Дві "путівки" в Чорнобиль: Як вінницький лікар дбав про працездатність фахівців ЧАЕС під час ліквідації наслідків аварії

Що далі відходить в історію Чорнобильська катастрофа, то рідше ми про неї згадуємо. Але навряд чи хоч на день забувають про неї люди, які 35 років тому рятували країну і навіть світ від катастрофи ціною власного здоров’я. Може, вони б і раді забути, але підкошене здоров’я нагадує про ті часи чи не щодня. А ще "чорнобильцям" завдають прикрощів ходіння попід кабінети у пошуках елементарної справедливості. Нерідко чиновники просто розводять руками, коли ліквідатор приходить з’ясувати щось про свої пільги чи пенсію. А іноді можна почути й найбільш обурливе "я ж вас туди не посилав"…

Втім, герой розповіді Depo.Вінниця – лікар Віталій Полонець, який уже вийшов на пенсію, – не з тих, хто скаржиться на життя. Навпаки, він вважає, що в усьому людина має починати з себе. Оселившись кілька років тому в новому вінницькому мікрорайоні Академічний, він взявся облагороджувати територію довкола будинку, де його квартира. Посадив квіти, дерева, полуницю, малину, ожину… Стриже газон. Просто так. Щоб було затишно і йому, і його сім’ї, і сусідам. Не всі його розуміють, але він і до цього готовий. Він не один раз в житті стикався з нерозумінням. І як чорнобилець – теж. І як лікар, і як засновник організації, яка працювала з наркозалежними і повіями (організація опікувалася профілактикою СНІДу в цих специфічних спільнотах). Але знав, що діє правильно. Як і тоді, в 1986-87 роках…

Біля нового помешкання Віталій Полонець одразу посадив квіти і дерева. Фото: Сергій Бахмутов

– Ні сном, ні духом я не думав, що доведеться мати таку незвичайну практику, – розпочав Віталій Полонець свою розповідь про чорнобильський досвід. – У 1986-му ми з дружиною й маленькою донькою на травневі вихідні відпочивали за містом. І от після вихідних виходжу на роботу, а мене викликають в обком комсомолу. Третій секретар каже: "Вам комсомольська путівка – їдете в Чорнобиль. Формується агітпоїзд "Комсомолець України" і ви їдете він Вінниччини. Працюватимете за фахом". Я зрозумів, що відмова у таких випадках просто не передбачена "регламентом".

До самого Києва я навіть не уявляв, куди їду і що робитиму. На місці нам пояснили, що ми – передовики і активісти, люди з активною позицією, і тому нам довіряють таку справу. Ми забезпечували злагоджену евакуацію жителів прилеглої до ЧАЕС території. Багато людей, які хвилюються, панікують… Та й спека така стояла, що медична допомога могла бути потрібна в будь-який момент.

Я запам’ятав своє перше відрядження в Чорнобиль як суцільний хаос і нерозуміння того, що відбувається. Ніхто ж не був готовий до такого. Жили в наметах, засоби захисту у нас були дуже примітивні. Солдати ходили в протигазах, які ніхто не носив правильно, бо була жахлива спека і в протигазі можна було "зваритися". А нам дали замість респіраторів ватно-марлеві "пелюстки". От і весь захист. Тільки на третій день пішов дощ, то хоч дихати стало легше. Перший раз я там був 10 днів. А вдруге поїхав у 1987 році, з 15 липня по 15 вересня. Це було зовсім інше відрядження.

Група лікарів під час роботи на Чорнобильській АЕС. Фото: особистий архів Віталія Полонця

Я тоді спеціалізувався на психіатрії, цікавився психотерапією, голкорефлексотерапією. Якраз на початку 1987 року був на чергових курсах спеціалізації. Курс був цікавий – "Психотерапія та немедикаментозні методи профілактики з основами рефлексотерапії при межових та психосоматичних розладах". Нині це напевно мало б назву лікування посттравматичного синдрому – як у учасників АТО/ООС. І мені знову "дали путівку" в Чорнобиль. Ми з колегами розробляли основи збереження здоров’я операторів атомної станції в умовах високого радіаційного фону і мали всіляко підтримувати їхню психоемоційну стійкість і високу працездатність.

