Перлина, яку ніхто не бачив: Як Музей Вінниці даватиме простір для власних, а не нав'язаних висновків

У Вінниці створять новий музей, головною метою якого буде змусити відвідувачів замислитися, а не дати їм готові відповіді

Наприкінці лютого 2017 року Вінницька міська рада затвердила рішення про заснування комунального підприємства "Центр історії Вінниці" – організації, що створюватиме і опікуватиметься Музеєм Вінниці. Якщо вважати цю дату стартом, а день, коли музей відкриється для відвідувачів, фінішем, то на сьогодні пройдено третину цієї "марафонської дистанції".  

На даний момент в Центрі історії Вінниці очікують на юридичне рішення щодо передачі їм будівлі по вулиці Симона Петлюри, 15 (колишнє обласне радіо, – ред). Первинно говорилося про різні приміщення для музею, але ідею про "приміщення мрії" було озвучено у жовтні 2017 року, на Покрову, коли пролунала фраза "Музей Тимчасової Столиці". Тоді йшлося про одну кімнату, яка могла б бути меморіальною зоною в сусідстві з обласним радіо.

Про концепцію нового музею, про те, чим він відрізнятиметься від звичних нам будівель з колонами та вивісками "Музей", та чим садиба Львовича так припала до душі співробітникам Центру, Depo.Вінниця розповів його директор Олександр Федоришен.

Чи планувалося з початку обмежитися єдиною кімнатою?

– Справа рухалася таким чином, що ось у нас є одна кімната, яку ми музеєфікуємо, збираємо колекцію, натомість отримуємо приміщення по Соборній, 89, де розташовувався Департамент соціальної політики Вінницької ОДА. Але коли ми потрапили туди, виникло багато думок щодо того, чи може це історичне приміщення, яке будувалося для повітового казначейства, слугувати музеєм. Ми конструювали, підкореговували концептуально, як воно може використовуватися. Була ідея гуманітарного хабу – місця, де можна говорити про історію окрім того, що там буде декілька виставкових зал. Але попри те, що це приміщення є високим та масивним, це є візуальним обманом. Адже лише його передня частина є комунальною власністю та могла б використовуватися у якості музею. Задня частина – це 12 житлових квартир. Тобто місця там насправді багато не було. Але плани були, й ми були готові до публічних презентацій.

І ось навесні 2018 року ми дізналися, що Суспільне мовлення, провівши реорганізацію, перемістило структури обласного радіо на Театральну, 15. Зрозумівши, що це дуже цікавий подарунок долі і що неодмінно постане питання подальшої долі приміщення, ми зрозуміли, що це шанс для садиби служити людям у повній мірі, а не лише однією кімнатою.

Чим саме воно приваблює як потенційний музей?

– По-перше, це історія, натомість колишнє казначейство не асоціювалось у вінничан ні з чим. У цьому ж випадку – багатошаровість. Шар садиби одного з найбагатших підприємців та меценатів єврейського походження тієї доби, потім ще один – доби Української революції: Міністерство пошт та телеграфів та цивільна і військова канцелярія Головного Отамана. Згодом – "особливий відділ" 24 радянської дивізії та обласне радіо, яке перебувало там із 1931 по 2018 рік. По-друге, ця садиба – чи не єдина, де залишився інтер'єр початку ХХ століття, позаяк у багатьох пам'яток, які збереглися ззовні, він безликий або втрачений. Будівля може бути пам'яткою національного або місцевого значення, але всередині – пустка. У випадку будинку Львовича закритість приміщення через специфіку структур, які там перебували – приватна власність, потім державні та військові установи, потім радіо, яке теж є спецзоною, збережено інтер'єр. У вінничан є величезний інтерес до цієї будівлі. Усі знають, що це будинок Львовича, старовинна садиба. Але ніхто не знає, що всередині. Тобто ефект мушлі, всередині якої є перлина, якої ніхто не бачив, – це однозначно про цей будинок. І підсилення його в музейному сенсі, безумовно, є визначальним. Це простір для класного, сучасного музейного експерименту.

Вінницька обласна влада готова передати Центру історії Вінниці будинок?

– Наприкінці осені між вінницьким міським головою та головою ОДА був підписаний меморандум про створення музею Вінниці, в якому обласна влада за умов, чітко виконаних міською владою, зобов'язується посприяти такому ходові справи. Я впевнений, що цей меморандум буде дотриманий.

Якщо з якихось причин цього не станеться, є запасний варіант?

– Не хотілось би уявляти такий розвиток подій, але у міському просторі можна використовувати дуже багато приміщень та громадських ділянок. Ми чітко усвідомлюємо, що не буде у Вінниці однієї великої споруди з колонами, де буде написано "Музей Вінниці". Це може бути декілька цікавих об'єктів. Це не може статися за рік чи два, але якщо ми говоримо про Музей Вінниці, то це все те, що нас оточує. Впевнений, що будинок Львовича не може слугувати для орендних чи комерційних цілей. Це було б дуже прикро. Ми бачимо у Вінниці дуже багато прикладів того, як садиба залежить від власника. Є позитивні, як із "будинком Брусилова" по вулиці Артинова, де власникам вистачило сміливості та мужності зробити прекрасну реставрацію фасаду. І є приклад садиби Коренєва на Європейській площі, де, м'яко кажучи, застосовані архітектурні рішення викликають подив.

Традиційно, коли чують "музей", уявляють саме будівлю з колонами та експонатами від найдавніших мамонтів та динозаврів до сучасності. А що передбачає концепція Музею Вінниці незалежно від того, скільки приміщень він займатиме?

