод особливих не чинила, оскільки проукраїнський рух уже набирав розмаху в усій країні. А офіційно знамено внесли в міську раду через місяць після проголошення незалежності – у вересні 1991 року під час 7-ї сесії 21-го скликання.

Лариса Корнієнко – вінницька активістка, учасниця проукраїнських акцій та мітингів, людина, яка власноруч пошила той перший прапор. Жовту частину викроїла зі старої штори, а блакитну – з відрізу шовкової тканини. Корнієнко згадувала: "Коли до мене вранці прийшли хлопці з РУХу (а поки не було партійного офісу, Володимир Мулява та Олександр Нижник у мене складали програми та статут РУХу), показала їм прапор і пожартувала: мовляв я вже від Москви відокремилася".

Лариса Корнієнко на мітингу

Освячення жовто-блакитного прапора у Вінниці

Валерій Палій – активіст та громадський діяч, організатор та учасник мітингів у Вінниці упродовж 1988-1991 років за виборчі права, за визнання національної символіки тощо. Один з організаторів першого у Вінниці політичного голодування у 1990 році.

Валерій Палій 

Відзначимо і Степана Вовка – голову крайової організації Народного руху України (1990-1993), документальної інформації про нього, на жаль, дуже мало.

Степан Вовк

Відмічу ще Олену Яворську, яка тоді була депутаткою обласної ради, відстоювала проукраїнські інтереси громади, була активною учасницею руху за збереження Вінницького оргАну. І хоч це тема окремої розмови, але рух за збереження органу об’єднав більшість прогресивної інтелігенції міста в 1990 році, серед якої панували прагнення до незалежності України.

Олена Яворська

Незважаючи на те, що це не дуже далека історія, і є багато живих її творців і очевидців тих подій, у цій темі чимало білих плям…

– Я назвав далеко не всіх вінницьких "творців незалежності", є ще чимало людей, біографії яких потрібно досліджувати. Не всі вони дожили до 30-річчя незалежності України, з багатьма вже ніколи не вдасться поговорити, знайти документальні свідчення про них вдається не завжди. Тема становлення незалежності й досі вимагає ґрунтовного дослідження, і Центр історії Вінниці сподівається зробити свій внесок у цю справу, я щасливий бути причетним до неї.  Принагідно запрошую усіх читачів відвідати виставку про події у Вінниці напередодні та в період відновлення незалежності – "Вінниця.Україна.Незалежність". Її можна буде оглянути 23 серпня на площі Європейській, а 24 серпня – на Майдані Незалежності.