У захоплення немає статі: Що буває, коли за голку беруться чоловіки
Є люди, які руйнують стереотипи про те, що вишивка – суто жіноче заняття
Щороку у третій четвер травня відзначається Всесвітній день вишиванки. У цей день багато пишуть і говорять про вишивку і вишиті сорочки. З нагоди свята Depo.Вінниця познайомить вас із кількома чоловіками, які руйнують стереотипи про те, що вишивка – суто жіноче заняття.
Григорій Гринь: "Червоне з чорним – то не наше, навезене"
Григорій Гринь – людина, яке все своє життя присвятила вишивці, переважно полтавській. Торік майстер відзначив 80-річний ювілей. Для нього вишивка – не хобі, а професія, але слово "професія" – дуже сухе й безлике для того, щоб сказати, що таке вишивка для Григорія Гриня. Це його покликання, його світ, його життя. Втім, у його мистецьких захопленнях є місце ще й колекціонуванню кераміки, але сьогодні мова про вишивку.
Григорій Гринь під час відкриття виставки. Фото: Харківський обласний центр культури і мистецтв
Живе він у селищі Опішні Полтавської області. Заслужений майстер народної творчості. Закінчив Решетилівське художньо-промислове училище. З 1960 по 1994 роки працював головним художником у виробничо-художньому об'єднанні "Полтавчанка". За цей період він створив більше 500 власних орнаментальних тем. Його твори експонувалися в Лейпцигу, Познані, Слуцьку, Полтаві, Києві. Роботи майстра зберігаються в Національному музеї Т. Г. Шевченка, Музеї народної архітектури і побуту України Пирогове, Полтавському краєзнавчому музеї, в музеї декоративного мистецтва у Києві, в Національному центрі народної культури "Музей Івана Гончара".
Виставка робіт Майстра. Фото: Харківський обласний центр культури і мистецтв
А коли він тільки приступив до роботи на посаді головного художника фабрики, йому здавалося, що нічого складного в його роботі не буде. Думав, що легко впорається із завданнями, адже жінки в селах без художньої освіти візерунки складали і вишивали, а він же дипломований фахівець. Але коли вперше повіз свої ескізи до Києва на затвердження Художньою радою, всі його роботи забракували, і розпачу Григорія не було меж. Тоді йому сказали "Не малюй з голови" і він поїхав у села. Ходив від хати до хати, просив дістати зі скринь сорочки і рушники, малював, розпитував, записував. У своїх роботах намагався використовувати якомога більше технік і елементів народної вишивки.
Читайте також: Рідкісне хобі: Як вінницька співачка взялася за відродження забутого "весільного" мистецтва
"Техніки традиційно застосовувалися такі, наприклад, як "солов'їні вічка", "зерновий вивід", гладь, коса гладь, вирізування, мережки. А щодо елементів, то по-народному вони звалися так: дубове листя, гарбузове листя, берізка й таке інше. Світло-блакитні, бежеві, охристі, болотні кольори, не яскраві, а притушені, пастельні – це традиційні для Полтавської області. Нитки фарбували за допомогою одвару шкарлупи цибулі, горіха, кори дуба, вільхи, а червоні нитки – комахами (мені колись принесли таких комах, які мешкають у пнях, а вночі вони світяться), – розповідав майстер під час відкриття однієї з виставок у Харкові.
Каталоги Григорія Гриня. Фото: Інна Єрмакова
Майстер надає вишивці (особливо рушникам) сакрального значення, вважає, що вишитий орнамент живий, він кодує, формує долю.
"Рушник – це сімейний оберіг, він повинен висіти у кожному домі. Він дає енергії. У мене вдома висить рушник білим по білому з вирізуванням, ще моєї бабусі, передається з покоління в покоління, і всі, хто бачать, дивуються його красоті. Це моє багатство. А червоне з чорним – то не наше, навезене. Мені колись подарували червоно-чорний рушник, ХІХ століття, я повісив, так лише пару тижнів витримав, от відчуваю, мені навіть зле від нього стає", – розпровідав Гринь.
