Рідкісне хобі: Як вінницька співачка взялася за відродження забутого "весільного" мистецтва

Юлія Васюк – людина у Вінниці відома. Відома, насамперед, як співачка, викладачка, коледжу культури і мистецтв, керівниця фольклорного гурту "Мокоша" і мати талановитої юної бандуристки Софії Аль-Хадіді.

Фото: Юлія Васюк з донькою Софією / Facebook Юлії Васюк

Але не всім, хто  знає Юлію з "музично-викладацького" боку, відомо про те, що вона ще й майстриня. Вона вже давно виготовляє ляльки-мотанки, а кілька років тому взялася виготовляти воскові вінки – такі, в яких подільські дівчата ішли до шлюбу впродовж значної частини ХХ століття. І якщо ляльки-мотанки останнім часом стали досить поширеним заняттям рукодільниць, то про виготовлення воскових вінків цього сказати не можна. Саме про своє незвичайне захоплення Юлія й розповідає кореспондентці Depo.Вінниця.

Рідкісне хобі

Що спонукало людину, яка має клопотів по самі вінця, взятися за таке мало кому потрібне, як здається на перший погляд, ретро? Справа в тому, що Юлія Васюк – не лише співачка, а й народознавиця. Зокрема її цікавить усе, що пов’язане з любим її серцю Східним Поділлям. Очолюваний нею гурт "Мокоша" виконує пісні, записані у селах Вінниччини, у Юлії є колекція народних інструментів і одягу, а кілька років тому співачка та її подруги утворили громадську організацію "Етномайстерня Коло", яка вивчає, досліджує і відтворює культуру Східного Поділля. "Коло" співає, вишиває, майструє, пише писанки і робить ще чимало іншого.  Серед цього "усього іншого" – відтворення традиційних народних строїв. От коли в організації взялися за цю справу, постало й питання про головний убір дівчини (зокрема й нареченої), тобто вінок.

Читайте також: "Шляхами тканої Буші": Як на Вінниччині відроджують давній народний промисел

Почала Юлія прискіпливо розглядати вінки, які були і в її колекції, і в музеях, щоб зрозуміти, як вони виготовлені. "Я була переконана, що будь-який елемент традиційного одягу не надто складний у відтворенні. Точніше, що він не вимагає якихось особливих інструментів і пристосувань, адже виготовляли їх люди, які не мали особливих статків і якоїсь спеціальної освіти. Так і виявилося: створення вінка вимагає копіткої праці, але нічого захмарного в цьому процесі немає: потрібні елементарні, всім доступні матеріали, бажання і час. Ну і ще певне естетичне бачення, адже йдеться про річ, яка має прикрасити дівчину, – розповідає Юлія. – Ніхто мене не вчив: я розглядала всі деталі вінків, які є в моїй колекції, дивилася їх на світло, щоб не пошкодити, малювала собі схеми. І коли я зрештою спробувала, все вийшло одразу".

Фото: Два вінки – давній і відтворений / надано Юлією Васюк

Хоч процес виготовлення вінка не надто складний, вміли це далеко не всі. Але майже в кожному селі були жінки (небагато: одна – дві на село), які виготовляли вінки на продаж чи на замовлення. Втім, якщо раніше такі вінки користувалися попитом у всіх наречених, то тепер ними цікавляться переважно з дослідницькою або з відтворювальною метою. А майстринь таких тепер – на пальцях перелічити можна.

"Нас таких в Україні небагато, принаймні, тих, хто якось заявляє про себе, – одиниці, – каже Юлія. – Але навіть у Вінниці в мене є однодумиця – Марія Куряча. Деякий час вона входила до складу нашого "Кола". Марія навіть виставку своїх вінків проводила, майстеркласи давала. Але, звісно, тепер дуже рідко замовляють такі вінки на весілля, хоч таки замовляють. Дві наречені виходили заміж у вінках моєї роботи. Решта моїх виробів – у приватних з колекціях, виготовлені вони для створення образу, для демонстрації одягу. Найчастіше замовляють для відновлених народних строїв. Адже якщо немає головного убору, то це не повний стрій".

Читайте також: "Прощавай, хрестику!": Як учителька з Бершаді відроджує вишивку Східного Поділля

Вінки Юлії є й за кордоном. "Один вінок я зробила на замовлення пані Устини Стефанчук з Канади. Він був використаний у показі традиційного вбрання Чернігівщини під час дефіле учасниці конкурсу "Міс Україна Канада". То була репліка старовинного вінка. Виготовляла вінки і для колекції етнічного одягу вінницької дизайнерки Людмили Бушинської", – розповідає майстриня.

