Було більше 30 тисяч, залишилось 76: Які жахіття перенесли євреї під час окупації Вінниці

Рівно 78 років тому, 19 липня 1941 року, нацисти захопили Вінницю й одразу розпочали те, що вони потім назвали "вирішенням єврейського питання"

Було більше 30 тисяч, залишилось 76: Які…

Напередодні Другої світової війни у Вінниці мешкало 33 150 євреїв, тобто трохи більше третини від майже 100-тисячного населення міста. У березні 1944 року, коли Вінницю звільнили від окупантів, їх залишилося 76. Що являв собою Голокост у Вінниці та чи дійсно пощастило тим євреям, які потрапили у гетто на території області, яка відійшла під управління Румунії, Depo.Вінниця розповів керівник Вінницького музею Голокосту Леонід Трахтенберг. 

"22 червня 1941 року єврейські чоловіки, так само як чоловіки інших національностей, пішли до військкоматів та відправилися на фронт боронити Батьківщину. На плитах Меморіалу Слави значиться близько 5 тисяч прізвищ загиблих на війні вінничан. Близько чверті з них можна ідентифікувати як євреїв. І коли кажуть, що євреї воювали у Ташкенті, тобто в евакуації, цей меморіал – свідчення того, де саме вони були", – каже він. Що стосується власне евакуації, то насамперед тоді думали не про людей, а про заводи, фабрики та архіви. Полишити Вінницю, до якої стрімко наближалася німецька армія, пощастило кваліфікованим спеціалістам, яких вивезли разом із підприємствами. Але скільки саме вінничан евакуювали та скільки серед них було євреїв, досі невідомо.

Утім, не всі євреї, які мали можливість евакуюватися, квапилися покинути Вінницю. Старше покоління, каже Леонід Трахтенберг, пам'ятало культурних, освічених, вихованих кайзерівських німців зразка 1918 року. Інформація ж про звірства у ставленні до євреїв у самій гітлерівській Німеччині та на окупованих нею територіях до мешканців СРСР до людей просто не доходила, оскільки радянські ЗМІ про це не розповідали з огляду на те, що у серпні 1939 року Німеччина та СРСР підписали пакт про ненапад.

Рівно 78 років тому, 19 липня 1941 року, нацисти захопили Вінницю й одразу розпочали те, що вони потім назвали "вирішенням єврейського питання". Як свідчить донесення №47 в Берлін від 9 серпня 1941 року, "командир айнзатцкоманди (так називалися військові частини, створені нацистським командуванням для ліквідації населення та знищення військовополонених на окупованих територіях, – Ред.) вдався до нових методів". Він викликав найвідомішого в місті рабина Елі Кордонського й наказав йому зібрати протягом 24 годин всю єврейську інтелігенцію, яка буде використана "для реєстраційної роботи". Так було вбито 146 представників єврейської інтелігенції.

Старому рабину нацисти хотіли зберегти життя. Але він сказав: "Вбиваєте мій народ – вбивайте і мене". Через декілька днів Елі Кордонський був розстріляний разом із дружиною.

Найстрашніше розпочалося восени. 12 вересня містом пішли чутки, що молодих євреїв будуть вивозити на роботу, можливо, навіть до Палестини. 13 числа під цим приводом зібрали від 1000 до 1200 молодих хлопців та дівчат, яких розстріляли в районі села Шереметки (нині частина села Пирогово).

Фото: "Останній єврей Вінниці"

А 19 вересня 1941 року до Вінниці прибула айнзатцкоманда і поліцаї почали облаву. Євреїв виганяли, витягували з будинків на вулицю. О 10:00 переляканих людей завантажили на машини та відвезли до П'ятничанського лісу до порохових погребів на території лісорозплідника (неподалік сучасної вулиці генерала Арабея, – Ред.) та розстріляли. Майже три тисячі євреїв Замостя знищили в районі Тяжилівського цегельного заводу. Тоді ж було вбито 800 хворих психіатричної лікарні, розстріляно породіль-єврейок разом з немовлятами. Всього, за даними Надзвичайної державної комісії зі встановлення та розслідування злочинів фашистів та їхніх посібників, цього дня було вбито близько 15 тисяч вінничан.

"Але були ще численні випадки поодиноких вбивств, знущань зі старих людей та дітей, які окупанти, звичайно, не фіксували. Окрім того, з євреїв вимагали величезні контрибуції", – розповідає Трахтенберг.

5 грудня 1941 року всім вінницьким євреям було наказано з’явитись на стадіон міського парку. Напередодні в газеті з'явилося оголошення про те, що євреї мають зібратися там з 8:00 до 9:00, аби бути переміщеними до гетто. Люди вже знали, що сталося 19 вересня, тож розуміли, що їх чекає попереду. Тому по місту прокотилась низка самогубств євреїв.

Згодом нацистам потрібно було провести реєстрацію єврейського населення, що залишилось у місті. "Була дуже холодна й дуже рання зима. Людей протримали цілий день холодних, голодних, роздягнених, з дітьми. І закінчилося все тим, що їм видали карточки з позначеннями "А"– спеціаліст, "В"– медик та розігнали по домівках", – розповідає Леонід Трахтенберг.

