"Життя на нулі": Як українські бійці показують світові правду про війну

Волонтерський проект "Життя на нулі" розпочався як мистецька платформа для українських воїнів. Щоправда, за визначенням вінничанки Інни Єрмакової, яка разом з бійцями організовує усі, як вона каже - виставки-події, кому більше потрібні ці зустрічі – бійцям чи людям, які приходять подивитися-послухати, визначити не можливо. Вона каже, що це нерозривно.

"Коли я познайомилася з атовцем-фотографом Юрієм Величком, він чомусь соромився показувати свої знімки, хоч це не любительська, а професійна робота. Казав, що вони не героїчні, не помпезні – не те, що треба глядачеві. Але у висвітленні теми війни часто бракує саме такої невідретушованої, невідредагованої правди. Те, що показують репортери – це все одно погляд ззовні. А він провів на передовій два роки, тому показує війну зсередини. Всяку. Не тільки героїчну. Не тільки трагічну. Війна багатолика, – розповідає Інна. – Ми провели пару виставок, але зрозуміли, що самих лише фотографій мало. Люди хочуть спілкуватися. Ставлять запитання. А я сама не можу дати на них відповіді. І тому я зрозуміла, що є потреба не возити в різні міста фотографії, а проводити виставки-події за участю самих бійців".

Власне, так і виник тривалий проект "Життя на нулі". Його учасники вже побували в десяти містах України, а також у Литві і в Польщі. Їздять за власні гроші та завдяки допомозі друзів. Однодумці, колеги в різних містах допомагають організовувати виставки.

Обличчя і серця проекту

Інна Єрмакова – фотохудожниця, старша викладачка кафедри журналістики Донецького національного університету імені Василя Стуса, голова Вінницької обласної організації Національної спілки фотохудожників України (НСФХУ), членкиня правління НСФХУ.

У Вінницю переїхала з Луганська. Разом з чоловіком Андрієм Єрмаковим, який захоплюється народною вишивкою, досліджує подільський народний одяг, зокрема вишивку. Вони навіть брали участь у створенні фільму "Спадок нації" про українську вишиванку. Співпрацює з волонтерами, які організовують збір коштів, продуктів, ліків і побутових речей для українських бійців.

Юрій Величко, позивний "Фотограф". З 2015 по 2017 рр. служив у складі 46-го окремого батальйону спеціального призначення "Донбас–Україна" ЗСУ.

Перебуваючи на військовій службі як наводчик танка, автор не покинув своєї улюбленої справи – фотографії. Фіксуючи побратимів, побут, оточення, він не мав на меті вести фотолітопис батальйону. Він, насамперед, прагнув зберегти для себе особисто та в пам'яті своїх бойових побратимів сторінки їх щоденного перебування на "нулі", портрети друзів та все, що оточувало, що так хотілося закарбувати в пам'яті. Постановок не було, автор показав будні війни без зайвого пафосу.

Ігор Михайлишин, позивний "Піаніст" - юрист за освітою, боєць батальйону "Донбас–Україна" ЗСУ, інструктор зі стрілецької та гранатометної справи.

У грудні тринадцятого Ігор вийшов на мирний протест – по-іншому не міг. Взимку 2014 року багато хто бачив на Майдані хлопця, що на морозі грав Шопена, Баха та Бетховена.

А потім була війна, 120 днів у полоні. Музика допомогла вистояти. Навіть на війні Ігор примудрявся знайти інструмент і хоч трохи пограти. Музика і війна переплелися воєдино. Ігор – учасник проекту "Музика воїнів" (лютий 2015 року).

Після двох років війни він, демобілізувавшись, вирішив вступити до Київського інституту музики ім. Р. Глієра. "Піаніст" вже непогано підготувався до іспитів, навіть встиг стати дипломантом Міжнародного конкурсу піаністів-аматорів "Каштановий рояль".

Анатолій Горбенко, позивний "Бугор" - Голова ГО "Всеукраїнська організація "Національне об'єднання ветеранів -інвалідів", досвідчений боєць, пройшов гарячі точки війни 2014 року.

У складі гранатометного взводу "Бугор" брав участь у визволенні Попасної, Первомайська, Мар'їнки. Пройшов полон. Має нагороди. Нескорений. Приклад сили та волі для багатьох, хто його знає.

Максим Кривцов з позивним "Далі" (наголос на другому складі) проходить службу на посаді стрільця оперативної роти.

Специфіка служби передбачає майже безперервне перебування в зоні АТО, а "Далі", до слова, на війні з січня 2015 року. Вірші пише з 2012 року, але саме на війні прийшло переосмислення творчості. 2013 року – отримав відзнаку на конкурсі молодіжної поезії пам'яті Леоніда Кисельова. Того року декламував свої твори з літературної сцени на фестивалях "Бандерштат" і "Підкамінь". У 2017 році став фіналістом IV Всеукраїнського поетичного конкурсу "Гайвороння".

