Нове життя тиманівського палацу: Як селянин надихає земляків рятувати неоготичний шедевр Вінниччини

Вінниччина – одна з лідерів серед областей України за кількістю збережених панських садиб, пам'яток архітектури місцевого та національного значення. Однак, більшість пам'яток ви не знайдете у туристичних путівниках, а про їхнє існування часто відомо або затятим мандрівникам, або ж волонтерам, які по крихтах збирають історію рідного краю.

Тиманівський палац, що у Тульчинському районі – саме один з таких. Ще декілька років до цієї вишуканої споруди ледве можна було підійти крізь щільні зарослі. Але зусиллями волонтерів вдалось не тільки розчистити територію, а й привернути громадську увагу до садиби, що без перебільшення входить до числа найцікавіших на Вінниччині.

Житель Тиманівки Олександр Безбах (праворуч) має на меті відновити колишній маєток. Активував небайдужих односельчан на ремонт садиби, а мандрівники тепер із задоволенням їдуть у Тиманівку на екскурсії від краєзнавця. Кореспонденти Depo.Вінниця розпитали у ентузіаста, що особливого у тиманівському палаці та яким може бути його майбутнє.

"Я народився на вулиці, що веде до палацу. Мої прадіди працювали у тодішнього власника графа Шеремєтьєва. Зі мною маленьким часто в парку маєтку гуляла прабабуся Лукерія Василівна, яка працювала у графа покоївкою. Відтак, мій інтерес до історії маєтку виник ще з дитинства", – розповідає Олександр Безбах.

Він каже, що ще у шкільні роки почав цікавитись, чому в вчителі розповідали одне, а люди в селі – зовсім інше.

"У підручниках писали про панів-експлуататорів та гнобителів українського народу, у той час як зі слів моїх родичів, Тиманівка до більшовицького перевороту розвивалась значно краще. У селі світло в хатах з'явилось ще за пана, при тому, що уже за радянської влади повна електрифікація відбулась аж у 1968 році. Прабабця так і казала, що якби владу не захопили більшовики, ми значно швидше досягли б прогресу", – каже Безбах.

Попри те, що професійна діяльність Олександра була далекою від захоплення (після служби на Байконурі він працював помічником машиніста, а також – на плодоконсервному заводі) в ролі екскурсовода чоловік напрочуд переконливий, а його історіями з яскравими деталями не можливо не заслухатись. Власне, історію свого "підопічного" палацу чоловік у прямому сенсі знає по цеглинах.

"Палац будувався у кілька етапів, з кожним новим з'являлись додаткові корпуси", – розповідає краєзнавець, тримаючи в руках одну з цеглин із традиційним для тих часів відбитком з символікою власника. – На кожній із прибудов цегла мала окремий відбиток, що дає можливість відстежити, за якого власника і у який період відбувалось будівництво". 

Тиманівський палац з моменту зведення на початку XIX століття кілька разів переходив із рук в руки. Фундамент та підвальні приміщення були закладені та вимурувані відомим на Поділлі магнатом князем Готфридом Богумілом Святополком Четвертинським, але будівництво завершував уже наступний власник маєтку – князь Олексій Бахметьєв-Протасов. Саме він надав палацу його нинішнього вигляду у стилі неоготики.

Наступним господарем у 1899 році став крупний землевласник, почесний мировий суддя Київського та Ямпільського округів Володимир Толь, який за фахом був інженером-будівельником. Уже при ньому до палацу добудовується бокова прибудова з аркою та терасою, що плавно східцями переходила у парк до штучного водограю – одного з двох, що були на території маєтку.

Граф Шеремєтьєв став останнім господарем тиманівського палацу, придбавши його у 1909 році за 1 мільйон 200 тисяч карбованцв. З його біографією пов'язані й найбільші тогочасні успіхи села. Онук відомого у Російській імперії музиканта і мецената Миколи Шеремєтьєва Олександр заходився будувати у Тиманівці пивоварню та спиртовий завод, придбав електрогенератор, який освітлював помешкання в тому числі й селян, створив тут першу пожежну команду та підтримував церковний хор. При ньому палац набув уже завершеного вигляду: добудували ґанок із чавунними колонами, з'явились каретний двір, купальня, а парк прикрасили новими рідкісними для Поділля породами дерев.