Чорнобильська перепустка Віталія Полонця 

Чорнобильська перепустка Віталія Полонця (зворотний бік)

Нас поселили в самому Чорнобилі. Мені дали ключі від квартири, з балкона якої було видно станцію. У квартирі все мало такий вигляд, ніби господарі просто поїхали у відпустку. Одразу прийшла і попросилася до оселі кішка. Маленька, худа… Як вона вижила у цьому пеклі цілий рік без господарів? Вона намагалася їсти сметану, але у неї це погано виходило. Глотка та горло постраждали від опромінення. Маленькі на зріст тварини постраждали в першу чергу, бо весь радіаційний "бруд" був на верхньому шарі ґрунту. А ще мені дали ключі від машини, якою я міг їздити на станцію. Я відчинив гараж і ахнув: стоїть новенька "шістка", на якій майже не їздили до того. Подумалось, що людина довго збирала гроші, в чомусь собі відмовляла, у чергах якихсь стояла (тоді ж не так просто було купити машину, як зараз!) – і все пішло прахом через чиюсь халатність, жорстоку помилку, якої ядерна енергетика не прощає. Наприкінці моєї роботи на станції машину забрали на кладовище техніки. А люди витримували все.

Пили (я про спиртне) в Чорнобилі багато?

– У 86-му – багато. У нас в наметі стояли відро горілки і відро червоного вина. З Молдови возили вино Каберне, яке тоді виготовляли спеціально для атомних підводних човнів. Те Каберне, яке я просто пив колись у Молдові, і те, яке нам привозили в Чорнобиль, – дві великі різниці, як кажуть одесити. А те, що ми купуємо в магазинах, навіть порівнювати з тим, що нам у Чорнобиль привозили, не можна. Але це ліричний відступ.

Алкоголь тільки певною мірою є радіопротектором. Для того, щоб захист був дієвим, треба, щоб замість крові горілка по жилах текла, ну або хоча б вино (сміється, – авт.). Дуже інтенсивний алкогольний захист від радіації міг легко закінчитися алкоголізмом. А в умовах постійного стресу алкоголізм розвивається досить швидко, це я вам як психіатр-нарколог кажу. 

Якщо серйозно, то пам’ятаєте "наркомовські 100 грамів" на фронті? Їх давали солдатам перед атакою, коли йшли у бій, щоб послабити страх смерті. От і в Чорнобилі людям дозволяли пити, щоб притупити відчуття неминучих наслідків від перебування в зоні високої радіації. Біохімічним впливом алкоголю зняти відчуття постійної тривоги. Але в стані сп’яніння людина втрачає відповідальність, страждає увага, порушується працездатність. Тому через деякий час відра з вином зникли. Пристрасті вляглися, найбільша небезпека минула, паніка стихла. І Чорнобиль уже старався бути розсудливим і тверезим. Через рік після аварії не можна сказати, що пити забороняли так вже категорично, але дуже "не схвалювали". При в’їзді в Чорнобиль дотепер стоїть величезний камінь, об який при огляді речей постові розбивали пляшки зі спиртним. Там стояла величезна гора побитих пляшок – на жаль, не було чим сфотографувати.

Карта доз радіоактивного опромінення Віталія Полонця 

І як же ви забезпечували працездатність персоналу?

– Звичайно, для працівників станції організовували особливе харчування. Наприклад, в обов’язковий щоденний пайок входили 250 г м’яса на обід. Їжа була калорійна і досить жирна, овочі-фрукти, які ретельно відбиралися і  завозилися з інших регіонів. Обов’язково – морська капуста. Так захищали щитоподібну залозу, яка "хапала" радіацію першою. Від пігулок з йодом відмовилися – зрозуміли, що природний йод з морської капусти засвоюється набагато краще. Але харчування харчуванням, а психологічний стан працівників треба було підтримувати в нормі не йодом і не м’ясом.

Сама присутність лікаря заспокоювала. Медиків було багато. Наша група опікувалася особливо важливими кадрами. Операторами блоків, що вціліли і продовжували працювати, інженерно-технічним персоналом. Ми виготовляли щось схоже на популярний тоді іплікатор Кузнєцова: брали звичайні швейні булавки, їх заганяли в пластикат, "відкушували" їх на однаковій висоті, дуже незначній. На таку колючу поверхню лягав оператор, як йоги лягають на цвяхи чи на бите скло. Між голками була певна відстань – розраховувалось на те, що вони діятимуть на біоактивні точки та зони. Уздовж довгих м’язів спини за канонами тібетської медицини йдуть "меридіани", які відповідають за всі органи людини. Механічне подразнення біоактивних точок викликає рефлекторний приплив крові до внутрішніх органів. Стимулюються захисні механізми таким чином підсилюється захист організму від наслідків опромінення. Було помічено, що такий вплив на 2-3-ій хвилині викликає розслаблення, відчуття тепла. Методами психотерапії у такий спосіб ми вводили людину в транс, і на півгодини вона поринала в гіпнотичний сон. Знімався стрес, людина максимально відпочивала і могла повертатися до активної роботи. Особливо важливо це було для операторів у нічні зміни, тоді коли закінчувалося перевантаження ядерного реактора. Втома і сон збивали з ніг, а працювати потрібно було ще пів ночі.

