Зануритися в минуле: Що таке історичні реконструкції й кому вони потрібні

Пандемія і карантин позбавили українців багатьох фестивалів, але інтерес до них не згасає. Щорічний фестиваль "Вінниця – Столиця УНР" відомий більшості вінничан військово-історичними реконструкціями. Один з організаторів фестивалю взагалі і реконструкцій зокрема – Олександр Федоришен, директор Центру історії Вінниці, історик і досвідчений реконструктор. На прохання Depo.Вінниця Федоришен відхилив завісу і розповів про те, як готуються і для чого проводяться такі дійства.

Олександр Федоришен – не як реконструктор, а як директор Центру історії Вінниці

Олександре, військово-історична реконструкція для глядачів – це таке собі шоу не без моралі. А для реконструкторів?

– Військово-історичну реконструкцію прийнято називати хобі чи видом дозвілля. Але для більшості людей, залучених у цю справу, це стиль життя. І реконструкції далеко не завжди розраховані на глядача. Мій колега Святослав Лихо сформулював чудове і зрозуміле визначення, що таке історична реконструкція: спосіб пізнання історії через особисті враження.

Корені цього явища сягають ХІХ століття. Вважається, що перші спроби відтворення матеріальної культури минулого відбулися у Британії і були пов’язані з інтересом до Середньовіччя. Згодом цю справу підхопили дослідники та любителі старовини, музейники.

Для України це явище доволі молоде. Почалося воно наприкінці 1980-х років. Це були молодіжні рухи, пов’язані тоді ще з комсомолом, які цікавились військовою історією Російської імперії. Вважається, що в СРСР реконструкцію "народила" тема інтересу до епохи Наполеонівських війн, а в Україні (ще радянській) – інтерес до козацької теми. Уже в рамках роботи Центру історії Вінниці ми зібрали матеріал про козацький похід студентів істфаку 1990 року. Похід цей важко назвати історичною реконструкцією: то була радше етнографічна експедиція, але його учасниками рухало бажання зануритися в минуле.

У Вінниці цей рух тут теж має свою історію. Початок його пов'язаний з інтересом до доби Середньовіччя, періоду Київської Русі. Найдосвідченіші вінницькі реконструктори – члени клубів "Білий вовк" і "Аркона", вінничани не раз бачили відтворені ними лицарські бої. Більш масштабними, ніж лицарські поєдинки, були військово-історичні реконструкції, присвячені Дню визволення Вінниці від нацистських загарбників у 2009-2010 роках.

А кілька років тому у Вінниці розпочався щорічний фестиваль "Вінниця – Столиця УНР", в рамках якого відтворювалися події Української революції. Крім того, реконструктори регулярно проводять уроки "живої історії".

Історична реконструкція в центрі Вінниці

Реконструктори – це переважно історики?

– Ні, це не обов’язково історики чи музейники. Іноді так, але в багатьох випадках – ні. Людина може працювати в адвокатській чи ІТ-компанії, бути кур’єром, учителем, журналістом, та хоч працівником міністерства закордонних справ, а вільний час присвячувати зануренню в минуле.  Діапазон професій реконструкторів не просто широкий, а неосяжний. Усе залежить не від професії, а від мотивації.

Наприклад?  

– Для одних людей це питання родинних історій, для інших – втілення якихось мрій, перевірки на практиці досліджень, для когось – відпочинок від буденності, ще для когось – просто можливість надягнути однострій, наприклад, піхотинця Армії Півночі під час Громадянської війни в США, відчути себе не таким, як інші люди.

Хтось мріяв бути актором, але не вийшло…

– Так, і це важливо теж. От скажу про себе. Ще з часу навчання у школі і в університеті для мене ніколи не була чужою тема театру, і чомусь завжди в мене це було пов’язано з військовими одностроями. Чи то був збіг, чи на рівні підсвідомості мене тягнуло саме до того. Ролі були різні – то старий солдат-рекрут зі "Сватання на Гончарівці", то полковник СС у виставі про Другу світову, то ще щось подібне. Я виріс у повазі до форми. Пов’язано це з батьком і покійним дідусем, які присвятили своє життя пожежній охороні Вінниці.

У 2012 році для мене було дуже важливим знайомство з однодумцями-реконструкторами з Кам’янця-Подільського та Києва. Хлопці якісно працювали над темою українських збройних формувань революційної доби, і це викликало щире захоплення і повагу.

Кажуть, саме ви – ініціатор відродження масштабних реконструкцій у Вінниці, тобто, як ви кажете, фестивальних варіантів.