Рушники Григорія Гриня. Фото: Музей Івана Гончара
Щось подібне казав і про сорочки: "Був на "Сорочинському ярмарку". Ви б бачили, які там продають строкаті вишиванки. І рожевими нитками вишиті, і яскраво-зеленими, що аж в очі кидаються. Такі вироби, звісно, привертають увагу покупців, люди беруть. Але перш за все треба шанувати та відтворювати традицію".
Торік майстер розміняв дев’ятий десяток, і зір вже не дозволяє йому вишивати. Але Григорій Гринь радо ділиться своїми знаннями, бо хоче, щоб вишивка його народу жила вічно.
Читайте також: "Прощавай, хрестику!": Як учителька з Бершаді відроджує вишивку Східного Поділля
Юрій Мельничук: "Орнамент – це космічна мова"
Юрій Мельничук родом з Черкащини, живе в Києві. Багато років працював у музеї Івана Гончара – там його захоплення переросло в професію. А вишивкою він зацікавився ще в дитинстві.
"Часто кажуть: "От ви вишиваєте, а це жіноче заняття". Чому тільки жіноче? У захоплення немає статі", – розповідав Мельничук в інтерв’ю для телеканалу "1+1". – В батькіській хаті завжди були рушники. Старі й новіші. Моя мама вишивала завжди. Мені це дуже подобалося. Я в тому виріс".
Фото: ФБ-сторінка Юрія Мельничука
Захоплення вишивкою в Юрія мало цілком чоловічу логіку. "Хлопчики беруть до рук машинки і навіть ляльки. Як вони з ними бавляться? Вони відривають лялькам руки і ноги, і дивляться, як ця лялька "збудована". Отак приблизно мені у вишивці було цікаво: як це зроблено? Якісь вузлики понашивані, дірки пороблені, щось повирізувано…" – так ще в юності Юрій "розбирав" вишивку на "гвинтики".
Читайте також: Для буднів і свят: Як майстриня з Могилева-Подільського поставила народну вишивку на службу сучасній моді
Першим його вишитим виробом була серветка. Потім вишив собі сорочку. "Але всі ті мої речі десь порозходилися. Були подаровані друзям, або хтось дуже хотів купити", – додав майстер.
Коли Юрій Мельничук почав працювати у музеї Івана Гончара, вся його діяльність була сконцентрована навколо вишивки. Він вишивав, вивчав орнаменти, цікавився їх походженням і значенням, проводив курси вишивання і, звісно, колекціонував вишиті речі – переважно рушники і сорочки. На відміну від багатьох інших вишивальників, Юрій Мельничук особливого значення надає символіці народної вишивки.
"Зібравши колекцію вишиваних сорочок та рушників з усіх регіонів України, намагаюсь їх популяризувати, навіть вже не працюючи в музеї. Мені у цьому допомагає наша громадська організація – Центр української вишивки та костюму "Оріяна". Головна мета організації – поширення інформації щодо нашого традиційного одягу. Адже в українській вишивці використовують не лише хрестик та гладь, а майже 300 швів – величезний потенціал, що виливається у тисячі орнаментів", – повідомив Юрій Мельничук.
Роботи Юрія Мельничука. Фото надані Юрієм Мельничуком
Він навчився "читати" етнічну вишивку майже як книгу. Кожне село свого часу мало свої особливості у вишивці. За допомогою орнаментів можна було визначити, звідки походить людина.
"Сучасні модельєри багато експериментують у сфері етнічної моди – це нормальна потреба часу. Проте великої уваги заслуговують сучасні копії етнічного костюму, на базі яких можна робити різноманітні інтерпретації з використанням сучасних матеріалів та оздоблення. Орнамент – це дійсно космічна мова. Однакові знаки, що зустрічаються у різних місцевостях, вишиті іншими швами та кольором, не лише в Україні, а й у світі. Це говорить про те, що походження символіки космічне, а не вигадане окремим народом. Деякі наші орнаменти настільки складні, що вимагають комп’ютерної точності", – переконаний дослідник.
