Атмосферність, "сховище ядерних відходів" та колекція "вау": Як Музей Вінниці берегтиме ідентичність містян

Працівники Центру історії Вінниці, які нині працюють над створенням музею Вінниці, ставлять собі за мету не виховання місцевого патріотизму, а роботу над визначенням "вінницької ідентичності"
 

Атмосферність, "сховище ядерних відходів…

Центр історії Вінниці нещодавно переїхав у садибу Боруха Львовича, відому ще як канцелярія Петлюри і будинок обласного радіо. У будівлі, оповитій легендами, буде створено музей Вінниці. Чому "Вінниці", а не "історії Вінниці"? Чим відрізнятиметься новий музей від тих, що вже є? Про це журналістці Depo.Вінниця розповіли директор Центру Олександр Федоришен і його заступниця з музейно-виставкової роботи Олеся Коваль.

– З новосіллям! Ви переїхали в будівлю з багатою історією, але у вас є й своя історія про те, як саме ваша команда перебралася в ці стіни.

Олександр Федоришен (далі – О.Ф.): Історія з садибою для команди Центру історії Вінниці (даруйте за тавтологію) розпочалася ще влітку 2016 року. На одній з установчих зустрічей, під час якої була озвучена ідея про створення музею міста, йшлося про те, що в унікальній садибі, яка тоді перебувала на балансі обласної телерадіокомпанії, є занедбана кімната. Тепер вже майже легендою стала розповідь про те, чому частина садиби Боруха Львовича не була відреставрована, а насправді там була дискусія між балансоутримувачами. Наближалося 100-річчя Української революції – кількарічний ювілейний процес, який триває й донині. І йшлося про те, що в цій садибі було б логічно мати невеликий музейний простір, присвячений Вінниці як тимчасовій столиці України і життю міста у вирі революції. Ми називали це умовно "Музей тимчасової столиці". Але чомусь в цій назві комусь почулося, що це буде музей, присвячений аж… трьом місяцям міської історії, комусь більше почулося суто про меморіалізацію постаті Симона Петлюри, який був причетний до цієї будівлі, а ми тим часом перебували в пошуку. І непросто у пошуку приміщення, а в пошуку нашого бачення майбутнього музею. Це тільки на перший погляд все обмежувалося розмовами, але насправді це була тривала дослідницька робота.

З погляду музейних канонів приміщення не завжди первинне. Головними є ідея, концепція і люди, які все це втілюватимуть. У нас досі юридична адреса – Соборна, 89, нині там створюється туристичний хаб. Це приміщення колишнього повітового казначейства, споруда, яку наприкінці ХІХ століття вінничани сприймали "домом на отшибе". А зараз перехрестя вулиць Шиповича і Соборної, де він стоїть – це самісінький центр міста. Попри те, що це споруда кінця ХІХ століття, вона доволі безлика як для музейних потреб, там немає музейної атмосферності.

Навесні 2018 року, коли ми отримали юридичну адресу і зрозуміли, що маємо "заходити" в затяжні ремонти, дізнаємося про те, що в телерадіокомпанії відбуваються певні кадрові пертурбації і, схоже (ми досить обережно про це думали!), звільняється історичне приміщення на вулиці Петлюри. Ми зрозуміли, що для нас це добра нагода, якою гріх не скористатися. Хтось може сказати, що це суб’єктивний підхід, важливий тільки для нашої команди, але, на мій погляд, це й певний шанс для садиби. Адже історія поводження з пам’ятками часто свідчить про те, що орендарі досить специфічно трактують охоронне законодавство. А в Вінниці не так багато будинків, де збереглася частина автентичного інтер’єру. І ми спільно з департаментом культури Вінницької міської ради, структурним підрозділом якого є Центр історії Вінниці, увійшли в тривалий переговорний процес, який нарешті увінчався успіхом. Приміщення передано на баланс територіальної громади міста, далі ще має бути певний рух документів, але й це переживемо.

– Ви наголошували, що це не музей історії міста, а музей міста. В чому має полягати різниця?

