Від промисловців та банкірів до науковців-фізиків: Якою була єврейська Вінниця

Якщо наприкінці 1930-х років євреї становили понад третину населення міста, то за даними останнього перепису – лише 0,5%

Від промисловців та банкірів до науковці…

Звідки й чому євреї прийшли на Поділля, що спільного між сучасним рестораном грузинської кухні й міністерством часів Директорії та чому провалилася ідея радянських єврейських колгоспів, Depo.Вінниця розповіли вінницькі історики.

Переселенці з Європи

На території України євреї жили ще за часів Київської Русі. Але на територію Поділля вони почали активно переселятися у XV- XVІІ століттях у зв`язку з гоніннями на них у Західній Європі. Натомість у Речі Посполитій, яка на той час контролювала подільські землі, до євреїв ставилися лояльно, завдяки чому вони сформували тут потужні громади, розповідає доктор історичних наук, доцент кафедри правових наук та філософії ВДПУ Валерій Кононенко.

Таких громад, в яких загалом проживало до 4 тис євреїв, на території Вінниччини на початок 1640-х років існувало 18, зокрема у Хмільнику, Шаргороді, Барі, Немирові, Тульчині. Щодо самої Вінниці, то перші згадки про місцевих євреїв датуються серединою XVІ століття.

Селилися євреї у містах, містечках або селах, які були повітовими центрами, переважно біля великих ринків. У Вінниці один із таких ринків був на місці кінотеатру "Росія". Тож поява у місті розташованого поблизу ринку району із символічною назвою Єрусалимка була невипадковою.

"Євреїв запрошували за умови, що вони будуть займатися певними видами діяльності, зокрема, лихварством та торгівлею, які вважалися не гідними честі шляхтича. Окрім того, польські магнати часто призначали євреїв управителями своїх маєтків та орендарями", – пояснює Валерій Кононенко. За його словами, саме останній факт став причиною єврейських погромів під час війни 1648-1654 років, а також Коліївщини, у ХІХ столітті та у післяреволюційні роки: козаки та селяни не могли пробачити євреям служби експлуататорам.

Але при цьому років позитивного співіснування української та єврейської громад було набагато більше, наголошує історик. Сприяв цьому взаємовигідний розподіл сфер діяльності. Якщо українці переважно займалися сільським господарством, то євреї – торгівлею, ремісництвом і діяльністю, яка потребувала грошових інвестицій. "Саме євреї організовували перші переправи у Вінниці та в її околицях. Наприклад, переправа в селі Тяжилові перебувала в оренді за 800 злотих, і там ще стояла корчма з винокурнею. Євреї брали в оренду промисли, винокурні, продаж вина, молочні ферми, млини, купували у селян хліб та інші продукти, натомість продавали необхідні товари", – розповідає Валерій Кононенко.

Коли Поділля відійшло Російській імперії, становище євреїв почало погіршуватися. Зокрема, Катерина ІІ заборонила їм володіти сільськогосподарською землею. Втім, і до цього землевласників серед євреїв фактично не було. Ще одним обмеженням з боку російської влади стало запровадження зони осідлості, за межі якої євреям заборонено було переселятися. На території України ця зона охоплювала Київську, Волинську й Подільську губернії, а південні й східні регіони були для євреїв закриті. "Основною причиною цих репресивних заходів було те, що єврейське населення зазвичай не асимілювалося. Релігія, національна освіта через релігійні школи переважно призводили до того, що євреї зберігали свої традиції, розмовляли своєю мовою, мали власну культуру. І тому влада вживала у першу чергу заходів, спрямованих на асиміляцію", – пояснює Валерій Кононенко.

Починаючи з 1840-х, в особливо у 1870-х роках відбувся активний наступ на національну освіту. Євреїв підштовхували навчатися в загальноосвітніх навчальних закладах, але батьки не надто охоче відправляли туди дітей, бо навчання відбувалося польською, а згодом російською мовою, а це вже означало асиміляцію. Окрім того, була запроваджена квота на кількість євреїв у вищих навчальних закладах, а також обмеження у релігійному житті. Зокрема було заборонено будувати синагогу ближче, ніж на певній відстані до християнського храму, а сама синагога мала бути нижчою за церкву. При цьому чітко встановлювалося, скільки синагог можна було будувати на певну кількість населення.

