Не боятися змін: Три історії жінок, які обрали мрію

Тисячі людей в Україні щодня виконують не ту роботу, яку хотіли б. Так, робота мрії не завжди досяжна (з різних причин). Але є чимало випадків, коли все залежить від великого бажання присвятити своє життя зовсім не тій професії, диплом про здобуття якої "тихенько" лежить у шухляді, а тому, від чого душа співає. Що зупиняє? Когось – стан здоров’я, когось – нерозуміння близьких і відсутність підтримки, когось – сімейні проблеми (список можна продовжувати).

Але найчастіше перешкодою на шляху до мрії стає страх перед значними змінами в житті. Depo.Вінниця розповідає про трьох жінок, які заховали свої дипломи ще надійніше, ніж до того, і взялися заробляти на життя тим, що приносить насамперед моральне, а вже потім матеріальне задоволення.

"Навіть якби я розписувала коржики тільки на подарунки, мені це все одно було б цікаво"

Оксана Дорошенко, Котельва Полтавської області

За освітою Оксана юристка. Працювала за фахом майже 10 років: спочатку в юридичній академії (в академії – не зовсім за фахом, але до юриспруденції близько), потім – реєстратором нерухомості, помічником нотаріуса.

"Я народилася і виросла в селі, і коли закінчила школу, хотіла з того села кудись поїхати, – розповідає Оксана. – Не хотілося ні свиней, ні корів, ні буряків. Сільської праці не любила з дитинства, і мама казала: немає з тебе на городі пуття, то йди їсти вари".

І от Оксана хазяйнувала на кухні, на всю родину наварювала сніданків, обідів, вечерь, і мріяла, що після школи кудись втече з села. Вивчилася на юристку і майже 10 років жила і працювала у Полтаві. А в 2013 році втратила роботу.

"Складний був період. Дуже важко було знайти нову роботу, і виявилося, що місто не таке вже й привабливе, як здавалося раніше. Тоді мама сказала: приїжджай додому, хоч біля мене побудеш. Удома побула недовго, бо в Котельві незабаром відкрилася нотаріальна контора, і мені запропонували там роботу, – вела далі Оксана. – Але я так яскраво запам’ятала час переїзду в село: щоранку прокидаєшся не від того, що ліфт гуркоче за стіною, а від того, що півень кукурікає, собаки перегавкуються, пташки співають. Виявилося, що я так від того відвикла, а воно таке рідне! І я почала для себе заново село відкривати. Треба кудись – сідаєш на велосипед, а не летиш стрімголов на зупинку, не лізеш у напхану маршрутку, де люди вже всі зранку злі. А в селі спокійно, повітря чисте, ніхто ліктями не штовхає… Зараз уже такого відчуття немає, все ж з часом замилюється, а тоді я просто ожила. Поступово прийшло розуміння, що в сільській місцевості для виживання не обов’язково тримати гектар городу. Так, є люди, які це люблять, хоча це й непроста праця, а я цього не люблю, то навіщо мучити і себе, і худобу, і рослини? Словом, я жила в сільській місцевості, але працювати пішла помічником нотаріуса. Зустрілася й зі своїм чоловіком майбутнім. Знайомі ми були давно, але тільки тоді знайшли одне одного по-справжньому. Заново зустрілася з селом, заново зустрілася з людиною".

Коли Андрій залицявся до Оксани, один доленосний момент вплинув не лише на її особисте життя. "Приніс Андрій на Різдво коржики, які в нас називають "панянки". Це автентична котелевська випічка переважно у формі дівчаток (тому й "панянки", хоча випікають їх ще й у формі коників і півників). Печуть їх з прісного тіста, забарвлюють в рожеве і розписують. Випічка обрядова, печуть такі коржики на Різдво. Пам’ятаю їх з дитинства, але коли з’явилося багато цукерок,  спеціально запакованих новорічних подарунків, ті коржики перестали випікати масово, – згадує жінка. – Мені було 26 років, і от я беру ті коржики в руки й розумію, що потрапила в такий собі портал у дитинство. Андрій тоді сказав, що вся його рідня пече такі коржики. Я подивилася, подивувалася, та й забула про те".