Ще одне захоплення Максима Кривцова – фотографія. Знімає переважно на плівковий фотоапарат – тоді, а його словами, фото найкраще відображає характер, передає настрій.

У виставковому проекті "Життя на нулі" він поєднує два види мистецтва. Свою творчість "Далі" присвячує загиблому другові-побратиму.

Олександр Сарабун, позивний "Вінниця". 46 ОБСП "Донбас-Україна"ЗСУ. Після важкого поранення і майже річного лікування "Вінниця" повернувся до лав ЗСУ. Вже з протезом Олександр служив у новоствореному батальйоні "Донбас-Україна" і був, зокрема, на передовій поблизу селища Кримське Луганської області.

"Найважче у службі з металевою ногою – це, коли через постійний рух, пітніє культя і буквально вистрибує з культеприймача. Зараз маю більш новий протез, а раніше мучився і, як мінімум, раз на добу відкладав металеву ногу, аби культя дихала, та й трохи відпочити. З протезом я прослужив близько року: як всі, був у нарядах, спокійно зістрибував з БТРів і, мабуть, єдине, що не міг – ходити на далекі відстані. Зараз я живу у рідному місті Могилів-Подільський, входжу у ГО "Катарсис" і займаюся ремонтом машин для АТО. Певен, що боротьбу з ворогом треба, попри все, продовжувати, як тільки можеш, до повної перемоги", - розповідає Сарабун.

Богдан Кириченко, позивний "Гоша" в батальйоні Донбас з 8 травня 2014 року. В зоні бойових дій був до травня 2016 року.

Уродженець Макіївки, що на Донеччині. За плечима - гарячі точки, в тому числі й Іловайський котел. 4 жовтня 2015 року розвідгрупа, в складі якої перебував Богдан, підірвалася на міні. Отримав численні поранення, сильну контузію. Під час його лікування прийшла звістка про хворобу дружини - в неї відмовили нирки. Через ці обставини і стан здоров'я довелося покинути службу.

"Про кожного з них взагалі можна романи писати"

Про проект Інна може говорити годинами. За її словами, "Життя на нулі" - це такий собі міст між тими, хто прийшов з війни, і тими, хто живе тут, на мирній території. Вона називає проект своєрідним способом достукатися до багатьох сердець. Адже тема війни в Україні суперечлива навіть для самих українців, не кажучи вже про іноземців.

"Ми нікого ні в чому не переконуємо. Не звинувачуємо, не закликаємо терміново йти на фронт. Ми показуємо правду. Точніше, хлопці її показують і розказують, а я допомагаю їм. Іноді буваю "їх устами" бо хлопці далеко не про все готові говорити на публіку і тоді це роблю я. Є жінки, які йдуть на війну зі зброєю в руках. Я, мабуть, так не зуміла б – не знаю. Є медики, які рятують поранених. Я не медик. А є волонтери, які збирають для бійців продукти чи ходять до поранених у госпіталі. Воюють переважно чоловіки. Але війна не ділить людей за статтю. І в мене трохи інше волонтерство. Учасники проекту – військові, я одна цивільна. Я їм і за маму, і за товаришку, і за координатора, і за керівника групи, і за дипломата, і за вантажника іноді", – перебираючи знімки, веде далі Інна.

Утім, найбільше її розповідей – про хлопців, з якими звела доля. Про "її хлопців".

"В одному окопі з Юрком "Фотографом" воював Ігор Михайлишин, піаніст, один з піаністів Майдану. Він юрист за освітою, а тепер ще й пише. І от уявляєте, люди приходять на виставку, а там боєць сідає за рояль і грає Шопена, Баха, Бетховена. А коли відвідувачі чують, що він ще й 120 днів провів у полоні, то в них взагалі світ перевертається. З нами в проекті і Павло Кулик, який почав просто там, в окопах, малювати. А ще є з нами хлопці, які "викладають мистецтво жити". Це люди з ампутованими ногами. Ці хлопці дуже важко поверталися до мирного життя, але вони це зробили. Серед них Сашко Сарабун з Могилева-Подільського. Це неймовірна людина. З ампутованою ногою він повернувся на фронт, першим в Україні (під час нинішньої війни). А до того вибрався з наркотичної залежності. Ця тема не надто обговорюється, але чимало бійців після важких поранень мають залежність від знеболювальних ліків. І Сашко був у їх числі. Але він вибрався з тієї біди. І знову воював. Цілий рік. Там стрибав з БТРа і доламав ногу, якої й так лише частина залишилася. Знову госпіталь, операція. Новий протез. А потім разом з друзями відкрив автосервіс у своєму місті. І вже 12 автомобілів, відроджених мало не з металобрухту, відправив на фронт. Може, ти читала, як оригінально йому влада за мужність віддячила? Дали йому кватиру на п'ятому поверсі в будинку без ліфта. Але це тема іншої розмови.