У цей же період влада намагалася стимулювати євреїв зайнятися сільським господарством, пропонуючи їм землі на півдні імперії. Але масового руху у цій сфері не відбулося, адже мало хто погоджувався різко змінити сталий спосіб життя та звичний рід занять. Аналогічні спроби пізніше робила і радянська влада, активно створюючи на території Вінницької та Хмельницької областей єврейські колгоспи і ремісничі артілі. "Радянська влада вирішила, що можна розв'язати проблему єврейської бідноти, пославши євреїв працювати в колгосп. Але досвід показав, що були випадки, коли на папері колгоспи числилися єврейськими, а реально там працювали інші, у тому числі українці. Бо спосіб життя формувався століттями, і сказати "ти будеш колгоспником", коли євреї століттями займалися ремісництвом чи торгівлею, було дуже складно", – розповідає Валерій Кононенко.

Не найбагатший Львович

Але якщо шлях до сільського господарства євреям Російської імперії був закритий, то займатися бізнесом та підприємництвом їм ніхто не забороняв, чим вони й користувалися. Так, у І половині ХІХ століття у Вінниці діяла суконна мануфактура Давида Моргуліса, капелюшна мануфактура Брумберга, свічковий завод Цаля Маньковецького, миловарний завод Арона Буртмана, цегельний завод Мордка Рутбанта, млин Лейби Писарівського, швацький цех Лейби Гершковича та інші підприємства, що належали євреям.

Але найбільше сучасні вінничани знають про Боруха Львовича, у будівлі садиби якого за часів Директорії розміщувалися Міністерство пошт та телеграфів, цивільна і військова канцелярія Головного Отамана, згодом – Особливий відділ 24-ї стрілецької дивізії Червоної армії, а ще пізніше – обласне радіо.

Хоча місцеві легенди стверджують, що Борух Львович був мало не найбагатшим мешканцем Вінниці, реаліям це не відповідає. "Львовичі ніколи не були на перших місцях серед платників податків. Першими були Шварц, Шапіро та Шабанов – двоє євреїв та старообрядець. Усі вони були купцями І гільдії та займалися роздрібною торгівлею", – розповідає докторка історичних наук, доцентка кафедри історії та культури України Вінницького державного педагогічного університету Тетяна Кароєва.

Що стосується Львовичів, то один із братів, Мойсей,  торгував, інший, Борух у 1880 році побудував перший у Вінниці чавунноливарний та механічний завод "Молот", за рядянських часів відомий як завод тракторних агрегатів.

"Надприбутків завод не давав. На ньому з готових чавунних болванок виливали металеві вироби, які використовували для будівництва, зокрема сходи будівлі реального училища (нині там знаходиться торговельно-економічний інститут, – ред.). А механічне виробництво – це сільськогосподарські знаряддя праці, такі як борони. Ані сіялок, ані молотарок на заводі не виробляли, бо це складніше", – розповідає Тетяна Кароєва.

Слава про Боруха Львовича у Вінниці була не надто доброю через його жадібність. Попри те, що єврейська спільнота матеріально підтримувала своїх найбідніших членів, Львович на такі витрати йшов украй рідко, обмежуючись сплатою належних податків.

Помер Борух Львович у 1916 році. А у 1919 Львовичів у Вінниці, вважає Тетяна Кароєва, вже не залишилося. Цей висновок зроблено на підставі того, що коли Директорія у 1919 році приїхала в місто, її установи розміщувалися в готелях і тих будинках, що залишилися без господарів. І таким чином зайняли будинок не лише Боруха, а й Мойсея, де розташувалося Міністерство іноземних справ, а у 1920-му – штаб одного з військових корпусів.

У радянські та пострадянські часи в будинку Мойсея Львовича розмістився заклад громадського харчування. Спочатку – відомий вінничанам "Чайник" ("Русский чай"), зараз – ресторан грузинської кухні.

Банкір-фольклорист,  банкір-депутат

Із однією з найбагатших у місті родин банків Беренштейнів пов'язана інша відома у Вінниці споруда – так званий вчительський будинок. Збудували його триповерховим, на першому поверсі розміщувалося відділення банку, другий поверх займало Вінницьке громадське зібрання, яке являло собою об'єднання міської еліти. На третьому поверсі мешкали самі Беренштейни.

Один із представників родини, Ісак Беньямінович, займаючись банківською справою, паралельно у 1870-80-х роках збирав єврейський фольклор Поділля: пісні, казки, анекдоти, а також хасидські притчі. Вони були видані у 1890-х роках у Європі, куди виїхав банкір-фольклорист. Ще один Беренштейн, Йосип Борисович, на початку ХХ століття очолив відділення Російського для зовнішньої торгівлі банку. Він закінчив Санкт-Петербурзький університет, отримавши освіту юриста, а приблизно у 1896 році був обраним гласним (депутатом) Вінницької думи.

