Щоб зберігати найдорожче: Які скарби тримали в скринях жительки Східного Поділля

У Вінницькому обласному краєзнавчому в експозиції, присвяченій побуту жителів Східного Поділля, важливе місце посідає скриня. Проводять для відвідувачів музею і тематичні екскурсії "З бабусиної скрині". На екскурсії побував і кореспондент Depo.Вінниця.

Скриня– не просто місце зберігання одягу 

Скриня посідала почесне місце в помешканні українських селян, була не просто місцем заберігання одягу, а й окрасою, показником доброту сім’ї, а також атрибутом весільного обряду. Скриня передавалась у спадок. У скринях зберігали сувої полотна, вишиті і ткані рушники, святковий одяг, прикраси, гроші. Після весілля у скрині зберігали ще й весільний одяг і вінок. На теренах України скрині були мальовані, різьблені й ковані.  На Східному Поділлі переважали ковані скрині – прикрашені металевим окуттям.

.

Скриню замовляли майстрові або купували на ярмарку. На території Вінниччини скрині нерідко виконували функцію стола, але для цього вони мали бути вищі від звичайних і з довгою стільницею, не прикріпленою до коробки. На Поділлі скрині були переважно або на ніжках, або на коліщатах.

Як правило, скриня стояла в кутку хати, діагонально протилежному тому, де була піч. Куток зі скринею називали красним або червоним.

Коли і як складали речі у скриню 

Дівчина на виданні мала свою скриню, вміст якої (посаг) готувала ще з дитинства, приблизно з 10-річного віку.

Дівчата на Поділлі виходили заміж рано, іноді навіть у 14-15 років, найчастіше – у 16-17. Дівчина за 20 років вважалася старою дівкою, і в більшості випадків на жіночій долі такої дівчини ставили хрест. Але шлюбні традиції – то окремі історії. У розповіді про скриню важливо те, що готувати її вміст дівчатка починали дуже рано. У 10 років дівчинка починала вишивати, а деякі в цьому віці вже вміли й прясти й ткати.

Ткацький верстат

Коли дівчина виходила заміж, вона перебиралася в хату нової сім’ї зі своєю скринею. У скриню дівчини чи жінки ніхто не мав права зазирати без її відома. Заміжня жінка продовжувала складати в скриню нові речі, але не всі, а найцінніші (не обов’язково найдорожчі, а саме найцінніші для неї, наприклад, першу сорочку дитини).

Українці любили "програмувати" долю і надавали сакрального значення багатьом предметам одягу. Наприклад, під час першого купання новонародженої дитини над ночвами тримали книжку або/і знаряддя праці: щоб дитина була розумна і працьовита. Щодо дівчини, то, як правило, їй треба було вміти шити, вишивати, прясти, ткати, то над нею тримали щось із інструментів для одного з видів рукоділля.

Але повернімося до скрині. Не можна було прийти в нову сім’ю зовсім без скрині – "свекруха зі світу зживе". У залежності від майнового стану, у скрині могло бути від 10 до 100 сорочок. Ті, хто мав сотню сорочок, як правило, не виготовляли їх самі – таке багате придане було частенько виготовлене на замовлення, хоч власноруч створене теж мало бути.

Рушники

У скрині мали бути й вишиті рушники. У ХХ столітті в скринях вже траплялися фабричної робото рушники, раніше ж вони були домоткані.

Домотканий рушник

Вишитий рушник

Вишивка на рушникові залежала не тільки від майстерності вищивальниці, а й від статусу. Наприклад, у ХІХ столітті з’явилися вишивки металізованими блискучими нитками – сухозліткою. Це були дорогі нитки, до того ними вишивали тільки церковний одяг, а потім багатші люди почали використовувати його і в домашній вишивці. У скрині обов’язково були божники – рушники, якими вбирали ікону. Рушники мали різне призначання: і суто утилітарне, і декоративне, і обрядове. Рушник, як і сорочка, супроводжував українців від народження до смерті. Навіть труну з небіжчиком у яму опускали на довгих рушниках.

Килими і скатертини 

Українські жінки ткали й килими. Найбільш поширеними були так звані вазони, які символізували дерево роду. Килимів було багато, вони могли біти вертикальні й горизонтальні. Поширені були залавні килими (довгі доріжки, які вішалися на стіни в місціях, де стояли лави). 

Килим у традиційному інтер’єрі сільської хати на Східному Поділлі

Скатертини теж були домоткані і часто вишиті. Їх називали обрусами. Як і одяг, вони були буденні і святкові. 