Найперший віночок, за виготовлення якого в’язалася Юлія, був не примітивним виробом, а одразу немаленьким триярусним вінком. Його використали під час показу виходу нареченої.

Оскільки професія у Юлії зовсім інша, то час на нове захоплення вона знаходить переважно ночами: "Робота нескладна, але копітка. Простенький віночок можна зібрати за день, але це цілий день – від ранку до смерканку. Але все залежить від запланованої кількості елементів. Якщо це переважно вощені квіти з мінімумом восковиць (воскових "краплин", – ред.), то можна за день впоратися, якщо ж восковиць багато, то потрібно кілька днів. За годину я можу зробити  максимум вісім восковиць. Максимум, наголошую, бо так не завжди вдається. Значну частину часу займає обмотування  кожного дротика папером.  Не на всіх старих вінках таке є, іноді на цьому економили час, але я ж хочу зробити якомога краще. Чимало часу витрачається на виготовлення квіточок, листочків. Але найбільше часу забирають восковиці. А подільські вінки славляться саме тим, що на них багато восковиць: є вінки, створені тільки з них. І от уявіть, що восковиць 200, 300, а то й 500 чи 600! Одна людина з таким за день не впорається. Тому, звісно, я ділю таку роботу на частини".

Фото: Недавня робота/ надано Юлією Васюк

Трохи історії

Нещодавно в "Етномастерні Коло" відтворили процес знімання весільного вінка. Під час дійства з "нареченої" знімали виготовлений Юлією Васюк вінок і надягали на неї каптур – головний убір заміжньої жінки (про каптур теж варто розповідати окремо, хоч учасниці "Кола" вже виходили на  сцену у власноруч виготовлених каптурах).

Фото: Наталія Сентемон з донькою Евеліною / "Етномайстерня  Коло" 

Дослідивши тему, учасниці "Кола" розповіли про вінки у своєму блозі. Ось що з нього дізналася авторка цих рядків.

В Україні весільний вінок як один з найголовніших атрибутів весілля побутував з давніх часів. Сплітали його з живих квітів, і кожна квітка чи зілля мала своє значення. На Поділлі весільний віночок плели з барвінку, який символізував вічне життя, а також – перехід в інше життя, неповернення, адже молода переходить із одного соціального статусу в інший, назавжди покидає свій рід і стає членом іншого, "помирає" для свого роду, для дівочого світу.

В кінці ХІХ – на початку ХХ століття до українок з Західної Європи прийшла мода на воскові вінки, які так припали до серця дівчатам, що практично до 80-х років ХХ століття були звичними головними уборами в день весілля. Вінок з воску (парафіну) з "вельоном" був запозичений селянами-поляками в середині ХІХ ст. У кінці ХІХ – на початку ХХ ст. вельон з парафіновим вінком поширився не тільки в польських та польсько-українських селах, а й в переважній більшості українських сіл Східного Поділля. У пісенному фольклорі восковий вінок майже не згадується, але в селі Наддністрянське Мурованокуриловецього району Вінницької області зафіксовано пісню "Ой розігрався сивий кінь, розігрався" від сестер Кобилянських зі словами:

"Йа на Марійці восковий віночок,

Хто ж то купував? – Їванко парубочок"

Фото: Польське весілля Ольшевської Юзефи Степанівни та Дідківського Антона 1957 р. с. Велика Чернявка (Вишневе) Ружинського р-ну Житомирської обл. Збірка Курячої Марії / з приватної колекції Максименко Євгенії Яківни (1939 р. н.)

Але назва "восковий" – не завжди корректна, в переважній більшості вінки робили зі стеарину та парафіну.

"Зазвичай, в селі були одна-дві жінки, які робили віночки на замовлення чи на продаж. Були такі майстрині в і моєму селі Бондурівка Чечельницького району, збереглися і вінки, зроблені їхніми руками. У музеї історії села в Бондурівці є зразки паперу, з якого виготовляли квіти на весільні вінки – молочного, ледь рожевого і блакитного кольорів. Він дуже цікавий за фактурою і нагадує тонесеньку стружку з дерева (шир. 20 см, довж. 1м 20 см). Аналогів йому ми на сьогодні не знайшли", – розповідає Юлія.