Невдовзі Андрій і Оксана одружилися. Десь через рік після народження сина Андрієва сестра на Різдво пекла "панянки", і Оксана вирішила спробувати й собі: "Я була в невимовному захваті від процесу, хоч у мене й не виходило одразу розмальовувати випічку. Ніби й візерунки не складні, але полива така неслухняна, треба вгадати з консистенцією. Я малювала всю ніч. А малювати я любила, навіть у художню студію в дитинстві ходила, але ж ніколи не використовувала таку незвичну "фарбу".  Одразу розуміла: якщо я хочу пекти коржики, то це мають бути не ті традиційні панянки, бо це так ніби паску щотижня пекти, це ж суто різдвяна страва. І взялася малювати по-іншому, почала експериментувати. Чоловік підтримував. Знайшла рецепт медового тіста, почала його вдосконалювати, бо не по всякому тісту помалюєш. Дуже довго "гралася" з глазур’ю. І одного разу я вирішила на Великдень напекти "писанок". Мені взагалі були цікаві всілякі народознавчі теми, я зацікавилася символікою, щоб не малювати все підряд, а знати, що намалювати для чоловіка, що для мами. Дуже довго примудрялася, гралася по вісім годин. Тепер би не гралася, а тоді дуже хотілося".

То був 2016 рік. Оксана кілька разів показала у фейсбуці своє нове захоплення, і почали люди цікавитися, чи можна такі коржики купити: "Перше замовлення було з Луцька. І воно одразу викликало запитання: яку ціну назвати? як пересилати, щоб коржики доїхали цілі? Через рік подарувала подрузі, яка тепер живе в Лондоні, а на батьківщину приїздила погостювати, дві "писанки". Вона сфотографувала їх на фоні Біг-Бена. От тоді й посипалися замовлення. Купували переважно на подарунки, везли їх за кордон. Мої коржики побували більше ніж у 30 країнах, але сама я стараюся не пересилати за кордон, бо пересилка коштуватиме набагато дорожче, ніж сам коржик".

Натхнення майстриня черпала з чого завгодно. Найбільше – з природи, з пісень, з того, що бачила в музеях. З’явилися особливі коржики – рушнички, куманці, глечики, чарівні звірятка, птахи.

"Без музики не малюю. Це моє особливе натхнення. От слухала пісню:

"Птах повертається з гілкою вишні.

Горять сузір’я – високі, всевишні.

Землі торкається тінню пташиною.

Назви цю землю потім Україною."

Я цього птаха прямо побачила, і місяць він мені спокою не давав, доки я не намалювала його на коржику. Або котика з колискової", – розповідає Оксана.

А взагалі це процес дуже тривалий. І якщо комусь здається, що готовий виріб дорогий, то люди просто не знають, скільки часу це займає: "Це не кілька годин, іноді навіть не кілька днів. Тільки на процес оформлення йде майже цілий робочий день. А замісити, а спекти, дати вистоятися, підготувати все. Щоправда, іноді виходить, що я задешево свої коржики віддаю, і покупці самі платять більше, але це нечасто".

Словом, нове захоплення поглинуло Оксану, і коли їй навіть для посольства Таїланду замовили коржики, вона остаточно зрозуміла, що в юриспруденцію не повернеться. Але самими коржиками заробити на прожиття непросто, і про якусь роботу варто було подбати. Творчо обдарована жінка має ще кілька захоплень: фотографує і любить писати про природу. Якось директор заповідника "Більськ" побачив у фейсбуці те, що вона знімкувала і писала, і запропонував їй роботу.

"Якраз декретна відпустка закінчилася. Я посумнівалася спочатку, але пішла. І зрозуміла, що втрапила туди, куди хотіла. Старовинні речі, археологічні знахідки мене просто полонили, – захоплено згадує Оксана. – Працюємо з культурною спадщиною, водимо екскурсії по городищу, і на коржики натхнення з’являється, коли на них час залишається. Але це цікаво, це творча робота, хоча й рутинної вистачає. Екскурсії, розкопки – це те, від чого я в захваті. Коржики влітку не малюю, немає часу. Це більше взимку, навесні. Але покинути їх я не можу. Зате жодного разу не пошкодувала, що покинула юриспруденцію. Матеріально я, може, й втратила, але я роблю те, від чого щаслива. Не все грішми вимірюється".

Були в Оксани й свої "хвилинки слави". Наприклад, писати про її захоплення кореспонденти "Ройтерз" приїжджали, а вже після того й місцеві журналісти зацікавилися.

"І їх цікавили не мої коржики, а той факт, що "Ройтерз" до мене приїхав, – сміється майстриня. – Увага до моєї роботи приємна, це означає,  що моя праця комусь потрібна. Але навіть якби я розписувала коржики тільки на подарунки, мені це все одно було б цікаво".