– Не тільки я. Це була "res publica" – спільна справа, до якої був причетний. У 2016 році фестиваль став спільною ініціативою ГО "Жива історія" і Вінницького історичного товариства.

Зовнішня сторона реконструкції – це зазвичай фестивалі різної тривалості і в різних форматах, а за лаштунками залишається тривала робота з джерелами: документами, наказами, історичними дослідженнями, спогадами, описами і малюнками, фото- і відеоматеріали, якщо йдеться про ХХ сторіччя. Не менш важливі – внутрішні заходи без глядачів.

Як на мене, для реконструкторів дуже важливе середовище, відчуття спільноти. Це люди, які не відчувають серед "своїх" жодних мовних, вікових і соціальних бар’єрів. Не визначають, хто з них головний. Спільнота жорстко не розшарована "за рангами і чинами".

Читайте також: Атмосферність, "сховище ядерних відходів" та колекція "вау": Як Музей Вінниці берегтиме ідентичність містян

Повернімося "за лаштунки". У масштабних, як на наші українські уявлення, реконструкціях, беруть участь люди не тільки різних професій, а й жителі різних міст. Як це координується? Як відбуваються репетиції чи якесь злагодження дій?

– У цьому, мабуть, і є особливість, і унікальність таких заходів. В Україні на жаль, немає подій того рівня, які справді потребують багатоденних репетицій. У світі бувають реконструкції, до яких залучаються тисячі учасників. У нас – це формат взаємодії клубів і товариств. У кожному з цих товариств є людина, яка відповідає за згуртованість, за організаційні процеси. Своєрідний лідер. Для внутрішнього злагодження відбуваються різноманітні польові виходи. Без телефонів та інших речей ХХІ століття вони виходять у зону, де, наприклад, відбувалися якісь історичні події. Є певний сценарій, за яким вони рухаються. На реконструкціях перед початком дійства відбувається "нарада командирів". Особлива увага приділяється безпеці. Інструктажі, правила поводження з вихолощеною зброєю, використання піротехніки – з цим усе суворо. Під час реконструкції всі мають залишатися живі й здорові, учасники і глядачі.

Під час військово-історичних реконструкцій використовується тільки вихолощена зброя

Але якщо немає репетицій, то щось може піти не за сценарієм…

– Може. І найбільш пам’ятні моменти саме такі. Розповім про один.

Кам’янець-Подільський, 2019 рік, День Незалежності. У нас був незапланований сценарієм "штурм" репліки нашого панцерника "Отаман Петлюра" підрозділом денікінців. "Штурм" міг закінчитися дуже сумно: піротехнічна граната розірвалася біля місця, де зберігався бензин. Нас врятувала завбачливість водія панцерника, який перед цим накрив каністру зволоженою ганчіркою, що врятувала нам здоров’я, а може, й життя. Це повертає нас до питання про безпеку, адже такого не повинно бути апріорі. Можливо, публіка була б у захваті, якби посеред парку натурально здійнявся вгору кількаметровий стовп вогню і диму, але бути в ролі натурально обгорілих вояків було б не дуже добре. Кіношники таке часом роблять, але ми не ж каскадери. Це була нам наука, і, на щастя, все обійшлося.

Олеся Коваль, реконструкторка нашого товариства, завжди має з собою медичну сумку, в якій є речі для першої допомоги. Сестра-жалібниця – це не тільки її образ у реконструкціях, це й готовність справді надати долікарську допомогу. Відповідні навички у неї теж є, вона проходила спеціальні курси.

Олеся Коваль у ролі сестри-жалібниці

Олеся Коваль "в миру" – заступниця директора Центру історії Вінниці 

Скажіть кілька слів про фінансовий бік справи.

– У фестивальних подіях найбільше витрачаються гроші на трасфери: приїзд та поселення людей, перевезення техніки. Однострої, макети зброї, амуніція – це "клопіт" самих реконструкторів. Більшість оплачують вони самі, для чогось знаходять спонсорів, якісь речі позичають у колег. Майже все тримається на ентузіазмі і сприянні, доброму ставленні. Як на мене, в Україні вдається тримати здоровий баланс реконструкцій, щоб не перетворювати їх на інструмент для політичних ігор. В іншому разі буде "хто платить, той замовляє музику". Як у нашого "північного сусіда", де в історичні реконструкції вливаються чималі гроші, але там це все давно поставлено на службу державі як ефективний інструмент пропаганди. Хотілось, щоби в Україні залишалося це на тому рівні, що є, розвивалось природнім шляхом, не перетворюючись ні на шоу, ні на пропаганду. Хочеться, щоб реконструкції фестивального типу були насамперед просвітницькими. Як каже колега-реконструктор Віталій Головенько, реконструкція – це не про війну, це про мир.