Фото: Весільні віночки з Бондурівки / Етномайстерня "Коло"

Фото: Вінок-корона з Бондурівки / Етномайстерня "Коло"

Але траплялися села, де рукодільниць, які вміли виготовляти вінки, взагалі не було. У такому разі весільні вінки купували на базарі, ходили за ними в інше село або їздили до міста.

За кольоровою гамою вінки були кольоровими і однотонними (від жовто-коричневого (залежить від природнього кольору воску, стеарину, лою) до білого (парафін). Часто ці матеріали змішувалися у пропорціях, яка влаштовували майстриню.

Особливості подільських віночків

Весільні віночки на Східному Поділлі, як описано у блозі "Етномайстерні Коло", виготовлялися з різних матеріалів і мали різні форми, але об’єднує їх одна ознака – вишуканість. На відміну від весільних вінків інших регіонів східноподільський є більш стриманим і філігранним. Окрім самого обручеподібного вінка на голові нареченої утворюють цілий комплекс складних прикрас та зачісок. Як доповнення до вінка на голову надягали "квітку" чи "букетики". Часто з боків вінка вздовж грудей звисали "берізки" чи "батіжки". Вінки робили дво-, три-, інколи й чотириярусні.

Читайте також: Вишити, щоб вижити: Як вінничани долучились до створення фільму "Спадок нації"

За формою вінки теж різнилися. Вони могли бути скромними, невеликими за розміром, побудовані на одній основі, з небагатьма елементами, проте вирізнятися особливою вишуканістю, простотою форм, естетикою елементів та кольорової гами. Були вінки і з кількох поєднаних основ (двох, трьох, рідше − чотирьох).

Віночки, як правило, надягали вертикально, але є й такі, які носилися горизонтально. Один з таких вінків зберігається в краєзнавчому музеї села Бондурівка і за спогадами власниці, яка його подарувала музею, такий тип вінка називали "короною". А ще в Бондурівці та Торканівці Чечельницького району майстрині любили робити з обмотаного папером дроту "кучері", так, щоб звисали по обидва боки мало не до пояса, а на кінцях щоб були "балабайочки". Таким же "кучерявим" дротом прикрашали і сам вінок.

Виготовлення

Процес виготовлення воскових вінків відбувався так: "Брали свічку білу, дуже білу просту, розтоплювали її і брали нитку таку голубеньку білу нитку і зав’язували на кінці такий маленький гудзічок, і тоді так вмачали, вмачали, вмачали, і получилася така як шишечка, і складали докупи та й був такий цілий, ну така як квітка, а тоді вирізали всякі квіточки листочки, і вмачали в це, і сплітали", – так записала Марія Куряча розповідь Анастасії Погорілої в селі Очеретні Погребищенського району.

У блозі "Кола" є детальний майстерклас для охочих спробувати свої сили у цьому забутому мистецтві. 

Віночок у весільному обряді

Запрошувати на весілля дружки з молодою ходили в кольорових воскових вінках. Зазвичай запрошували в п’ятницю чи суботу. На Хмельниччині і в селі Райгород Немирівського району Вінницької області наречена ходила з двома дружками, одягаючи на голову вінок-обручик, який складався з дрібних кольорових квіточок і восківок. Розрізняли наречену за більшою кількістю стрічок.

Майже всюди на Східному Поділлі до вінка чіпляли стрічки. В 40-х роках ХХ ст. широкого вжитку набув "вельон", який шили з прямокутного шматка білої прозорої тканини, іноді її заміняли тюлем. Утім, Юлія Васюк має рацію: про весільний обряд на Східному поділлі слід розповісти докладніше в окремій публікації.

Фото: Весілля у селі Капустяни Тростянецького р-ну Вінницької обл. / Рукописний фонд навчально-наукової лабораторії з етнології Поділля факультету історії, етнології і права ВДПУ ім. М. Коцюбинського)

Фото: Молодята / Рукописний фонд навчально-наукової лабораторії з етнології Поділля факультету історії, етнології і права ВДПУ ім. М. Коцюбинського

Далі буде

Наприкінці ХХ століття воскові вінки практично перестали використовуватись. Весільний одяг перестав нести в собі етнічні компоненти, одним з яких був вінок. Виготовлення воскових вінків в селах припинилося, культура носіння таких прикрас відійшла з її власниками. Але відродження воскових прикрас можливе у вигляді реконструкції актуальної й популярної форми вивчення, збереження і популяризації традиційної культури Східного Поділля. У наступних публікаціях Depo.Вінниця (з допомогою дослідниць) розповість і про весільні обряди, і про інші деталі традиційного одягу східноподільських жінок.