"За російським законодавством єврейська громада в органах самоврядування не була представлена пропорційно до кількості, там був інший розрахунок. І у Вінниці могло бути лише двоє гласних-євреїв. І Йосип Беренштейн навіть у роки революції продовжував представляти єврейську громаду в Думі. Друга людина постійно мінялась. А ось Беренштейн залишався", – зазначає Тетяна Кароєва. Окрім того, каже вона, усі громадські єврейські організації Вінниці мали Йосипа Беренштейна або своїм головою, або членом правління, або секретарем.

Наприкінці ХІХ століття в Російській імперії було створено Російське колонізаційне товариство, яке сприяло еміграції євреїв спочатку до Південної Америки, а потім до США та частково Канади. За звітами Товариства, Вінницький осередок, який відкрилося на початку ХХ століття і який очолював Йосип Беренштейн, було одним із найуспішніших. "Так, Одеське, Київське, Мінське, Ризьке відправляли більше людей: 1,2-1,5 тис на рік. Вінницьке – близько тисячі. За абсолютними цифрами наче менше, але що таке Вінниця? Повітове містечко, яке важко було порівнювати, наприклад, із портовою Одесою. По-друге, саме ті, хто їхав через Вінницьке товариство, отримували найбільшу знижку на залізничний квиток. Здебільшого євреї їхали до німецьких портів – Бремена, Гамбурга, і для вінницьких проїзд був найдешевший: до 18% знижки, позаяк мінські – 15%, одеські – максимум 12%", – розповідає Тетяна Кароєва.

У 1917 році Тимчасовий уряд провів реформу виборів до місцевих органів самоврядування. Єврейська громада пропорційності знову не отримала, але за новою формулою у Вінницькій думі могло бути вже п'ять її представників.  "Існує протокол засідання нашої Думи, коли депутати коливалися, допускати більше євреїв у свої ряди чи ні, то Беренштей фактично шантажував Думу, заявивши, що якщо не допустять п'ятьох представників єврейської громади, він піде з Думи. І Дума допустила", – розповідає історикиня.

Про авторитет та добропорядність Йосипа Беренштейна свідчить і такий факт. Коли у 1918 році польська дворянка, поміщиця Тереза Красовська виїжджала до Польщі, вона довірила банкіру свої гроші. І за місяць після приїзду на місце призначення вона ці гроші отримала. Більше того, вона отримала і коштовності, які також довірила Беренштейну.  "Революційний час. Взагалі невідомо що відбувається. Як він їх переправив? Ну добре, гроші: завдяки його імені там ризикнули й видали. А коштовності?" – розмірковує Кароєва.

У 1919 році, коли Директорія приїхала до Вінниці, її установи у будинку Беренштейна не розміщували, що може свідчити про те, що родина на той момент ще в ньому проживала. Але вже у серпні-вересні, коли до Вінниці увійшла Українська Галицька армія, її командування зайняло цю будівлю. "Вірогідно, у цей проміжок часу Беренштейн покинув Вінницю, адже у відомих дослідникам списках розстріляних більшовиками його прізвище відсутнє", – припускає Тетяна Кароєва. З іншого боку, каже вона, до нас дійшли не всі тогочасні документи.

У травні 1920 року, коли Директорія повернулася до Вінниці, в будинку Беренштейнів розмістилося Міністерство фінансів та Міністерство праці. Під час ІІ світової війни після потрапляння бомби від будівлі залишилися тільки фундамент та рештки першого поверху. Їх використали для будівництва Будинку вчителів.

Купець і фізики

Говорячи про вінницькі будівлі, які з'явилися завдяки міським євреям, не можна не згадати будівлю торговельно-економічного інституту. За переказами вінницького краєзнавця Леонтія Шиповича, зведена вона була на кошти міського купця Цаля Вайнштейна, який залишив гроші для будівництва навчального закладу начебто у пам`ять про сина – студента Санкт-Петербурзького університету, який помер під час навчання. Коли вже заклад було побудовано, до нього з Кам'янця-Подільського переїхало реальне училище, яке відмовилася утримувати влада міста. 

Попри те, що будівлю закладу було зведено за єврейські гроші, у ньому, як і в інших, існувала квота на навчання євреїв – 10%, тобто 2-3 учні на клас. "У реальному училищі був дуже високий рівень викладання фізики. Заклад єдиний у місті виписував три періодичні європейські видання з фізики німецькою та французькою мовами. І з дозволу директора училища ознайомитися з ними могли усі охочі. Тож містянам були доступні найновіші відомості з фізики", – розповідає Тетяна Кароєва.