"Я не розглядаю вишивку просто як елемент, я уявляю готовий виріб у цілому"

Іванна Сивак, Тернопіль

За освітою Іванна філологиня, але за отриманим фахом їй не довелося працювати. Все змінилося ще до того, як спробувала себе в філології й педагогіці.

"Вишивкою захопилася в декреті. Хотілося творити, розбавляти одноманітні дні, – почала розповідь жінка. – Коли мав народитися син, захотілося одягнути всю сім’ю у вишиванки. Тобто почалося все ще до народження сина. Потім, коли народився син, брала тканину, ногою колисала дитину, а руками вишивала. Так і з’явилися омріяні сорочки. Виклала фото в соцмережі, і досить швидко почали з’являтися замовники. Отак просто з нуля в декретній відпустці, коли мала б присвячувати час тільки дитині, я почала створювати свій бренд, хоч тоді, звісно, не мала уявлення, що моє вишивання – то надовго".

Сама Іванна не шиє одяг, а тільки створює дизайн і вишиває, на пошиття ж віддає свої вироби кравчині. На якомусь етапі майстрині (а майстерність уже відчувалася!) захотілося вишивати не тільки сорочки й блузи, а й сукні, сумки, взуття, комірці, цілі комплекти аксесуарів, комплекти для хрестин, рушники, навіть верхній одяг.

"Улюбленого виду виробів у вишиванні в мене немає. Ставиться завдання і від того "танцюється" і візерунок, і загальний дизайн речі, яку потрібно вишити, – розповідає жінка. – Найбільше задоволення отримую від процесу підбору кольорів, створення схем. Рідко працюю з готовими схемами, частіше створюю свої, точніше, "малюю" голкою, як художник пензлем. Хоча… Можна сказати, що більше люблю невеликі речі – комірці, наприклад, але тільки тому, швидко видно результат. А процес захоплює настільки, що іноді хочеться, щоб він не закінчувався. З сорочками буває складніше, бо там схема має "лягти" в певну викрійку, тому потрібні попередні розрахунки. Але якщо беру готову схему, то я її не копіюю. Щось у ній змінюю, доповнюю, підбираю інші кольори, додаю якісь елементи, які вкладаються в намальовану уявою модель, доповнюю мереживом. Є кілька моделей, які просять повторити. Досить часто це блузи – офісні але з вишивкою, наприклад, грецьким меандром. Але все одно я щось змінюю: колір, наприклад".

За вишиванням майстриня проводить не тільки робочий день, а часом і ніч. Але навіть від набільш улюбленого заняття настає втома, тому Іванна іноді влаштовує собі вихідні "для себе".

"Не завжди вдається планувати час, адже бувають термінові замовлення, і тоді "мене немає ні для кого". Чоловік допомагає мені з дітьми, і я можу влаштовувати собі "нічні зміни". Вдома розуміють, що це не просто хобі, це моя робота, яка приносить дохід. Заробіток стимулював ще в декреті, але спочатку не було ідеї цим заробляти, ніколи не думала, що працюватиму саме в цій сфері. Пробувала працювати і фотографом, і дизайнером інтер’єрів, і флористом, і продавчинею, і менеджером в кінотеатрі, але уявлення не мала, що моїм заробітком стане створення вишитого одягу. Так, не просто вишивка, а створення одягу, бо я не розглядаю вишивку просто як елемент, я уявляю готовий виріб у цілому", – розповідає дизайнерка. 

Художньої освіти майстриня не має, але має особливе чуття кольору.

"Коли я бачу щось саме в такій гамі, мені не хочеться від цього відступати, бо тоді не буде гармонії. Мені має справді подобатися те, що я роблю, інакше не буде бажаного результату. Дуже люблю монохромні речі. Це класика, це безпрограшно, красиво, вишукано, на всі випадки життя. Цього літа у мене "в роботі" суцільний монохром.

Творча натура Іванни Сивак не зупинилася тільки на створенні одягу. Хотілося шоу.

"Незважаючи на карантин, ми з однодумцями зуміли торік організувати три цікаві проєкти. До Дня Незалежності організувати проєкт "Я Україна": відомі люди Тернополя й області були одягнені в мої сорочки, в намисто та інші аксесуари ручної роботи. Спеціально створювали зачіски, макіяж підбирали. Три місяці проводили фотосесії. На День Незалежності на мольбертах демонструвалися великі портрети. Потім за результатами зйомок видала книгу "З Україною в серці, з вишивкою про життю" (там не тільки вищезгадані фото, а й схеми вишивок). У листопаді підготували проєкт до Дня української хустки – створили "живу" хустку, кожен міг намалювати свою квітку. А взимку був ще один народознавчий проєкт "Галицька коляда". Є ще багато ідей, і я шукаю меценатів і підтримки міської влади. Сподіваюся, що все вдасться".