Кожен з лікарів мав своїх підопічних. Я був поруч з чотирма працівниками третього блоку. Це були начальник зміни блоку, який протягом зміни відповідав за все, старший інженер реактора, старший інженер турбіни і старший інженер мереж і комунікацій. Їхня працездатність значною мірою була в моїх руках.

Подяка Віталію Полонцю від працівників ЧАЕС

А про вашу працездатність хтось дбав?

– Усе дуже відносно. У моїх документах написано, що я отримав 5 бер (це біологічний еквівалент рентгена, якщо хто забув). Три річні норми за місяць. Скільки було за два місяці – не знаю, бо за другий не міряли. Мені й на кінець першого місяця там уже не можна було перебувати! Але мені на зміну лікар не приїхав, і я вирішив залишилися ще на один термін. От і все.

Маю "чорнобильську" інвалідність. Мені іноді соромно, що я вижив. Чому? Я отримую пенсію меншу, ніж мінімальна зарплата. Така от подяка від держави. Санітари після роботи в психлікарні більшу пенсію мають. І не треба мені пояснювати, що в санітарів там шкідлива робота – я в курсі, я в психлікарні працював. І в наркодиспансері. І можу порівнювати з Чорнобилем.

А ще я тривалий час працював у сфері профілактики СНІДу і їздив вивчати досвід за кордон. І от у США випадково зустрічався з ліквідаторами наслідків аварії на американській атомній станції Трі-Майл Айленд. Американські ліквідатори казали, що навіть їхні внуки (!) матимуть матеріальне забезпечення до кінця життя – держава зобов’язалася, це від неї подяка тим, хто ризикував життям і здоров’ям. На жаль, наша держава ні тоді, ні тепер таких зобов’язань на себе не брала і не бере. Хоч я все життя знав, що працюю не на себе, а на державу, а в Чорнобилі й поготів.

Прикро, що так ніхто й не взявся відновити справедливість. Я ж не тільки про себе – я ж то ще живий, ну й відносно здоровий (дуже відносно, бо ж інвалідність нікуди не поділася). Але, наприклад, Тамара Стуканова – лікар з наркодиспансеру – померла, і ніхто й не згадує. О, а скільки їх – медичних працівників Вінниччини, які тоді їздили в Чорнобиль, – уже немає! Хто в обласному департаменті охорони здоров’я хоча б склав почесний список цих людей – на згадку майбутнім поколінням?

Там нас було багато з тодішньої багатонаціональної країни і, я думаю, що всіх їх забули в їхніх нових країнах (Росії, Білорусі, Казахстані та інших). Україна й Білорусь найбільше постраждали – і все одно в нас "чорнобильці" не мають гідної подяки від держави, а в тих країнах, які Чорнобиль серйозно не зачепив, взагалі за 30 років усіх своїх ліквідаторів забули. Про їхніх дітей навіть мови немає.

Я намагався зі своїм пенсійним питанням звертатися в суд, але суд так красиво мені відмовив. То такого-то наказу немає, то папірця якогось. Ніби я в тому винен. А коли мене туди "вербували", то всі папірці були на місці. Під час співбесіди тодішній міністр охорони здоров’я України мені сказав (на несміливу спробу відмовитися – я аргументував тим, що в мене маленькі діти, і я вже один раз там був): "Віталію, ви хочете лікувати білих ведмедів від білої гарячки? Не хочете? Ну то їдьте в Чорнобиль – зараз так треба".

Можна було б, звичайно, принципово йти до кінця, домагатися справедливості, шукати всі папірці, яких не вистачає для нарахування нормальної пенсії. Але у мене на це здоров’я не вистачить. І я не один такий. Не хочеться померти від серцевого нападу в залі суду. Хочеться більш-менш нормально жити стільки, скільки долею відміряно. От на нас і економлять… А "чорнобильські" організації тягнуть ковдру кожна на себе. Тому я просто живу і радію життю – скиглити не звик.