Місто, якого немає: Що залишилося від Прип’яті за 35 років після аварії на ЧАЕС

Сьогодні, 26 квітня, виповнюється 35 років з часу аварії на Чорнобильській АЕС – найбільшої техногенної катастрофи в історії людства. Напередодні сумної дати департамент інформаційної діяльності та комунікацій з громадськістю Вінницької ОДА привіз групу жителів Вінниччини, які брали участь в ліквідації наслідків аварії, у Чорнобильську зону. Разом з ними у Прип’яті й Чорнобилі побували кореспонденти Depo.Вінниця. 

В’їзд у Прип’ять. Фото: Сергій Бахмутов

"Привіт, – відповідав на телефонний дзвінок один з учасників групи. – Я не вдома, я зараз у славному місті Прип’ять, яке померло 35 років тому".

Ми йшли вулицями мертвого міста і з кожним кроком сильніше відчували значення слова "моторошно". Молоде місто, якому в 1986 році виповнилося лише 16 років, середній вік жителів якого складав 26 років, місто, в якому жили освічені люди, що кілька днів тому впевнено дивилися в майбутнє, померло за кілька днів. Якщо точніше, окремі його частини потім деякий час функціонували, але міста вже не було.

Зокрема діяло державне спеціалізоване підприємство з поводження з радіоактивними відходами та дезактивації "Комплекс" обстеження і моніторинг пунктів захоронення радіоактивних відходів, у колишньому ПТУ №8 діяло Управління дозиметричного контролю, у покинутих будинках створили гуртожитки для ліквідаторів. Діяли лабораторії, працювала міліція, пожежна частина, був медпункт. У будівлі заводу "Юпітер" працювало підприємство "Спецатом". У 2000-му після зупинки енергоблоку всі ці підприємства вивели з Прип'яті.

Колишній офіс спецпідприємства "Комплекс."  Фото: Сергій Бахмутов

Залишилися спецпральня "Комплекс", гаражі "Чорнобильсервіс" і насосна станція, що качає артезіанську воду і подає її на ЧАЕС. Національна гвардія України періодично проводить у Прип'яті військові навчання "бій у місті".

Місто поступово заростало бур’янами і деревами, мародери, не слухаючи застережень про небезпеку, виносили з міста все більш-менш цінне, метал іржавів, дерев’яні конструкції гнили, непрохані гості трощили й обривали все, що їм потрапляло на очі.

Покинута Прип’ять.  Фото: Сергій Бахмутов 

У Прип’яті було кілька будинків з гербами. Сумний символізм. Фото: Сергій Бахмутов

Тепер багатоповерхівки Прип’яті стоять практично в лісі. Здалеку може скластися враження, що за деревами видно корпуси якогось величезного пансіонату, в якому просто "не сезон". Але цей "не сезон" тут назавжди.

Молоде місто мало п’ять мікрорайонів, проживало в ньому близько 50 тисяч людей. Жили і працювали під гаслом "Хай буде атом робітником, а не солдатом". На цьому березі мав бути шостий мікрорайон. І саме там одразу після аварії на ЧАЕС брали пісок, щоб засипати реактор.

Тут мав бути шостий мікрорайон Прип’яті. Фото: Сергій Бахмутов 

Це місце було дуже популярне серед прип’ятчан. Діяв річковий порт, ходили катери, якими жителі міста нерідко добиралися до Києва. Поруч було кафе, тому тут призначали побачення й святкували весілля. Тепер тут найвищий у місті рівень радіації.

Парк розваг, який "помер" щойнонародженим і навіть офіційно не відкритим. Його відкриття було заплановане на 1 травня 1986 року. Атракціони деякий час працювали тільки в тестовому режимі. "Чортове колесо", яке завмерло в Прип’яті назавжди, стало символом мертвого міста.

"Чортове колесо" – символ мертвої Прип’яті.  Фото: Сергій Бахмутов

Атракціони у парку, який так і не відкрився. Фото: Сергій Бахмутов

Тут мали продавати морозиво. Фото: Сергій Бахмутов

Пам’ятник Прометею, який колись стояв перед кінотеатром "Прометей", був символом міста живого, чортове колесо – символом мертвого.

Колишній кінотеатр "Прометей". Фото: Сергій Бахмутов

Пам’ятник Прометею перенесли на площу до атомної станції, на територію меморіалу Героям-чорнобильцям. За однією з версій, зробили це для збереження пам’ятника від мародерів, а потім уже вирішили зробити його частиною меморіалу. А на площі перед кінотеатром після аварії був майданчик для посадки гелікоптерів.

Пам’ятник Прометею, перенесений з Прип’яті на площу до ЧАЕС. Фото: Сергій Бахмутов

Новий стадіон, на футбольному полі якого встигли зіграти лише кілька матчів, тепер заріс деревами. І тільки залишки трибун перед тим лісом дозволяють зрозуміти, що поле було саме там.