Утім, революційні події в імперії на початку століття внесли історичні корективи у подальше життя не тільки маєтку, а й усього села. Слідом за поваленням державної влади у 1917 році Тиманівку покинув і сам граф, який знайшов прихисток у Франції, де організовував благодійні концерти задля збору коштів для збіднілих аристократів, що утекли після революції. Палац тим часом став "народною власністю".

"Нова влада потурбувалась, аби палац не рознесли на шматки. У Тиманівці тоді діяла бригада Котовського, який особисто розпорядився охороняти маєток від мародерів, - продовжує розповідь Олександр Безбах. – Коли садиба стала власністю громади, тут , після нетривалого використання як житло для комуни, у 1928 році відкрили тубдиспансер. Хвороба тоді лютувала, а у Тиманівці за свідченням тодішніх лікарів був надзвичайно сприйтливі умови для лікування. Насамперед завдяки місцевості – садиба розташована на висоті 238 метрів над рівнем моря, унікальний парк і цілюща джерельна вода мобілізували людський імунітет у боротьбі з недугом".

У 1936 році уже на базі лікарні було створено санаторій для хворих на туберкульоз. Він проіснував тут до Другої світової, коли село окупували румунські війська. Тоді тиманівський палац став резиденцією Георге Алексяну, очільника Губернаторства Трансністрія, створеного румунами на території окупованих Вінницької, Одеської та Миколаївської областей.

Відновили санаторій уже по завершенню війни. Заклад проіснував аж до 2016 року, поки його не закрили остаточно. Щоправда, функціонував він уже в добудованих на території маєтку приміщеннях. Сам же палац після розпаду СРСР використовувався більше як склад, позаяк після чергових ремонтних робіт було порушено систему опалення, а грошей на відновлення так і не зайшли.

"Коли санаторій закрився, у мене все перевернулося – злякався, що на цьому його історія може й закінчитись, як це траплялося з багатьма пам'ятками на Вінниччині. Це й підштовхнуло до того, аби збирати інформацію, а також активізувати небайдужих односельчан, щоб хоча б власними силами зберегти його", – каже Олександр Безбах.

На його сторінці у соцмережі "Фейсбук" можна побачити багато звітів з екскурсій, які він регулярно проводить для туристів. Чоловік робить це безкоштовно, при цьому кожну екскурсію готує індивідуально.

"Намагаюсь, щоб розповіді були не шаблонними. Залежно від аудиторії, підбираю відповідні історії, які будуть найбільш цікавими саме для них, - розповідає ентузіаст. – До речі, буває й для місцевих цікаво довідатись певні факти з історії свого села, а то й родини. Звісно, не усі розуміють моє пристрасті, мовляв, що з того палацу візьмеш – тільки клопіт. "Не дочекаєтесь", - відповідаю. Зараз я маю офіційну посаду, як помічник старости села опікуюсь маєтком, але навіть якщо я й не матиму ані копійки, мене це не зупинить. Зберегти історію – вважаю одним із завдань у своєму житті".

Олександр Безбах мріє, що до тиманівського палацу вдасться повернути повноцінне життя, а поодинокі екскурсії перетворяться на регулярний туристичний потік. Він переконаний, що передумови для цього є і вже обмірковує плани на майбутнє.

"На території маєтку можна було б проводити різні культурні заходи, той же фестиваль легендарної тиманівської каші, що проводиться в селі. А в самій будівлі хотілось би розмістити музей. Наприклад, пожежного мистецтва, адже граф Шеремєтьєв, окрім того, що захоплювався музикою, серйозно цікавився пожежною справою. У 1890 році він випускав журнал "Пожарный", безпосередньо сам брав участь у пожежогасінні, а коли їхав Тиманівкою, у нього в машині завжди був пожежний інвентар, тож завжди був готовий прийти на допомогу. Ми обов'язково збережемо цей палац, адже це наша культура і історія, тож допоки дбаємо про неї, нація буде жити", - оптимістично підсумовує краєзнавець.