Олеся Коваль (далі – О. К.): Ми відштовхуємося від того, що в музеї ми говоритимемо не тільки про минуле і показуватимемо не тільки історію. Музей – це простір для діалогу і міркувань, це місце, де має відбуватися усвідомлення сьогодення, де можна буде планувати і навіть прогнозувати майбутнє.

– Музей – це не стенди з експонатами?

О. К.: Не тільки стенди, хоча стендам теж знайдеться місце. Ми усвідомлюємо, що місто зараз чекає від нас чогось особливого. Це особливе – у динамічних проєктах, у змінних виставках, у гострих темах для дискусій. Мабуть, такі варіювання і постійні зміни вимагатимуть від нас активного залучення вінничан до діяльності музею.

Передбачаємо й те, що в музеї буде місце для різних категорій відвідувачів – від дітей до поважних гостей з-за кордону. Наша головна мета при розробці наукової концепції – створити такий узагальнений образ Вінниці, який потрібно зберегти, плекати. Маємо вивчити ідентичність вінничан, в якихось моментах віднайти її, зберігати її як у міському середовищі, так і на всеукраїнському рівні і навіть в європейському масштабі.

О.Ф.: Додам до Олесиних слів: віднайти ідентичність, увиразнити ідентичність, створити ідентичність – ці поняття доповнюють одне одне, але вони не тотожні. Можна посперечатися на тему "створити ідентичність". Хтось скаже, що це нереально. І хтось би нам заперечив, запитавши, а чи існувала на цих пагорбах над Бугом таке поняття як міська культура, культура містян? Ми, посилаючись на батьків-засновників міської історіографії, можемо стверджувати, що була. На превеликий жаль, буремне ХХ століття дуже специфічно з тим усім обійшлося, а тому в істориків є чимало клопоту з вивченням і усвідомленням особливостей того періоду. Культура міська була багатонаціональна. Вона була в українців, поляків, євреїв, росіян, у менш чисельних представників інших національностей, які населяли і населяють місто.

Мені здається, що є іще одна особливість, яку варто було б теж окреслити: Вінницю завжди вирізняло вміння домовлятися. Концепція виживання на фронтирі, виживання на кордоні "Дикого поля", де чи не щодня на тебе чатує небезпека зі Сходу, відображена і в нашій геральдиці. Шаблі, схрещені на гербі під хрестом, розділеним на два жала, це не просто алюзія і пам'ять про козацтво чи про полковника Богуна, це й пам'ять про безумовну і щоденну готовність городян давати відсіч ворогу. Сусідство і взаємообмін з Річчю Посполитою, з російською державою в різних її форматах, з Волощиною (територією сучасної Молдови і Румунії) створювали основу для вміння давати самим собі раду і вміння домовлятися. І от все це має показати най майбутній музей.

– Ви не всі секрети розкриваєте, не впускаєте навіть у приміщення. Очевидно, слід чекати сюрпризів. Але ви оголосили й опитування на тему майбутнього музею. Що хочете почути, і як поєднувати з тим, що задумали самі?

О.К.: Приступивши до першого ґрунтовного кроку – розробки концепції музею, ми одразу ж зрозуміли: щоб створити усуспільнений образ Вінниці, нам потрібно вивчити думку городян. Яким має бути музей, щоб він був потрібним і цікавим громаді? Що від музею чекають, які до нього побажання?

Значне місце буде відведене всіляким акціям і заходам поза стінами музею. Цей рік вніс жорсткі корективи в роботу закладів культури в усьому світі, і ще раз підкреслив, як важливо працювати не тільки в стінах закладу, а й поза ними. А якщо врахувати, що донедавна справжніх "стін" у нас і не було, то ми вже маємо досвід роботи "на виїзді", а тепер навчилися ще й працювати онлайн.

О.Ф.: Ми свідомо розуміємо, що відобразити хронологічну канву – в класичному розумінні, потреби чи необхідності у музею Вінниці немає.

– Бо чим він тоді відрізнятиметься від інших?

