Магістерка права "з солярою в жилах": Як вінничанка сіла за кермо багатотонної вантажівки і їде дорогою мрії

Вінничанка Дар’я Космина має диплом юриста. Після школи з першої спроби успішно склала ЗНО і вступила до Харківської юрдичної академії імені Ярослава Мудрого. Але ще під час навчання іноді їй спадало на думку, що робить вона щось не те, чого хотілося б. Зрештою юридичний фах вона таки отримала і навіть пробувала працювати в суді, але ні морального, ні матеріального задововлення з того не мала. Ба більше – їй щодень дужче хотілося звідти втекти. І вона втекла. 

Пробувала працювати ще в кількох місцях, а навесні цього року поїхала до Польщі вчитися на далекобійницю і в Польщі влаштувалася на роботу. Як працюється жінці в такій, на перший погляд, нежіночій сфері, Дар’я розповіла журналістці Depo.Вінниця. 

Як це взагалі тобі спало на думку? Страшно навіть подумати про те, щоб керувати такою величезною машиною!

– Мені з дитинства все це дуже подобалося: дорога, великі машини. І якщо в моїх подружок і друзів на компютерах були встановлені всілякі ігри і відео з Барбі, стрілялки й "бродилки", то в мене все було з далекобійниками. Такий то був дитячий захват, була мрія, і здавалася вона мені абсолютно недосяжною – як у космос полетіти. Я вже й навіть дорослою донедавна не уявляла, що я цю мрію таки втілю  в життя. Просто хотілося – і все. Але коли цього року навесні вчергове посили карантин, і над моєю тодішньою роботою нависла невідомість, я наважилася на цей рішучий крок. Такий собі "чарівний копняк" вийшов. І насправді було таки страшно, але дуже-дуже хотілося.

Це все починалося з нуля? Чи була якась база?

– У мене вже була своя машина (легкова, звісно), іспит на "права" я склала роки три тому. Тобто водійський досвід уже був, але незначний. А коли я сіла за кермо свого автомобіля, то ще сильніше відчула, що хочу за кермо фури, що дитячий захват нікуди не подівся. Тобто хотілося не просто кататися, а їздити професійно і мати з цього й заробіток. От справді: "Знайди собі роботу до душі, і тобі жодного дня не доведеться працювати". Приблизно так і вийшло.

Слова красиві, але це, мабуть, перебільшення, бо робота ж непроста? 

– Непроста. Але ж класна! 

Але повернімося до твого "шляху". 

– Перед поїздкою на навчання за кордон я склала іспит на категорії, які були потрібні. Спочатку на звичайні вантажівки, а потім на фури з причепами, і отримала так званий "код 95" – основний документ для роботи в цій сфері за кордоном. В Україні він не потрібен, а для роботи за її межами обов’язковий. Для навчання обрала Польщу, бо відносно близько, і мені здавалося, що буде просто з мовою. Щодо мови я помилялася. А в автошколі у Варшаві навчання відбувалося російською, тому проблеми не було. 

В автошколу час від часу приходять роботодавці на рекрутацію працівників. Навчалася я місяць, і за цей час обрала роботодавця. Не всі беруть водіїв без досвіду роботи, а в цій фірмі беруть і самі довчають до потрібного їм рівня. Це теж було важливо.

А дівчата ще були в групі?

– Я була одна. Кажуть, що в середньому одна жінка чи дівчина на курс буває, але частіше приходять сімейні пари, тобто жінка разом з чоловіком приходить, я ж була одна. Була вражена доброзичливим ставленням до мене, мені допомагали, і навчатися було в кайф. І в мене все виходило, іноді мене й хлопцям у приклад ставили. Наставник казав шо я "з солярою в жилах".

А коли ти влаштувалася на роботу, то довелося розмовляти польською? 

– Так отож. Тут я й зрозуміла, що поспішила з висновками про мову. Раніше я вчила німецьку, непогано знаю англійську, а польську вважала простою, такою, що не варта спеціального вивчення. Коли я прийшла на робтоту в польський колектив, зрозуміла що все не так просто, і я два слова не можу зв’язати по-польськи. Тобто всі свої слова і думки з цього приводу я "забрала назад".