Сорочки Юрія Мельничука, вишиті японським шовком на італійському полотні. Фото надане Юрієм Мельничуком
Більшість сорочок у його гардеробі вишиті білим по білому. Майстер дуже любить цей стиль, вважає його одним із найархаїчніших пластів у нашій вишивальній культурі. Білим по білому вишивали по всій Україні, стверджує Мельничук (чимало вишивальниць вважають, що ця техніка культивувалася тільки на Полтавщині).
"Така техніка народилась не тому, що була нестача кольорових ниток. Виявляється, дівчата три роки поспіль вибілювали нитки, щоб ті мали силу. Візерунки набували магічної сили завдяки цій технології вибілювання", – зробив висновок майстер.
Читайте також: Вишити, щоб вижити: Як вінничани долучились до створення фільму "Спадок нації"
Майстрові сумно від того, що чимало скарбів втрачено, його, як і багатьох дослідників традиційної вишивки, турбує наступ комерції на народні традиції. Тому він і сам дає уроки вишивки і радіє успіхам однодумців і однодумиць, які відроджують традиції. Провіодить семінари, читає лекції, оцифровує схеми. А до самого процесу вишивання ставиться з побожністю.
Зразки вишивки в різних техніках. Роботи учнів Юрія Мельничука. Фото: Рукотвори.
Серветки Юрія Мельничука. Фото: Рукотвори.
"Кожна вишивка є спочатку оберегом, а вже потім – декором. Дуже важливий сам процес вишивання: побажання, молитви, народні пісні, які зашиваються у тканину. Тому не варто вишивати, коли ти просто дивишся телевізор, адже на цьому процесі потрібно концентруватись. Вишивка має бути живою. Коли людина в основному зайнята лише рахунком та лічбою, вона втрачає головний сакральний компонент. Не варто пороти вишивку, адже тоді вноситься хаос. Найбільше це стосується таких сакральних речей, як рушники", – ділиться думками вашивальник і дослідник.
Фото: Євдокія Тютюнник, "Урядовий кур‘єр"
Володимир Жуковець: "...з двадцятого ряду в залі розумієш, що то таки вишита сорочка!"
Володимир Жуковець живе в Черкасах. Працює головним бухгалтером у комерційній структурі. Вишивкою зацікавився давно. Тоді працював завідувачем художньо-постановочної частини в Черкаському академічному заслуженому українському народному хорі обласної філармонії. Коли замовляв костюми для колективу, знайомився з майстрами вишивки і ткацтва. Йому показували зразки візерунків і схеми до них, і Володимирові хотілося показати цю красу всім. Тоді не було таких можливостей для поширення зображень, як є тепер, але Володимир мріяв зберегти роботи митців, не втратити їх. Він, звісно, не знав, що минуть роки і з’являться соцмережі, з допомогою яких надбанням майстрів (і своїми власними надбаннями) можна буде поділитися не тільки з кількома однодумцями, а й з усім світом. Але коли сучасні технології дозволили це робити, взявся розшукувати схеми, які бачив раніше: у приватних колекціях, на фабриках, де шили прикрашений (оздоблювали) вишивкою одяг та інші предмети вжитку, у старих мистецьких журналах. Створює в електронному варіанті таблиці схем з готових вишивок і малюнків та знімків.
А першою його вишитою роботою була подушечка – вишив її, коли народився син. То була яскрава гуцульська вишивка вовною на німецькій тканині. Тепер подібних подушок у нього зо двадцять штук. Є в його доробку серветки і рушники. Сорочок не вишиває, каже, що не витримує зір. А схеми для сорочок Володимир Жуковець створює для Черкаського обласного краєзнавчого музею: відтворює в електронному вигляді за каталогами Укрхудожпрому, видання другої половини ХХ ст. і професійних черкаських художників з вишивки – Ганни Грабовської, Марії Гайди і Олександри Теліженко. Схем у нього сотні – і хрестиком, і традиційними українськими техніками.
Майстер згадує, як знайомство з традиційними (дохрестиковими) швами перевернуло його уявлення про вишивку.
"Коли я вперше побачив вишивку качалочкою, то своїм очам не повірив. Вона дуже схожа на ткацтво, але коли бачиш її зі сцени на артистці, то з двадцятого ряду в залі розумієш, що то таки вишита сорочка!" – захоплено розповідає Володимир, хоч з того часу минуло багато років.