О.Ф.: Так, наприклад, від краєзнавчого. Але в краєзнавчого музею інше завдання, і принцип класичний. Багато сучасних музеїв не поспішають впроваджувати у свою роботу діджиталізацію. Торік ми це бачили в колег у Варшаві. Вони відмовляються від значного осучаснення музею, ставлячи акцент на предметний ряд. І в нас є артефакти, які ми можемо показати, розповісти про них, але гнатися за їхнею кількістю, сподіватися, що ми зберемо їх більше, "наздоженемо і переженемо", очевидно, не варто. Не наздоженемо і не переженемо, бо люди вже багато років це роблять, а ми щойно почали. І в чому сенс?

А в тому, що музей може жити не лише ідеєю сталої експозиції. Це можуть бути речі, якими користуються наші колеги в інших містах України. Торік в кінці року під час музейного воркшопу ми спілкувалися із заступницею з розвитку Харківського літературного музею пані Тетяною Пилипчук. Музей відносно новий, існує з 1990-х років, головний його акцент – тема "Розстріляного відродження", літературний Харків 20-30-х років минулого століття і в міжвоєнний час, але сталої експозиції там немає. Той музей працює інакше, у форматі змінних виставок. Ця ідея нам імпонує. Не буду стверджувати, що це якась остаточна ідея для нас, бо це робочий процес, і нам важливо зрозуміти, на кого в першу чергу має бути спрямований музей. Мабуть, на городян. Зокрема на маленьких городян. Важливим буде гостювання тут школярів, студентів

– Виховання місцевого патріотизму?

О.Ф.: Даруйте, але мені ці слова якимись барабанами і піонерами починають "пахнути". Багато хто при цих словах взагалі каже про "насіння сепаратизму". Тому наше завдання – не виховання місцевого патріотизму, а робота над визначенням ідентичності. Тобто ми хочемо спонукати вінничан і гостей міста до пошуку відповіді на запитання "Чим Вінниця відмінна від…? (Києва, Одеси, Львова, Харкова, Дніпра, Кропивницького чи інших міст)". Мені і багатьом іншим здається, що комфортності і європейськості для визначення цього замало. Я не впевнений в тому, що бренд "Місто ідей" – це надовго. Мені як історику болить від того, що ми потрапили в дискусію на тему, де герб міста, а де його лого. Бо я чув чимало думок на кшталт "О, так класно герб міста оновили!" Але герб не може оновлюватися, це константа з ХVІІ століття – на певний час втрачена, але відновлена з 1993 року. "Оновили герб" – це якось боляче мене зачепило. Тому можна вважати, що це музей міста – це теж своєрідне створення бренду Вінниці, але значно розтягнуте в часі.

І ще музей – це не тільки позитивні "штуки", а й "сховище ядерних відходів" у певному значенні. Це збереження непропрацьованого болю, незакінчених дискусій між спільнотами, зокрема й етнічними, якісь задавнені історичні травми, про які можна говорити, не беручи до рук гвинтівок.

Виникали й запитання, а чи не скотиться концепція музею Вінниці до увічнення тільки визвольних змагань, тимчасової столиці, перебування Петлюри  у Вінниці. Мені ж здається, що це тільки один з величезної кількості пазлів, які мають скласти цілісну картину.

– Тобто це точно має бути не музей Петлюри?

Точно ні. Ба більше, наша основна музеалія – за нашими спинами. Саме приміщення музею – це теж експонат. Будинок одного з купців першої гільдії, родини, яка за дуже короткий термін відчула смак капіталізму в його зародковому форматі, в тому форматі, як він розвивався в Російській імперії, і потім та історія була розбита на друзки, народження на цих руїнах Української держави. І спроба роботи в цих стінах двох інституцій: Міністерства пошт і телеграфів (а навпроти – колишня телеграфна контора)

і резиденції голови держави, разом з функціями генерального штабу: Військово-похідна канцелярія і цивільна канцелярія. Політвідділ 24-ї дивізії Червоної армії – з підрозділом, який мав одну з основних завдань упокорення теренів Поділля і тримання його під контролем і страхом радянської влади. Пізніше це радіовузол – спецоб’єкт, серце, з якого пульсувала інформація (не завше об’єктивна й правдива, але й це історія), навіть під час нацистської окупації. Для нас стало величезним відкриттям те, що навіть дитяча музична школа починала свою історію з цих стін.

