Репресії, окупація та переїзди: Як краєзнавчий музей Вінниччини проніс свої фонди крізь історію

Про зародження та розвиток музейної справи на Вінниччині та людей, які стояли у витоків обласного краєзнавчого музею кореспондентка Depo.Вінниця дізнавалась у директорки музею Катерини Висоцької.

За її словами, перші музеї в Україні почали створюватися у ХІХ столітті, на Поділлі – на початку ХХ. А Вінницький обласний краєзнавчий музей розпочав свою роботу зі створення колекції Товариства "Прихильників збереження культурно-історичних пам’яток Поділля", яке утворилося в 1916 році. Серед його засновників були земський музейник із Кам’янця Александрович, історик Білінський, ієрей та краєзнавець Шипович, судовий слідчий Грепачевський, суддя Ващенко. Станом на весну 1918 року вартість фондів "Подільського обласного художньо-промислового і наукового музею" (такою була його перша назва) за найскромнішими підрахунками сягала 100 тисяч карбованців.

Першим місцем прописки музею стали Мури, де у травні 1917 року Товариству, за рішенням міської управи Вінниці, виділили кімнату. Але вона не була пристосована для розміщення колекції, тож члени Товариства звернулися до органів влади з проханням надати інше приміщення. І 14 травня 1918 року Вінницька міська дума ухвалила рішення передати під експозицію частину будівлі Мурів. Ця дата й стала офіційним днем народження музею.

Натомість 5 травня 1919 року стало днем відкриття для відвідувачів виставки приватних колекцій під назвою "Народний музей", яку організували члени Товариства вчитель малювання Вінницького реального училища Коренєв та юрист Брілінг. Розмістили виставку в квартирі Коренєва в будинку лікаря К. Вілінського, сучасна адреса якого – Грушевського, 30. Виставку було організовано, щоб врятувати колекцію від більшовицької націоналізації.

У вересні того ж року, за сприяння уряду Директорії УНР, Міністерством освіти була створена комісія під головуванням професора Пеленського, що склала план розташування музейної експозиції, сформулювала вимоги до першочергового ремонту, а також рекомендувала об’єднати в одній установі колекції Товариства і "Народного музею". Це було зроблено після нетривалого перебування польсько-українських військ у Вінниці у травні-червні 1920 року, коли колекція Товариства була значною мірою розграбована, а із зібрання "Народного музею" колишні власники — польські поміщики — вивезли цінні експонати.

У серпні 1921 року музей переїхав до садиби по вул. 19 лютого, яка нині носить ім'я архітектора Артинова (зараз у цій будівлі знаходиться дитяча музична школа №1). Тоді ж він отримав нову назву: "Вінницький історико-побутовий музей". 1 грудня того ж року для відвідувачів відкрили нову експозицію, яка складалась з етнографічно-економічного та історико-археологічного відділів, а також відділу мистецтва.

На початку 1923 фонди музею складалися з 884 предметів, серед яких 208 нараховувала картинна галерея, 366  — історико-археологічний та нумізматичний відділи.

У листопаді 1925 року при музеї створили екскурсійне бюро, яке організовувало екскурсії для червоноармійців, робітників, студентів, школярів, мешканців навколишніх сіл. До наших днів дійшли статистичні дані про кількість відвідувачів музею: у період із 1923 по 1927 рік вона зросла з 3 697 до 19 998. Паралельно відбувалось із розширення колекції: за підсумками 1926-27 років вона нараховувала 10 372 експонати.

Літо 1929 року ознаменувалось поверненням музею до Мурів, де він зайняв одну з будівель по вул. Володарського, 6 (нині Монастирській). На той момент площа музею становила 560 м², він складався з 10 експозиційних залів та п'ять відділів: агропромислового, художнього, історичного, етнографічного та відділу революції.

А 1 жовтня 1930 року Вінницький музей став крайовим — відтепер він охоплював Вінницький, Могилівський та Кам’янецький округи. При цьому чимало матеріалів з Кам’янця, окрім пов’язаних із місцевими пам’ятками культури, було передано до Вінниці. Але той самий рік став останнім, коли музейна колекція активно поповнювалась предметами народної творчості. На думку керівництва губернської Політпросвіти, музею не варто було займатися етнографією, мистецтвом та антикваріатом, натомість його співробітники мали зосередити всю увагу на політичній пропаганді.