Серед найдорожчих для Володимира Жуковця скарбів – книги про вишивку. Це не просто книги, які стоять на полиці. За кожною – історія знайомства з майстром чи майстринею (Мирославою Кот, Ольгою Возницею, Олено Кулинич-Стахурською, Григорієм Гринем, Михайлом Покиданцем, Григорієм Кисілем), відвідання виставок, зустрічі і дискусії.
Але найбільш цінне в цій справі, переконаний Жуковець, живе спілкування з майстрами, його не можна замінити нічим. Згадує Володимир, як через 20 років після знайомства розшукав майстриню Марію Гайдай з фабрики художніх виробів. Вона передала краєзнавчому музею відшивки і схеми, а він створив їх електронні варіанти. Разом вони з Марією Гайдай кілька років тому підготували виставку в Черкасах.
З особливим трепетом Володимир Жуковець ставиться до вишивки рідної Черкащини, але тільки черкаськими візерунками не обмежується. З цікавістю досліджує орнаменти різних регіонів і продовжує створювати схеми – для того, щоб вишивка українського народу відроджувалася і жила.
Роботи Володимира Жуковця. Фото надані Володимиром Жуковцем.
Андрій Єрмаков – "інженер" традиційної української вишивки
У Андрія Єрмакова авторці цих рядків пощастило брати уроки вишивки, коли майстер жив у Вінниці – туди він разом із сім’єю переїхав у 2014 році з Луганська. У Вінниці в одинадцятій бібліотеці-філії Андрій створив студію "Своє. Рідне". Вінничанки опановували під його керівництвом традиційні українські техніки вишивки, які побутували задовго до "хрестика". Тепер серед його учениць є справжні майстрині, які вишили по кілька сорочок і діляться своїми вміннями з іншими.
Андрій Єрмаков веде урок вишивки у студії "Своє. Рідне". Фото: Інна Єрмакова
Вишивати Андрій навчився самотужки вже у дорослому віці (за фахом він інженер, і жодне з місць його роботи не було пов’язане з вишивкою чи іншим народним мистецтвом). Якось поїхали Єрмакови відпочивати в Карпати. І, як усі відпочивальники, були в захваті від вишитих сорочок, які там продавалися. Спочатку кожного року по одній (часом і по дві) вишиванці купували для себе. Але якщо більшість туристів щось купують або просто милуються, Андрій вирішив, що купити всі ті вишиванки, які їм з дружиною Інною подобаються (а подобалася не одна!), навряд чи можна, особливо, якщо вони – дорогої ручної роботи, а от вишити… (Машинна вишивка не приваблювала Єрмакових, вони вважали її безликою).
Подружжя Єрмакових і Григорій Гринь. Фото: Ольга Нарбут.
Спілкування чоловіків-вишивальників. Андрій Єрмаков у гостях у Григорія Гриня. Фото: Інна Єрмакова.
Андрій зацікавився саме етнічною вишивкою, давніми традиційними техніками. Хрестиком вишивати вміють майже всі, а от інші техніки знають одиниці. Ну, хіба ті майстрині, які вишивають на продаж чи на замовлення, а щоб просто так, для себе – то мало хто.
Єрмакови у Луганську часто носили вишиванки – не лише в День незалежності, а й в інші свята, на якісь важливі зустрічі, на концерти. До Андрія підходили люди, які цікавилися вишивкою, консультувалися, розпитували, де і як можна придбати вишиванки. А потім… А потім настала весна 2014-го: "референдум", війна, евакуація…
Але це було потім. А коли Андрій вирішив опанувати традиціні техніки вишивки, спілкувався з майстринями: переважно на різноманітних Інтернет-форумах, а коли мав можливість – то й особисто. Дуже радів можливості познайомитися з іншими чоловіками-вишивальниками.