Покинутий стадіон. Фото: Сергій Бахмутов

Молоду квітучу Прип’ять називали містом троянд – коли заселили місто, там було висаджено 50 тисяч кущів троянд, і на честь кожної новонародженої дитини з’являвся новий трояндовий кущ. Розраховувалося, що населення міста поступово зросте до 75 тисяч людей. Тут було все нове і найсучасніше.

Панорама квітучого міста. Фото: ВІкіпедія

Але 27 квітня о 14:00 населення міста вивезли. Казали, що на три дні, і багатьом дуже хотілося в це вірити. Але виявилося, що назавжди. Під’їзди поставили на сигналізацію, місто обтягнули колючим дротом. Протягом року після аварії жителям Прип’яті дозволялося приїздити і забирати цінні речі. Але насправді те все треба було утилізувати. І якщо хто й приїздив, то повертався ні з чим, тільки з гнітючими враженнями й остаточним переконанням, що повернення неможливе.

Міліція опечатувала квартири і позначала нульову цінність речей, які вважалися ядерними відходами. Мародерів було чимало, але коли їх затримували, то навіть не можна було притягнути до відповідальності за мародерство, бо вони виносили речі нульової цінності. Втім, шкода від чорнобильського мародерства була зовсім іншою – в обіг за територію Зони потрапляли радіаційно заражені речі, які були небезпечними і для самих мародерів, і для тих, кому вони їх збували, не повідомляючи про походження. Минуло 35 років, але досі в Прип’яті стоять таблички з написом "ПТЛРВ" – пункт тимчасової локалізації радіоактивних відходів.

Лікар з Немирова В’ячеслав Печак, який приїхав у Прип’ять у складі "чорнобильської групи", 35 років тому брав участь в евакуації населення із забрудненої зони.

В’ячеслав Печак. Фото: Сергій Бахмутов

"Нас зустрічали перелякані й озлоблені люди. Вони казали, що, мабуть, фашисти, не так жорстко виганяли людей зі своїх домівок, як це робили ми, – розповідає лікар. – Одні виводили людей, інші обрізали дроти, забивали хати дошками. Чоловіки ще були на роботі, а жінки з дітьми вже в автобусі. "Ви фашисти! Не можна так! – кричали нам. – А куди я корову подіну? Козу?". Стояла спека, тоді квітень і початок травня були напрочуд теплими – не такими, як цього року. В автобусах задуха, але вікна і люки закриті. Діти просяться в туалет. А їм кажуть – "сходіть" під задні двері, зупинятися не можна. Пилюка неймовірна. Вертольоти над головою. Паніка. Ми самі не знали, що робиться, нам теж ніхто нічого не пояснював, тільки наказували робити так і так. Вивозили так кілька сіл – Оране, Андріївка. Три-чотири автобуси на село. Вивозили людей у Макарівський район у піонертабір, який ще не був готовий до прийому дітей. Там ще й персоналу не було, ходили двоє людей, які провітрювали корпуси. І от туди привезли людей. Два солдати на польовій кухні варили їм чай. Голова сільради бігав і кричав: дайте хоч якісь списки! 

У когось були документи, в когось не було. Хтось ухопив за руку дитину і про паспорт не згадав. Хтось ішов з валізами і з шубою в руках, а хтось в домашньому халатику і в шльопанцях і з двома дітьми. Одне на руках, а друге, маленьке, тягнув за руку. Колона рухалася дуже повільно. Це була перша поїздка, 4-5 травня.

А потім вахтова поліклініка вінницького обласного управління охорони здоров’я приїхала і змінила бригаду лікарів і медсестер з Кіровоградської області. Жили в лікарні в Чорнобилі. Там же жили фахівці Московського інститут ядерних випробувань. І вони тоді нам читали лекції про те, що відбувається, і який вплив радіація чинить на людський організм. Ми після того почали більше боятися того, що сталося, бо до того навіть не розуміли. Уявіть, що населення Прип’яті і довколишніх сіл ще більше не розуміло. Другий раз ми по черзі виїздили працювати на пост на станцію, там де зараз стоїть пам’ятник Прометею".

Читайте також: Дві "путівки" в Чорнобиль: Як вінницький лікар дбав про працездатність фахівців ЧАЕС під час ліквідації наслідків аварії

Покинуті хати в Чорнобилі. Тут таких сотні. Фото: Сергій Бахмутов

Чорнобиль. Алея з назвами мертвих населених пунктів. Фото: Сергій Бахмутов

Останнім часом значно зріс інтерес до Чорнобильської зони і тепер туди возять туристів. Точніше, відвідувачів, туристами їх називати не люблять. Їздять туди й "чорнобильці" – там залишилася значна частина їхнього життя, хоч відрядження були відносно недовгими. Але ті кілька днів, тижнів чи місяців варті були багатьох років життя. І не тільки за кількістю (хоч це не можна виміряти в якихось одиницях) втраченого здоров’я, а й за вагомістю того, що вони в своєму житті зробили для суспільства. І вони радять їхати туди іншим – хоча б для того, щоб усвідомити, який насправді крихкий світ, в якому ми живемо, щоб визначити, що справді цінне, а що третьорядне.

Листів із Прип’яті більше не писатимуть ніколи.  Фото: Сергій Бахмутов