Утім, насправді гетто у Вінниці створювати не збиралися. Ним назвали район Єрусалимку, де традиційно мешкала більшість євреїв. Загалом у Вінниці їх станом на 1 січня 1942 року, за даними грудневого підрахунку, залишилося 5002.

16 квітня євреїв зібрали на стадіоні, де розділили на три колони: спеціалісти, медики та решта. Але побачивши, що медиків надто багато, їх приєднали до третьої колони. Спеціалістів повели зі стадіону: частину – в тюрму, частину – в трудовий табір, півтори тисячі погнали на залізничний вокзал, звідки повезли в Житомир. Решту було розстріляно в лісі на території, де зараз розташований "Вінницязеленбуд".

Із посиланням на відому українську дослідницю Голокосту Фаїну Винокурову Леонід Трахтенберг розповідає, що коли людей гнали вулицею, яка нині називається Магістратською, головна лікарка шкірвендиспансеру Людмила Бикова попросила всіх співробітників надягти лікарняні ватники й халати та встати на тротуарі по обидва боки від входу. Решта свідків тієї ходи, прийнявши медперсонал за хворих, побоювалися стояти занадто близько до них. Двері в лікарню відкрили навстіж, і коли колона євреїв проходила повз, рухаючись до парку, деякі матері кидали в розкриті двері дітей. Хтось боляче вдарявся, хтось зламав руку або ногу, але дітей врятували.

Бикова розпорядилася поголити їм голови, змастити шкіру зеленкою, йодом, накласти пов'язки – маленьких втікачів видавали за пацієнтів. У диспансер потім приходили з інспекцією, Бикову били, вимагаючи видати єврейських дітей, а вона стверджувала одне: "Це українські діти, з Хуторів".

Згодом тільки в дитбудинок Старого Міста з диспансеру вона перевела 16 дітей. Цим дитбудинком керувала Лідія Постоловська. Після війни вона була засуджена як зрадниця та відправлена у заслання. У 1950-х роках її було реабілітовано. Про долю Лідії Постоловської Фаїна Винокурова зняла фільм "Реквієм берегині" та звернулась до музею Яд Вашем із пропозицією надати їй звання Праведника народів світу.

Знищення євреїв відбувалося не лише у Вінниці, а й в усіх невеликих містах та селах, які перебували в зоні німецької окупації. Загалом там було вбито 80-90% єврейського населення. Врятувалися лише ті, хто зміг сховатися або кого заховали. А також ті, хто перейшов у Трансністрію, тобто територію, яку 30 серпня 1941 року було передано румунській владі. До її складу входила і територія на південному заході Вінниччини між Дністром та Південним Бугом.

Саме до вінницької частини Трансністрії депортували 98 тисяч євреїв із Буковини, Бесарабії та частини Румунії. Були часи, каже Леонід Трахтенберг, коли в Могилеві-Подільському одночасно було зібрано 60 тисяч депортованих, яких переправили через Дністер. Потім їх гнали далі аж до Балти, Одеської області.

На відміну від німців, румунська окупаційна влада масових розстрілів не влаштовувала. Але це не означає, що в Трансністрії їх не було. Зокрема, з 27 по 29 липня 1941 року в селі Жабокрич Крижопільського району німці знищили близько 500 євреїв, місцевих та з навколишніх сіл. Були розстріли і в Бершаді в березні 1944 року, майже напередодні її звільнення з окупації. В обох випадках це було справою рук німців: у першому – до передачі Трансністрії під протекторат Румунії, у другому – при відступі. "Таких випадків, коли війська Вермахту самі виконували цю брудну роботу, не так багато, все залежало від командування", – зазначає Трахтенберг.

Але якщо в німецькій зоні єврейське населення цілеспрямовано знищували, то в румунській головними причинами загибелі людей стали хвороби та важкі умови життя. І в першу чергу вони косили депортованих. "Буковинські євреї, коли прибули сюди, були немов з іншого світу: і одягнені по-іншому, й освіта краща. У себе на батьківщині вони жили у більш комфортних умовах, ніж наші. І тут помирали від голоду, холоду, тифу", – розповідає Трахтенберг. Так, лише у Шаргороді з 5 тисяч депортованих померло від 2,5 до 2,8 тисячі.

Не було розстрілів і в таборі Печора Тульчинського району. Але там, за різними даними радянських джерел, померло від 4 до 11 тисяч євреїв. Близько 10 тисяч євреїв румуни передали до німецької окупаційної зони для будівництва доріг, і майже всі вони загинули. 

"І німецькі, і румунські окупанти скоювали злочини проти людства. І в Трансністрії теж не було раю, там теж були страждання, смерті від голоду, холоду та епідемій. Просто було більше шансів вижити", – каже Леонід Трахтенберг. За його словами, сьогодні на території Вінниччині нараховується понад 360 братських могил, де поховані загиблі євреї. Загалом в області за час Голокосту їх було знищено близько 180 тисяч юдеїв, місцевих та депортованих.

Більше новин про події у світі читайте на Depo.Вінниця

Слідкуйте за новинами у Телеграм

Підписуйтеся на нашу сторінку у Facebook