А із самою Вінницею пов`язані імена двох видатних фізиків – Матвія Бронштейна та Герша Будкера. Перший народився у Вінниці. Батько майбутнього вченого був лікарем, і коли почалася І світова війна, Матвія було мобілізовано, а родина переїхала до Києва. Вищу освіту Бронштейн-молодший здобув у Ленінградському державному університеті та Ленінградському фізико-технологічному інституті. Був автором перших робіт із квантової теорії гравітації, робіт в області релятивістської квантової теорії, астрофізики, космології, квантової електродинаміки, теорії тяжіння. А ще – науково-популярних книг із фізики для дітей та підлітків, написаних за законами детективного жанру. У 1936 році Матвія Бронштейна було репресовано за звинуваченням у "шкідництві", а у 1938 – розстріляно. Йому був 31 рік. "Кажуть, за рівнем геніальності Бронштейн дорівнював Ейнштейну", – зазначає Тетяна Кароєва.

Натомість іншому фізику-вінничанину, академіку Гершу Будкеру, пощастило більше. Він народився у 1918 році в Мурафі, але середню освіту здобув у Вінниці, куди переїхала родина. Згодом закінчив Московський університет, займався проблемами ядерних реакторів. У 1957 році очолив щойно заснований у Новосибірську Інститут ядерної фізики Сибірського відділення АН СРСР, яким керував до самої своєї смерті у 1977 році.

Війна і повоєнний час

Напередодні Другої світової війни у майже 100-тисячній Вінниці мешкало 33150 євреїв. Більшість із них – за деякими даними, близько 20 тисяч – були знищені під час Голокосту. Утім, сказати, що у повоєнній Вінниці єврейська громада міста припинила своє існування, не можна. "Певна частина повернулася з евакуації. Але евакуйовували не всіх, а, в першу чергу, партійну та господарську еліту. І в порівнянні з представниками інших національностей серед евакуйованих була значна частина євреїв. Це були високоосвічені люди: інженери, лікарі. Адже коли після революції 1917 року скасували 5-відсоткові квоти на кількість євреїв, які могли навчатися у вишах, у них відбувся справжній освітній бум, коли батьки намагалися підштовхувати дітей здобувати освіту", – розповідає Валерій Кононенко.

Щоправда, у 1930-х роках обмеження щодо євреїв повернули – і щодо права отримувати вищу освіту, і щодо права обіймати певні посади, зокрема, у вищих партійних та державних органах. Але серед місцевої та господарської еліти включно до 1970-х років євреї посідали досить вагоме становище. Це були керівники, інженери, працівники сфери торгівлі, лікаря, освітяни. Так, серед 538 шкільних учителів, які за штатним розкладом нараховувалися у Вінниці у 1953 році, було 99 євреїв. Більше – тільки українців: 320.

"На теренах Вінниччини євреї в основному представляли російськомовне населення. У радянський період вони найбільше піддалися асиміляції. Аби знайти свою нішу, частина євреїв відмовлялась від своєї національної культури та від національної мови", – розповідає Валерій Кононенко. Сприяла цьому мовна й освітня політика радянської влади. Якщо у Вінниці та області із 1920-х років діяли єврейські школи та єврейські спеціальні середні навчальні заклади, такі як медичні та педагогічні училища, то всі вони були закриті до кінця 1930-х років.

"У повоєнні роки на Вінниччині не було жодної національної школи, окрім українських та російських", – наголошує історик. Із кінця 1950-х років кількість євреїв у Вінниці поступово зменшувалася, як в абсолютних числах, так і у відсотках. Так, якщо у 1959 році євреї становили 13,1% населення міста, то у 1970-му – вже 8,1%. Щоправда, в абсолютних цифрах спостерігалося короткотермінове зростання з 16,5 тисяч до 18 тисяч. Пов'язане воно було з будівництвом у Вінниці нових підприємств. Як наслідок, до обласного центру потягнулися мешканці районів, і не лише єврейської національності.

Після проголошеної у СРСР у 1985 році перебудови євреям значно спростили процедуру виїзду за кордон на постійне проживання, і почалася масова еміграція цілими родинами в до США, Німеччини та Ізраїлю.

І якщо у 1989 році у Вінниці проживало 15,2 тис євреїв, то за даними останнього перепису 2001 року їх залишалося лише 1,7 тис, або пів відсотка.

Більше новин про події у світі читайте на Depo.Вінниця

Слідкуйте за новинами у Телеграм

Підписуйтеся на нашу сторінку у Facebook