Вінницький екснардеп і професор Борис Мокін про 24 серпня 1991-го: Чому комуністи проголосували за незалежність України

Серед тих, хто 24 серпня 1991 року голосував за незалежність України, був вінничанин Борис Мокін, тоді – ректор Вінницького політехнічного інституту, депутат Верховної Ради УРСР 12-го скликання. Через три десятиліття після історичної події професор, академік Академії педагогічних наук, заслужений діяч науки і техніки України Борис Мокін поділився з Depo.Вінниця думками про роль комуністів у проголошенні незалежності України.

Борис  Мокін

– Добре пам’ятаю той час. Перед тим я як ректор мав справу з приймальною кампанією – це гаряча пора в житті кожного вишу, – згадує Борис Мокін. – А коли 19 серпня у Москві почався путч і був утворений ГКЧП (українською ДКНС – самопроголошений Державний комітет з надзвичайного стану, який намагався усунути від влади президента СРСР Михайла Горбачова), усім народним депутатам  повідомили, що треба з’явитися до Києва. Звісно, я теж поїхав, покинувши інші справи. І день, коли ми голосували за незалежність, не забуду ніколи.

Борис Мокін під час пленарного засідання у Верховній Раді УРСР, 1991 р.

Парламентську більшість тоді складали комуністи. Чому ж вони проголосували за незалежність України?

– Справді, чому? Адже сьогодні можна почути із уст деяких політиків, і навіть першого президента України Леоніда Кравчука, заяви, що незалежна українська держава народилась саме завдяки комуністам! Так, у ті історичні дні у Верховній Раді України керівна комуністична фракція налічувала 239 голосів – вона так і називалась "Група 239", опозиційна націонал-демократична фракція налічувала 161 голос – вона називалася "Народна рада", а ще 45 народних депутатів, які сповідували ідеї соціал-демократії, не входили ні в керівну фракцію, ні в опозиційну і голосували щоразу так, як вважали за доцільне, а не за вказівками лідерів.

Серед цих 45 народних депутатів був і я, оскільки офіційно вийшов з лав "Комуністичної партії" ще в 1990 році і мріяв, щоб в Україні була створена політична система на кшталт шведської соціал-демократії. Оскільки і 161 народний депутат з "Народної ради", і 45 позафракційних однозначно заявляли, що вони голосуватимуть за незалежність України, то для проголошення незалежної української держави у Верховній Раді УРСР за день до історичного голосування не вистачало лише 20 голосів. І буквально за добу завдяки активній позиції насамперед членів опозиційної "Народної ради" ці голоси були знайдені серед комуністів Західної України та Житомирщини й Вінниччини, які – хто з любові до України, а хто зі страху, що в разі, якщо вони не проголосують за незалежність, то їм і їхнім сім’ям в оточенні людей, що прагнули незалежності, будуть непереливки, погодилися теж проголосувати "за". І лише зрозумівши, що за незалежність проголосують і без них, лідери українських комуністів дали команду членам комуністичної правлячої "Групи 239" теж голосувати "За". Хоча немало членів цієї фракції "за" таки не проголосували, а просто відмовилися від голосування.

Тож нині заявляти, що незалежна українська держава була створена завдяки голосам комуністів – це грішити проти історичної правди. Підтвердженням цього є ще й те, що одразу ж після проголошення незалежності України, у тепер уже Верховній Раді України 1-го скликання, що постала з Верховної Ради УРСР 12-го скликання, було проголосовано про заборону "Комуністичної партії УРСР". І це рішення теж дружно підтримали й комуністи, але не тому, що вони відмовилися від комуністичних ідей, а тільки тому, що не хотіли бути регіональною структурою КПРС, підпорядкованою Москві. І, як їм пояснили їхні лідери, після заборони комуністичної партії УРСР як складової частин КПРС, комуністи України створять легально свою "Комуністичну партію України", яка вже згідно з новим статутом не зобов’язана буде виконувати вказівки з Москви.

Акт проголошення  незалежності України

Але ви ж не були тоді серед комуністів!

– Звідки я знаю і про підтримку лідерами українських комуністів московського заколоту, яка офіційно не оголошувалась, і про те, які вказівки ці лідери у ті дні давали народним депутатам із "Групи 239", якщо я тоді вже не був у лавах компартії? Через місяць після заборони "Комуністичної партії УРСР" до мене – не лише народного депутата, а і ректора Вінницького політехнічного інституту – прийшов колишній секретар з ідеології Вінницького обкому КПРС Григорій Буртяк, якого звільнили з високої партійної посади, і попросив взяти його – кандидата історичних наук – на викладацьку роботу, бо куди він не звертався, усі йому відмовили, а тому до мене він звернувся як до "останньої надії".

Я знав, що Григорій Буртяк був людиною чесною, не наживався з посади, навіть дачі не мав, жив лише на зарплату секретаря обкому, тож без роботи він не мав за що навіть утримувати сім’ю, а тому пішов йому назустріч і взяв на роботу доцентом кафедри історії. Звичайно, при цьому я зважив і на те, що коли у 1985 році ректор Кузьмін запропонував мені посаду проректора, яка була номенклатурою обкому КПРС, а я не був членом партії, то Буртяк, йдучи назустріч Кузьміну, наказав виділити інституту для мене квоту на прийом до партії і зобов'язав Ленінський райком партії швиденько прийняти мене кандидатом в члени КПРС.

Але, беручи його на роботу, я висунув дві вимоги: по-перше, попросив читати саме історію України і не підміняти її історією КПРС, а по-друге, взяв з нього слово, що навіть коли буде відновлена "Комуністична партія" – уже як суто українська, він не поновлюватиме своє членство в ній. Він пообіцяв, і першу вимогу настільки добре виконував, що з часом я його перевів навіть на посаду професора.

Але другу вимогу не виконав, бо коли була створена "Комуністична партія України", він не лише став її членом, а навіть увійшов до складу Центрального комітету. Коли я з повідомлень у ЗМІ довідався про це, то викликав його до себе – а вже минуло кілька років з часу його прийому на роботу – і звинуватив у порушенні даного слова. Він явно чекав на це звинувачення і, не виправдовуючись, поклав переді мною заготовлену заяву про звільнення за власним бажанням, хоча згідно з чинним КЗПП звільняти його я права не мав. Але заяву я підписав, і він пішов працювати у Вінницький державний педагогічний університет. У педуніверситеті вже звільнився той ректор, який колись йому, безробітному, відмовив у роботі, а новий ректор на роботу взяв, але вже не як колишнього секретаря обкому, а як професора, який вирішив піти з політехнічного інституту.

Публікація про історичну подію в газеті "Голос України"

Чому я так багато розповів про Григорія Буртяка? Тому, що саме від нього (під час дискусій уже як з доцентом кафедри історії України) я довідався, що вранці 20 серпня 1991 року в обком партії надійшло розпорядження із ЦК про підтримку ГКЧП і підготовку списків "неблагонадійних", до яких, як виявилося, потрапив і я. І саме від нього я знав і про те, чому вище партійне керівництво дало вказівку народним депутатам із "Групи 239" голосувати за проголошення незалежності України.

Чернетка Акта проголошення Незалежності України, написана Левком Лук’яненком

***

Кому цікаві подробиці голосування, їх можна знайти у матеріалах тієї істогричної сесії за посиланням.

Фото з відкритих джерел.