За кілька місяців я трохи навчилася розуміти мову на слух і відповідати більш-менш логічно, але тепер у перерві між каденціями беру уроки польської. Вже можу читати, досить вільно розмовляти, принаймні перепитати щось не дуже зрозуміле – отримати роз’яснення в разі потреби. Ну й читатиму в Польщі у вільний час, щоб словниковий запас збагачувати.

Але мені знадобилися і англійська, і німецька. За кілька місяців я була в Німеччині, Бельгії, Нідерландах, Франції, Чехії, Словаччині й Австрії. Дуже хочу поїхати в скандинавські країни, в Іспанію, Італію. Тим більше, що до навчання в Польщі я майже не бувала за кордоном, і мені все цікаво.

Читайте також: Не боятися змін: Три історії жінок, які обрали мрію

Що було найважче в роботі?

– Я думала, що буде дуже важко фізично, але мені вся ця робота настільки подобається, що енергії вистачає на все. Головна проблема – перечекати вихідні, тобто обов’язкові паузи в роботі. Мене тягне в дорогу – просто як магнітом. Хоча фізично таки трохи важко буває. Машину завантажують спеціальними навантажувачами, але мені треба правильно все закріпити. Спочатку здавалося, що все це просто, але ні. Всі ці паси, ланцюги, затискачі – треба знати, як з ними поводитися, і мати для цього фізичну силу. Зі спортом я особливо не дружила, тому це було мені таки важко, але я навчилася. У результаті я схудла на 27 кг. І мені це подобається.

А морально не було тяжко? Чого найбільше хотілося в дорозі?

– Спочатку я думала, що дуже скучатиму за домом, бо я людина дуже "домашня". Але голова була зайнята роботою, тому ніякої хандри не було.

Хотілося іноді на день-два в зручний готель, випити хорошого вина, неспішно з’їсти шось смачне, бо  в дорозі не завжди є така можливість. Я готувати не люблю, тому смачна їжа – це щось, як правило, приготоване мамою чи кухарем у кафе. Але такої зупинки іноді хотілося на день, максимум – на два, а більше я не витримала б. 

А що подобається найбільше? 

– Все. Це такий кайф – керувати цією машинерією, це так класно, коли ти перемагаєш свій страх і розумієш, що цей величезний монстр – у твоїх руках, і він тебе слухається!

І страху зовсім не було?

– У деяких випадках бувало страшно. Гори, "серпантин", після дощу… Дорога слизька, а в тебе в руках – 40 тонн. У таких випадках буває страшнувато, але не можна втрачати впевненості. Була навіть одна ДТП, але зовсім не в такій ситуації. 

Мою машину завантажили і ніби все закріпили, але навіть під час навантаження я бачила, що якось воно все не дуже надійно. А мене запевняли, що все добре, все правильно. Завантажили металеві профілі, причому фарбовані й лаковані, тобто дуже гладенькі і слизькі. 18 тонн. А потім за пару кілометрів на круговій розв’язці  мене "підрізав" легковик, і я різко загальмувала. І тут скрегіт такий! Вантаж порізав усі паси, роз’їхався і вперся в кабіну. Я розгубилася і боялася заходити в кабіну. Потім колеги мені сказали, що я в сорочці народилася, бо такий вантаж може вийти навіть через лобове скло. Я викликала поліцію і зателефонувала на базу, хлопці забрали причіп, а я на тягачі поїхала на базу.

Не боялася потім їхати знову?

– Ні. Я просто "зібралася" і завжди перестраховуюся під час закріплення вантажу.

Додому дуже хотілося?

– Ні. Тобто хотіла побачити рідних, бо скучила за всіма, але дуже хотілося продовжувати працювати. Проте віза закінчувалася, і довелося таки їхати додому. А коли приїхала і зрозуміла, що доведеться місяць чи й більше сидіти вдома, то від цього було дуже сумно. Іноді сідала в машину і просто їхала, щоб бути за кермом, хоч і не в фурі. А решту дозвілля я заповнюю уроками польської мови. 

Що в подальших планах?

– Зараз мене все влаштовує, і я не планую покидати таку роботу. А далі… Життя покаже, воно ж диктує свої правила. І тепер я точно знаю, що мрії збуваються.

Фото з особистого архіву героїні інтерв’ю

Читайте також: Хотілося подорожей і велику машину: Історія далекобійниці із Києва