А стіни ці таки особливі. Коли людина дивиться на цю садибу ззовні, у неї виникає думка: тут же мало простору! Потім заходить всередину і каже: тут багато простору! Так було не один раз.

– Історія будівлі – це окремий великий розділ майбутнього музею?

О.Ф.: Так. Тобто якщо говорити про якусь сталу частину експозиції, то саме садиба та її історія заслуговують такої репрезентації. І ми зараз колекціонуємо "вау!". Поки що "вау!" десятків людей, які потрапляють уці стіни з робочою метою. Колеги з інших міст, музейники, реставратори. Бо коли раніше люди приходили в радіовузол, то не бачили ж майже нічого, тільки коридор і дві студії. Але в цьому цінність "мушлі", всередині якої є "перлина". І ми не дуже сумуємо з того приводу, що одна з кімнат у нас в аварійному стані. Навпаки. Та кімната несе в собі найбільше слідів і шрамів минулого, які допоможуть фахівцям і реставраторам ще більше розповісти про історію садиби. Коли вже все зчищено і "причесано", з тим важко працювати історикам.

А ще маємо подякувати попередникам за те, що з їхньої волі тут збережено всі історичні двері садиби. Якщо раніше заміна дверей на нові була логічна і необхідна (коли тут був радіовузол), то в нашому випадку – навпаки. І ті двері лежать на горищі і чекають свого часу, щоб стати частиною "головного експонату". От де ще люди нові двері на старі замінюють? Тільки у музеї Вінниці.

Ще один момент. Місце, де ми сидимо, не наше. Подвір’я – в оренді. Це теж проблема, яку доведеться якось розв’язувати. Але двір для садиби нерозривний, це єдиний простір. Тим більше, що тут стоїть пам’ятник Петлюрі.

Для музею це фантастична територія. Це величезний потенційний майданчик для проведення презентацій, лекцій – чого завгодно, що поміститься на цій території. Щонайменше на 200 людей.  І це без садиби, без її реставрації. Виносимо стільці, кидаємо дріт для гучномовця і працюємо. Це просто, і ми робили б це уже зараз, якби не епідемія. Але ж і вона колись закінчиться.

О.К.: Епідемія поставила для музейників усього світу низку запитань. Тому в нашому вищезгаданому опитувальнику є запитання: як вінничани бачать музей міста в культурно-мистецькому житті, в міському просторі. Музей Вінниці має бути простором значно ширшим, ніж у приміщенні.

Ми хотіли б почути, що означає для людей визначення я вінничанин. Якщо ми говоримо про Вінницю, то з ким вона асоціюється? З людиною якого віку чи фаху? 90% відповідей: Вінниця – це така собі молода жінка, 28-33 роки, впевнена в собі, можливо, трохи провінційна, але вона знає, чого хоче, має ресурси й бажання втілити свої мрії й плани. Ми хотіли б, сформувавши наукову концепцію і отримавши відповідь, з’ясувати, хто ми є, чим є для людей наше місто, чим особливе, чим схоже і чим відрізняється від інших.

– Центр історії Вінниці і музей міста слід сприймати як єдине ціле?-

О.К.: Мабуть так. Як гусеницю, яка перетворилася на метелика.

О.Ф.: Таке собі "преображення", даруйте за урочистий церковний термін. Майбутній Музей Вінниці – це не лише садиба Львовича. Музеєм Вінниці може бути все місто, будь-яка галявина чи вулиця. Це дух, який перенесеться туди, куди треба в той чи інший момент.

Фото: Сергій Бахмутов

Більше новин про події у світі читайте на Depo.Вінниця

Всі новини на одному каналі в Google News

Слідкуйте за новинами у Телеграм

Підписуйтеся на нашу сторінку у Facebook

data-matched-content-rows-num=1 data-matched-content-columns-num=4 data-matched-content-ui-type="image_stacked"