Студія вишивки. Фото: Інна Єрмакова
Робота Андрія Єрмакова. Фото: Інна Єрмакова
Інна Єрмакова у сорочках, вишитих Андрієм. Фото: ФБ Андрія Єрмакова
У Вінниці Єрмаков не тільки вишивав. Разом з дружиною (Інна професійно фотографує і теж цікавиться всім українським) і однодумцями їздив у експедиції, брав участь в організації виставок, у зйомках фільму "Спадок нації". Прискіпливо вивчає зразки давньої вишивки. Навіть розшифрував один шов, опис якого йому не траплявся ніде. Шов вважався втраченим, а тепер його можуть відтворити всі охочі.
А студія не припинила роботу й після переїзду Андрія до Києва. Майстер іноді приїздить давати уроки, а іноді вишивальниці збираються на свої "годенки" самі. Андрій веде свій блог "Життя відшиті сторінки", в якому виставляє майстер-класи – Іннині фотографії з детальним описом процесу вишивки. На його ФБ-сторінці є чимало схем традиційних українських сорочок – Андрій пропонує їх усім охочим і тільки радіє, якщо хтось береться вишивати сорочку. Йому пропонували давати уроки за гроші, робити майстер-класи в Інтернеті платними, але він не хоче комерціалізувати своє вміння. Просто робить все, що в його силах, щоб давнє народне мистецтво поширювалося серед людей, які збережуть його, примножать і передадуть наступним поколінням.
Андрій Єрмаков вишиває. Фото: Інна Єрмакова
Людина-оркестр Ніко Лапунов
І на завершення – про людину-оркестр. Це навіть два "оркестри" в одній людині. Один "оркестр" – це його багатогранність. Нині Ніко Лапунов – головний режисер Полтавського обласного академічного театру ляльок. Перед тим працював у театрах Сімферополя, а після окупації Криму переїхав у Миколаїв, звідти – у Київ, а потім у Полтаву. У театрі ляльок він уміє все. Чимало його вмінь стосуються й інших типів театру. Ніко, усміхаючись, каже, що він хіба оркестром керувати не вміє. А ще він вирощує квіти.
Але це інші теми, а сьогодні – про Лапунова-вишивальника. У цій справі про нього теж можна говорити як про людину-оркестр, даруйте за тавтологію. Вишиває він найрізноманітнішими техніками і найрізноманітніші вироби. Вишивав хрестиком і гладдю, бісером і лелітками, вивчав традиційні українські техніки і кримськотатарські орнаменти, вів курси люневільської вишивки і навіть вишивав… мультфільми. І хоч про мультфільми вже йшлося в одній з публікацій на Depo.ua, у нинішній розмові варто нагадати про них ще раз.
Вишивати Ніко навчився ще в дитинстві – від бабусі. Спочатку використовував своє вміння для декорування різних предметів, а потім вишив собі сорочку. У 2010 році Ніко збила машина, йому довелося тривалий час лікуватися, і вишивка допомогла йому не збожеволіти. Працюючи в театрах, вишивав аксесуари для вистав, одяг для сцени. Якось вишив сорочку на замовлення колеги – той знав, що тяжко хворий і хотів зробити онуці подарунок на згадку. Вирішив, що подарунком буде сорочка роботи Ніко Лапунова.
Був час, коли всілякі вишиті дрібниці були для Лапунова додатковим джерелом заробітку, а коли Ніко переїхав до Києва, то деякий час саме вишивка була не додатковим, а основним заняттям і джерелом доходів. Він давав майстер-класи з люневільської, вікторіанської, норманської вишивки, батіку. Але було й чимало інший проєктів: Лапунов шив на замовлення ефектний сценічний одяг, брав участь у днях моди. Мріяв про створення школи, в якій викладали б усі світові техніки вишивки.
Вишито
Ніко Лапунов у створеній ним студії вишивки. Фото: ФБ Ніко Лапунова
Вишивки Ніко Лапунова. Фото: ФБ Ніко Лапунова
Можливо, цю мрію йому й вдасться втілити, а поки що театр знову покликав Ніко до себе: Лапунов переміг у конкурсі на вакансію головного режисера театру ляльок у Полтаві, і тепер працює там. Але вишивати не припиняє.
Більше новин про події у світі читайте на Depo.Вінниця