А Богдан Кириченко! Він сам з Донецька. Пішов воювати, а батьки там залишилися. Потрапив в оточення в Іловайську. Шість діб вони з напарником ішли пішки. 300 км. Йшли в Маріуполь. Не знали, чи місто вільне. Він був у госпіталі і отримав повідомлення, що в дружини відмовили нирки. Утік з госпіталю. Взявся рятувати дружину. У Білорусі їй пересадили нирку. Юля (дружина), щоб не збожеволіти, починає малювати. А він маючи жахливу контузію, хіба тільки на стіни не дерся від болю. І помітив: коли Юля малює, а він спостерігає, то потроху відступає біль. Зрештою почав малювати і він. А до того пензля в руках не тримав. Жили в модульному містечку для переселенців у Дніпрі. Малювали сидячи на… унітазі. Більше не було де сісти. Нарешті їм дали квартиру. А спочатку дали тільки потриматися за ордер, а потім його забрали. Але тепер вже і вони мають житло. Взагалі, про цих хлопців треба окремо розповідати, про кожного з них взагалі можна романи писати".

На знімку: Під час виставки в Національному музеї історії України в Києві: гість проекту, а також його учасники Юрій Величко, Ігор Михайлишин, Анатолій Горбенко, Павло Кулик та Інна Єрмакова

"Перемішані запахи крові, поту, сечі і пороху не виводяться ніякими ароматизаторами і мийними засобами"

У кожному місті першими приходять на виставку ветерани, їхні рідні, волонтери, за ними – інші небайдужі люди.

"Не можу сказати, що зали тріщать від відвідувачів, але це таки зворушує людей. А головне, допомагає повернути в мирний соціум ветеранів. І їм це потрібно. У виставкових залах збираються люди і говорять суто про людське. Без політики, без війни, без того навіть, що ми там показуємо. То поштовх до спілкування, до переосмислення. Ми виявляємо людей, про яких не чули навіть їхні земляки. Наприклад, Аня Теряник, волонтерка з Дніпра. Сьогодні уже й письменниця. У Дніпрі є свій локальний вид волонтерства, який зумовлений близькістю до передової. Кажуть же, що Дніпро – це місто, з якого маршруткою можна приїхати просто на фронт. І саме в це місто везуть абсолютну більшість поранених з передової. І от виявилося, що тамтешня лікарня імені Мечникова, яка перетворилася на військовий госпіталь, має чи не один єдиний санітарний автомобіль. А поранених буває одночасно досить багато. Аня мала свій бізнес. Машина в неї є. І разом з подругами вона взялася возити поранених від літака до госпіталю. Аня видала книжку "Попутники" – вона просто записувала розмови в машині. Те, про що говорили хлопці. І знаєш, що найстрашніше видавалося дівчатам? Запах війни в салоні. Перемішані запахи крові, поту, сечі і пороху не виводяться ніякими ароматизаторами і мийними засобами.

Інна Єрмакова з Анею Теряник

"Немає відірваної руки – немає болю – не було війни?"

Після кожної з виставок враження від зустрічей не дають ночами спати.

"Мене вразила реакція литовців. Люди іноді просто заклякали. У них може й були якісь запитання до хлопців, але глядачі говорити не могли. Вони просто дякували і підкреслювали, що українські бійці захищають не тільки Україну, а й всю Європу. Литовці розуміють нас, як ніхто інший, мабуть. Їхні лісові брати і вояки УПА робили одну й ту ж справу – боролися за незалежність рідної землі. Війна не десь далеко. Вона тут. І на місці Донецька й Луганська могло бути інше місто".

А деякі розмови під час виставок спантеличували Інну і "її хлопців".

"Якось одна жінка (вагітна) запитала під час виставки: "Чому на знімках немає поранених? відірваних рук і ніг? ви таке не знімали?". Юра відповів: "Не знімав. Навіщо спеціально знімати тільки це?" Тобто на думку багатьох людей промовисті у війні тільки кров, каліцтва, смерть… Я намагалася пояснити, що насправді війна різна. А ще мені було прикро думати: ще трошки – і люди взагалі не сприйматимуть війну як трагедію свого народу, якщо вона не зачепить особисто їх. Немає відірваної руки – немає болю – не було війни?

От ще одне фото, від якого мороз по шкірі йде. В закритому просторі з іншими людьми часом просто життєво необхідно усамітнитися. А не можна. І от кажуть, що це можна тільки заплющивши очі і затуливши вуха, загорнувшись з головою в ковдру чи в спальний мішок".

"У них все буде добре, мамо!"

Інна – оптимістка, попри все, що бачить, чує і переживає сама. Вона ж у Вінницю переїхала з окупованого Луганська. Але це теж тема окремої розмови. А поки що вона поставила у своїй розповіді оптимістичну крапку: "От фото, до якого в Литві прикипіла восьмирічна дівчинка на ім'я Римгайле. Спочатку вона запитала у мами: "Мамо, а в нас же не буде такого (війни тобто), правда?" А потім сказала: "У них все буде добре, мамо, бачиш, у них навіть на війні весілля є, і наречена навіть на війні у білій сукні! Дивись, яка красива!"