Полотно 

У скринях було й полотно. Крім того, що з нього жінка все шила для себе і своєї родини, полотно ще й було такою собі народною валютою. Його завжди можна було обміняти на щось, зокрема й у  голодні роки на хліб. Жінки на Поділлі вміли виготовляти до 20 видів полотна. З різного полотна виготовляли різний одяг чи інші речі.

Сорочки 

Першу сорочку дитячу  треба було особливо берегти, і потім хоч ненадовго надягати на кожну наступну дитину, щоб діти жили дружно, щоб рід був міцний (дітей у сім’ях було багато, "скільки Бог давав"). Сорочку, в яку мали вдягнути вперше скупану дитину, брали за комір, били об одвірок і промовляли: "Здоров’я в тіло, лінь з тіла".

Сорочки у подолян були вишиті, і не тільки з декоративною метою. Вишивка підсилювала захисну дію сорочки. Характерні для Східного Поділля вишивки білим по білому, виколювання, низь. Поширеність вишивки "червоним і чорним" – це міф. Чимало давніх східноподільських  сорочок вишито одним кольором, а в деяких районах навпаки – багатьма кольорами. Поєднання червоного і чорного кольорів було випадковим, а не закономірним чи обов’язковим.

Вишита сорочка у народному строї 

Сорочка, вишита в традиційній подільській техніці

Червоний колір вважався кольором репродуктивної енергії, тому мав бути на весільних сорочках, але це тільки одна з версій. Чимало весільних сорочок були вишиті чорним. Чорні нитки були дорогими, а тому ними вишивали урочисте вбрання. Чорному кольору приписували й інше значення, наприклад, він міг символізувати мудрість.

Зразки вишивки Східного Поділля

Головні убори 

У заміжньої жінки в скрині зберігався весільний вінок. Вінок був символом повноліття, зрілості дівчини, їх носили дівчата на виданні. Якшо в сімї було кілька дівчат, то тільки старша могла носити вінок. Доки старша не вийде заміж, молодшу не видавали, не можна "перескакувати" через старшу дочку.

Весільні вінки

Зберігалися в скрині й головні убори заміжньої жінки. На півдні нинішньої Вінниччина на межі з Молдовою були поширені нафрами – це рушникове вбрання з вишитими кінцями, у молдован, що проживали на Ямпільщині, молодій, у день весілля, жінки пов’язували голову хусткою-нафрамою. Очіпок — головний жіночий убір, який одягали на волосся, а поверх нього обов’язково пов’язували намітку або хустку. Для території Вінниччини були характерні вишиті очіпки у форму берета, їх називали каптурами. Перемітка або  намітка – рушниковий жіночий завій з білого полотна.Головний убір з домотканого полотна білого кольору (довжиною приблизно 2 м) для покривання молодої називали рантухом. Були й крамні, тобто куповані намітки і хустки.

Головні убори подільських жінок 

У жінок, яким хотілося вдягатися краще, ніж дозволяли статки, були популярні хустки-обманки. Їх називали "хустка на штири дні". Це була купована хустка промислового виробництва, поділена на чотири різнокольорові частини. Хустки були дорогі, виготовлялися поштучно, не кожна жінка могла собі дозволити купити багато хусток. Хустка "на штири дні" була велика, її можна було її надягати так, щоб було видно тільки одну її частину. В одне свято жінка могла показати один колір хустки, у наступне – другий, потім третій і четвертий. У такий спосіб можна було зробити вигляд, що є чотири хустки, хоч насправді вона була одна.

На заручинах – дарували білу хустку, а пізніше були кольорові і на це не зважали. Але в деяких селах звичаї трималися дуже довго. Вінницький етнограф Віктор Косаківський розповідав, як у селі Чечельницького району дівчина винесла червону хустку і в неї запитали: "А ти що – вже не дівчина?" Але виявляється, що в різних селах були різні традиції, і дівчині могли дорікнути даремно, адже в її селі кольору хустки могли надавати інше значення.

Прикраси

Подолянки, як і жінки в інших регіонах, любили прикраси, особливо – нашийні, тобто намисто. На Поділлі, окрім обов’язкових 5–10 разків коралів (непрозорого намиста), нанизували ще й "баламути" (намисто з перламутрової мушлі, очвидно, їх назва – це видозмінене слово "перламутри"), ланцюжок з монетами і дрібне скляне намисто (пацьорки). Були поширені й згарди – нашиті на оксамитову смужку бісерні плетені ланцюжки. були серед прикарс  і дукачі, тобто прикраси з монетами. 

Баламути з колекції Інстиуту історії моди 

Жіноче святкове вбрання. Відео: Спадок

Кожен елемент вмісту скрині заслуговує на більш детальну розповідь. Depo.Вінниця й надалі розповідатиме про традиційні одяг і предмети побуту Східного Поділля.