Віталій Головенько - досвідчений реконстуктор, а в реальному житті – юрист

На публічних заходах наша мета – примусити людей замислитися, зазирнути в домашні фотоальбоми, поцікавитися родинними історіями, почитати щось про той чи інший період. Наші польські колеги ефективно використовують це у музеях, де реконструктори є друзями, помічниками, а часто безпосередніми співробітниками установ. Діти з такими наставниками почуваються настільки комфортно, що залучають туди батьків, дідусів, бабусь, згодом самі проводять для них екскурсії. 

Чим відрізняється реконструкція від театру? У театрі ми дивимось на гру акторів у стилізованих костюмах. Натомість у реконструкції важливі найдрібніші деталі. Наприклад, в одязі – це і тканина, і її колір, і шви, і ґудзики. Цінність "рекону" не тільки в дійстві. А й у тому, що можна тримати в руках річ, максимально наближену до тієї, якою користувалися сто, двісті років тому. Звісно, "картинка" для публіки має свій "вау-ефект" та певну умовність, що не завжди відповідає реаліям того чи іншого часу. Наприклад, у 2019 році у Вінниці під час реконструкції було задіяно три панцерники, але сто років тому це була розкіш: в Армїі УНР восени 1919 року було не більше десятка бронемашин на всьому Правобережжі. І три машини на одній ділянці фронту навряд чи можна було зібрати. 

Панцерник "Отаман Петлюра" під час реконструкції у центральному парку Вінниці

Реконструкція – незамінна штука для кіно. В Україні така взаємодія лише розвивається: наше кіно вилюднюється, і в ньому важливе місце посідає історія. На жаль, не завжди реконструктори і кіношники знаходять спільну мову. Для реконструкції важлива автентичність, для кіно – видовище. Є популярний мем на тему, як з кінозалу виводять не зовсім адекватного чувака (він не стримуючись, усе критикує, кричить, що все не так і неправильно). Глядачі запитують "Хто це?". І відповідь: "А, та це ж реконструктор". Не всі звертають увагу на те, що Єжи Гофман встромив у руки воякам Речі Посполитої 1649 року гвинтівки Мосіна, які з’явилися лише у кінці ХІХ сторіччя, але реконструктори це бачать. 

До речі, реконструкція стає на поміч не тільки історичному кіно. Наприклад, у фільмі жахів "Відьма. Казка Нової Англії" до дрібних деталей відтворено середовище колоністів-поселенців Північної Америки ХVІІ століття. Фільм побудований за канонами фільму жахів, але це унікальний приклад використання історичної реконструкції.

Скільки у Вінниці таких любителів "зануритися в минуле"?

– Мабуть, до сотні постійних і непостійних.

Сцени з військово-історичної реконструкції в центральному парку Вінниці

Ваші власні висновки з фестивалів реконструкції? Вони досягають поставленої мети?

– Певною мірою, так. Я "колекціоную" відгуки про них. Не написані, а почуті. Коли всі обіймаються і фотографуються, я ходжу і слухаю, про що говорять, і розумію, що людям це потрібно. Крім вигуків захоплення побаченим, я нерідко бачу сльози. Особливо це помітно на фестивалі "Жива історія" на колишній ставці "Вервольф", де відтворюються події Другої світової. Ця рана в багатьох сім’ях ще не загоїлася.

Серед реконструкторів є чимало учасників бойових дій нинішньої війни з Росією і учасників Революції Гідності. Часто люди вважають, що реконструктори у країні, яка перебуває в стані війни, – це іграшки, інші ж переконані, що це цінно з погляду едукації. Реконструктори – чи не найбажаніші гості у багатьох військових частинах, де командири дбають про вивчення історії українського війська та патріотичне виховання.

Сцена з військово-історичної реконструкції в центрі Вінниці на Європейській площі

Максим Шимко, єдиний житель Вінниці серед Героїв Небесної Сотні, був реконструктором. Нині в пам'ять про нього проводяться лицарські турніри. Наш фестиваль у 2019 році був присвячений пам’яті друга Чумака – реконструктора Сашка Марківа, який загинув на Світлодарській дузі за 10 днів до обіцяного приїзду на наш фестиваль... Зрештою, наші "баталії" щороку збирають сотні глядачів, отже, це комусь потрібно, крім нас самих.

Фото: Сергій Бахмутов 

Після реконструкції