За таких умов вже навіть не йшлося про видавничу діяльність, науково-дослідницьку роботу, поповнення колекції народної творчості, на які взагалі не виділяли кошти. Внаслідок такого скорочення фінансування не побачили світ видання "Історико-побутовий музей", фотоальбом "Стара і нова Вінниця", внесені до плану роботи альбоми подільських писанок, вишивок, килимів, видів селянських будинків, монографія про художника Яна Засідателя.

Але це було лише початком ідеологічного тиску. У 1936 році, перевіривши музейні фонди, чергова комісія виявила там "листівки, відозви контрреволюційного змісту Петлюри, Директорії УНР", "фотокартки банд і бандитів", "контрреволюційні плакати", встановила, що з бібліотеки музею "видавали контрреволюційну літературу для користування співробітниками" тощо. Інспектори фіксували у звітах, що у музеї є "сумнівні", "підозрілі" особи, що експонати "аполітичні", а сама експозиція "не відповідає цілям соціалістичного будівництва".

"При тому, що у штаті музею було лише 10-12 людей, у 1930-х роках були репресовані шестеро його директорів та 17 співробітників. Деяких засудили до розстрілу, дехто загинув на засланні. Думаю, наш музей – ілюстрація того, що відбувалося в країні", – каже Катерина Висоцька.

Стрімкий початок фашитської окупації у липні 1941 року не дав можливості евакуювати музей. Окупаційна адміністрація оголосила про взяття музею під свою охорону й дозволила його відкриття, хоча в тих умовах йшлося лише про збереження колекції, але не про її поповнення чи дослідження.

У травні 1942 року музей відкрили для відвідувачів, але ними могли бути лише окупанти: німці, угорці, румуни. При цьому відвідування музею входило до культурно-розважальної програми всіх офіційних осіб, що приїздили до Вінниці.

У вересні 1942 року штадткомісар Маргенфельд взяв "для тимчасового користування" музейні предмети, вартість яких сягала 38 тис. карбованців. А навесні 1943 року нацистське командування розпочало евакуацію колекції музею на захід.

"Дуже багато предметів експозиції було вивезено до Німеччини. Частина з них, археологічна, повернулась, але більшість на сьогодні є втраченою назавжди й невідомо, де знаходяться ці предмети", – розповідає Катерина Висоцька. За її словами, втрачені були, зокрема, роботи відомих художників, етнографічна колекція, килими, вишивки.

Загалом, відповідно до офіційного акту 1944 року, втрати фонду музею склали близько 6 тис. експонатів. Станом на 1 січня 1945 року музейна колекція складалась із 8 тис. предметів.

Одразу після звільнення міста дирекція музею отримала наказ підготувати нову експозицію та створити відділ Великої Вітчизняної війни. І вже у вересні музей відкрився для відвідувачів.

"На початку 1960-х років приміщення було у дуже поганому стані: прогнила підлога, не опалювалися всі експозиційні зали, не всі грубки були придатні для використання. Тому в 1964 році було прийнято рішення закрити музей на реекспозицію, але це була не просто реекспозиція, а добудова", – розповідає Катерина Висоцька.

В результаті будівля музею доповнилася трьома поверхами, а загальна експозиційна площа перевищила 2000 кв. м. Тоді ж було облаштовано й вхід до музею з боку вулиці Леніна (нині Соборної).

Після реекспозиції музей відкрили у 1970 році. Після цього ще перебудовувалися окремі зали, а в експозицію вносили часткові зміни, але вони не були кардинальними. Тож сьогодні основна частка експозиції залишається у тому ж об'ємі і тих самих стінах, що й в 1970 році.

"Але зараз нам теж дуже тісно. Колекція нараховує 116 тисяч музейних предметів, в експозиції – біля 6 тис.. Ще частина експонується на виставках", – зазначає Катерина Висоцька. За її словами, таке співвідношення між загальними обсягами колекції та доступною відвідувачам частиною відповідає всеукраїнській тенденції: 6-12% в постійній експозиції, решта – у сховищах.

Чорно-білі фотографії надані Вінницьким обласним краєзнавчим музеєм