Ми навмисно уникаємо назви "Музей історії Вінниці", бо він передбачає тільки історію, певну хронологічність та бажання пройти та побачити спочатку шматок кістки умовного динозавра, знайденого на території міста, а в кінці – висвітлення подій сучасності. Ми вживаємо набагато ширший термін "Музей Вінниці". У нашому випадку йтиметься про декілька локацій, присвячених різним темам. Садиба по Симона Петлюри, 15, якнайліпше пасує до висвітлення історії Вінниці першої чверті ХХ століття з акцентом на 1917-21 роки. Наголошую: не йтиметься про глорифікацію окремих осіб і точно не йтиметься про музей Симона Петлюри чи музей Української революції 1917-21 років на Поділлі. Ми будемо говорити про Вінницю: як місто з різних позицій реагувало на абсолютно фантастичний, проблемний, унікальний період своєї історії. І не лише на його тримісячний столичний статус, а й на народження та передчасну смерть України, української ідеї, української влади, зміни інших влад в цей буремний період. Вочевидь, там точно має бути зона для змінних виставок. Чи достатньо декілька сотень квадратних метрів для минулого Вінниці? Ні. Але квадратні метри в музейній справі – не панацея. 13 будинків музею Варшави та майже 10 філій все одно не вистачає для висвітлення минулого польської столиці. Адже що таке історія Варшави? Це історія варшавських жінок? А може, це історія варшавських песиків чи історія варшавських речей? Так само й з Вінницею: це сотні й тисячі тем, про які можна говорити і в контексті сучасності, і в контексті ретроспективи.

Створенню музею має передувати історична робота. Якщо говорити про історію Вінниці, які періоди є або вважаються найбільш дослідженими, а які є білими чи сіруватими плямами?

– XIV-XVI століття. Ми майже нічого не знаємо про середньовічну Вінницю. Є певні моменти просвітлення в контексті XVII- XVIII століть. І, безумовно, ХІХ-ХХ століття, де маємо багато джерел, багато документів, але комплексної праці поки що немає. Хоча білі плями існують і в ХХ столітті. Події 1917-21 років фантастично цікаві. Це був момент, коли щодня, щогодини щось відбувалось. Ми сьогодні, обвішані гаджетами, не можемо іноді скласти абсолютно нормальну картину світосприйняття того, що у нас відбувається. А уявити, коли в цей вир поринала людина початку ХХ століття, в якої в кращому випадку був доступ до газети – ось це цікаво. Спробувати показати, як на події реагували різні соціальні прошарки, як реагували українці, поляки, євреї, росіяни – представники націй, які проживали в місті і яких зараз у переважній більшості у тих відсоткових співвідношеннях, як було 100 років тому, вже немає.

Будь-який фокус тою чи іншою мірою суб'єктивний. Наскільки взагалі можливо досягти об'єктивності, говорячи про ті події? Адже в будь-якому разі певний погляд все одно стане панівним.

– Ми від цього не застраховані. Але місія сучасного музею – це не місія музеїв, концепт яких був створений наприкінці ХІХ– початку ХХ століття, коли ти приходив до туди з чіткою ідеологічною чи виховною метою наприкінці екскурсії отримати "правильний висновок". Місія сучасного музею – змусити думати. І колективу "Центру історії Вінниці" дуже б хотілося, аби Музей Вінниці давав простір для власних думок, власних, не нав’язаних висновків. У Вінниці було дуже багато цікавих періодів та цікавих особистостей. Коли ми кажемо "Вінницька єврейська громада межі ХІХ-ХХ століття", кого ми згадуємо? Альтмана, Львовича. Але на фесті "Острові Європа" до нас повернулась ще одна фантастична постать – Іцхак Лінецький, один із фундаторів східноєвропейської літератури на їдиш. Тобто роботи, тем для лекцій, виставок та дискусій – превелика кількість, яка не обмежується лише кількома персонами. У нас є дуже гарний у цьому сенсі приклад – Артинов та артинівська доба. До Артинова приєднується та "бере його під руку" Микола Оводов. І Вінниця початку ХХ століття – це Вінниця Оводова та Артинова. А XVII століття – це Богун. А ХІХ – Пирогов із Коцюбинським, які також "крокують разом". Але список персоналій – невичерпний. Перелічені імена є лише яскравими зорями серед сузір`я цікавих та особливих людей. Важливим є те, що поки що ми не маємо великої колекції предметів, але постійно її поповнюємо. Зауважу, що сучасні музеї – це не обов`язково велика кількість експонатів, це баланс експонатів, інформації, інтерактиву та сучасних технологій.

У будь-якого музею є експонат-візитна картка. У Лувра – Мона Ліза, у Вінницького обласного краєзнавчого музею – мамонт. Який експонат міг би стати візитівкою експозиції, присвяченої, наприклад, початку ХХ століття?

– Озвучу мрію колективу: ми хотіли б мати оригінали Натана Альтмана, створені ним у вінницький період творчості. І важко говорити про якусь перлину зараз, але протягом 2017-19 років ми отримували у подарунок та купляли предмети періоду 1917-21 років. Поки що триматиму інтригу до їх презентації на виставках, але це особливі, виключні речі.

Чи передбачається передача експонатів з обласного музею чи інших установ ?

– Будемо на це дуже сподіватися.

 

Довідка:

Будинок Львовича (головне фото) – садиба Боруха Мойсейовича Львовича, власника машинобудівного та чавунолирварного заводу "Молот" (у радянські часи – завод тракторних агрегатів). Зведена у 1913 році. У лютому 1919 року в будівлі розміщувалося Міністерство Пошт і Телеграфів УНР, у травні-червні 1920 – Військово-похідна Канцелярія Головного Отамана Військ і Флоту УНР Симона Петлюри, із 1921 – Особливий відділ 24-ї стрілецької дивізії Червоної армії, у 1931-2018 – обласне радіо.

Більше новин про події у світі читайте на Depo.Вінниця