"Я люблю свої сукні, вони ж – як діти"

Аліса Радостєва, Вінниця

За фахом Аліса Радостєва інженерка. Закінчила факультет автоматики і телемеханіки Вінницького національного технічного університету (раніше – політехнічного інституту). На п’ятому курсі вийшла заміж. Працювала в Центральному конструкторському бюро інформаційної техніки. Народила двох дітей. Через деякий час розпався СРСР, а потім почали розпадатися підприємства, які свого часу працювали на весь Союз. Коли розвалився й ЦКБІТ, Аліса за направленням центру зайнятості отримала другу вищу освіту менеджера-економіста, але й досі не розуміє навіщо.

Деякий час працювала в комп’ютерній фірмі, але ще коли була в декретній відпустці з молодшим сином, старший почав танцювати, і вона, маючи навички шиття з юних років, почала шити одяг для бальних танців.

"Є така притча про єврея, який казав, що може бути будь-яка освіта, але треба вміти "грати на скрипочці", тобто потрібне якесь ремесло, яке допоможе тобі заробити завжди, – розповідає Радостєва. – Я спочатку шила для задоволення, потім до мене почали звертатися із замовленнями мами дівчаток, з якими танцював син. Ближче познайомилася з подружжям Мацюків, які працювали з уже успішним ансамблем бального танцю "Грація". І якось Олександр телефонує і каже: "Ти вдома?". Ні, кажу, на роботі. "Нам дуже потрібно пошити одяг для ансамблю, давай ми тебе "відпросимо" з роботи, поїдемо за тканиною, і ти все пошиєш". Зрештою вони все організували, і я з таким задоволенням пірнула в пошиття тих костюмів!

Спочатку шиття було підробітком, я шила вечорами, а потім зрозуміла, що цим заробляю більше, ніж основною роботою, а ще так вийшло, що треба було доглядати батьків. Словом, я не могла розірватися, і мені дуже потрібна була можливість працювати не з 8:00 до 17:00, а за власним графіком. Та й тиснуло відчуття того, що ти заходиш за прохідну – як у в’язницю, хотілося позбутися цього. І в 2004 році я звільнилася, і заснувала ательє, потім ця справа переросла в сімейний бізнес – дизайн-студію бального та вечірнього вбрання "Ra". Я кроїла і разом зі швачками шила, чоловік взяв на себе супутню частину: взуття, аксесуари, організаційні процеси, молодший син допомагав в оздобленні. Син вступив до інституту технологій і дизайну, а до того закінчив художню і танцювальну школи, йому близьке все, що пов’язане з танцями. Він оздоблює сукні, клеїть стрази, "зачищає" все і доводить до завершення".

Створені Радостєвими сукні й гімнастичні костюми можна розглядати довго, адже всі вони незвичайні, видно, що кожен виріб – плід натхненної творчості.

"Я люблю свої сукні, вони ж як діти. Я їх створюю з нуля, шукаю образи. І коли в моїх сукнях танцюють, мене наповнює така радість. У мене є однодумиці, які готові допомогти мені навіть о п’ятій ранку, якщо "горить". Дівчата, яким я шила сукні на танці, приходять шити випускні, а згодом, навіть, і весільні. Цінова політика та стиль суконь різний – я стараюся вкластися в будь-яку суму, але вони мають бути особливі, це ж ексклюзив, а не "потік". Втім, весільні вбрання – це не основне заняття, це виключно для моїх улюблених замовниць, яким я не можу відмовити. А головне – одяг для бальних танців і гімнастики. Шиємо не тільки для вінничан і навіть не тільки для українців. Наші клієнти живуть і в Америці, і в Європі, і в Ізраїлі. Але за умов світової пандемії було тимчасово призупинено проведення турнірів, і кількість замовленнь відповідно знизилась. Тепер, після двох локдаунів, танцюристи знову відновили змагання, то ж кількість замовлених суконь збільшується щодня. Сподіваємося, що все повернеться в звичне русло. Сумувати ніколи", – каже Аліса, кидаючи погляд на швейну машинку.

***

Насправді таких історій багато. Далеко не завжди, розвертаючи своє професійне життя на 180°, люди обирають творчість. Але головне – вони йдуть за покликом мрії.