Війна триває: як студенти проміняли безтурботне життя на палати військового шпиталю

Керівник вінницького волонтерського об'єднання Олена Верлан-Кульшенко - про тих, хто опікується пораненими, про дві доби під обстрілами та про те, коли зможе сказати, що настав мир
Depo.
10 листопада 2015 10:00
ФОТО: depo.ua
Війна триває: як студенти проміняли безтурботне життя на палати військового шпиталю
Війна триває: як студенти проміняли безтурботне життя на палати військового шпиталю

З початком військових дій на Донбасі та появою перших поранених з передової у військовому госпіталі спостерігався справжній наплив тих, хто прагнув їм допомогти - від підприємців до пенсіонерів. Минув рік – і залишилися найстійкіші. Серед них – група студентів вінницьких вишів, які називають себе госпітальєрами. З них і почалося інтерв'ю Depo.Вінниця з пані Оленою.

- "Госпітальєри" – це офіційна назва?

- Це студенти так себе називають. Офіційно ми називаємося "Наглядово-координаційна рада ГО та волонтерів при військово-медичному клінічному центрі". Група велика, а студентів в ній загалом 40. Основа – це студенти Вінницького національного медичного університету, їх 26 осіб. Також є студенти ДонНУ, технічного університету, коледжу харчових технологій, медичного коледжу, торговельно-економічного університету... Вони супроводжують поранених на залізничний вокзал, зустрічають та допомагають розселити родичів бійців, завозять одяг - у цьому нам безкоштовно допомагає одна зі служб таксі. Також є група моніторингу. За кожним волонтером або двома закріплений певний поверх, і вони опікуються пораненими, з'ясовують їхні потреби і відповідають за те, щоб у поранених був одяг, з'ясовують, чи приїжджають до них родичі, чи є потреба в юридичному та психологічному супроводі.

Ще одна група – в основному чоловіки – приходить, коли є борт з пораненими. Вони допомагають переносити речі на поверхи, приносять воду, поповнюють пораненим рахунки, щось термінове купляють. Буває, що одразу з автобусами їдуть на Гавришівку за пораненими і допомагають їх транспортувати. Була ситуація, коли потрібно було зустріти десятьох поранених, яких до нас поїздом з харківського госпіталю направили. Доводилося і колясочників зустрічати, які з Дніпропетровська та Одеси їхали до нашого шпиталю або у санаторій у Хмільнику.

- А чим старші волонтери займаються?

- Є так звана тилова група, ми називаємо їх "старші госпітальєри", які відповідають за забезпечення медикаментами та засобами медичного призначення, а також шукають тих, хто може фінансово допомогти. Є ті, хто речі збирає. Ще одна група – це професійні перукарі, які раз на тиждень безкоштовно стрижуть поранених. Це представники Центру реабілітації інвалідів та Вищого профтехучилища №15. І ще є група юридичного супроводу.

Війна триває: як студенти проміняли безтурботне життя на палати військового шпиталю - фото 1

- Яким був початок усієї цієї роботи?

- 16 вересня минулого року ми прийшли працювати з дефектами медичної допомоги пораненим. Хлопців десять днів пролікували у госпіталі, і їх виписали - одного з посттравматичним розладом після полону, з проблемами із хребтом. У іншого було гостре запалення носоглотки, і його були змушені оперувати після того, як ми довели необхідність продовження лікування. Це був дуже цікавий процес. По-перше, потрібно було довести, що вони потребують цього лікування, по-друге, що лікар, який цей момент пропустив, повинен все розпочати по новій, по-третє, потрібні були відповідні висновки фахівців медуніверситету. З такими бойовими діями ми і увійшли у госпіталь. А далі поступово входили у госпітальні питання, проводили аудит того, що є на госпітальних складах, а потім почали працювати на поверхах.

- Ви казали, що там працюють студенти. А чому не дорослі?

- Працюють періодично і дорослі. Вони приходять, обходять хлопців, спілкуються, але потім йдуть. А залишаються студенти. Вони швидше реагують, швидше можуть оббігти поверх. Дорослі були вже три ротації – тих, хто по чотири-п'ять місяців пропрацював, потім почалося вигоряння, вони йшли, потім поверталися, але вже не настільки активно.

- А студенти не вигорають?

- Вигорають, але швидше відновлюються. І вони не те щоб більш патріотичні, але в них ще максималізм працює, бажання викладатися до останньої краплиночки. 31 грудня ми прийшли у госпіталь на 12 годину дня, тому що запросили з Муздрамтеатру Діда Мороза та Снігуроньку привітати хлопців, купили їм невеличкі подарунки, солодощі. І ось коли все зробили, виявилося, що о шостій вечора прийшов борт з пораненими, хоча чекали раніше. Я відпускаю тих, хто далі живе, і нас залишається п'ятеро. Ми звільняємося о десятій вечора. Я би вже давно додому поїхала займатися новорічним столом, але коли ти бачиш, що діти не залишають поранених, ти розумієш, що не можеш піти. Коли ти розумієш, що вони у своїй групі у соцмережі обговорюють не модний одяг, а проблеми госпіталю, це змушує ставитися до себе ще вибагливіше.

- Ваша група прийшла у госпіталь більше року тому, коли військові дії, до яких країна була не готова, фактично тільки починалися. Що ви спостерігали тоді і що - зараз?

- У той момент був надзвичайно потужний потік бажаючих допомогти, у тому числі людей похилого віку. Несли речі, солодощі… Ніхто не розраховував на те, що це буде тривала війна. Був випадок, коли підприємці купили пораненим 60 курток. Зараз ми такого вже не спостерігаємо. З іншого боку – лікарі стали дуже висококваліфікованими. А вони так само не були готові до війни.

- Але ж це військовий госпіталь…

- Працювати у польових умовах і в палаті – це різні умови. Лікарі, які виїхали працювати у зону АТО, потім розповідали, що не очікували, що їм доведеться ходити з автоматом наперевіс. Для них війна була відкриттям. Ніхто до цього не оперував у наметі на полі, під обстрілами… Є медсестри, які супроводжують поранених з поля бою, з передової. Вертоліт летить на рівні крон дерев, інакше зіб'ють, а вона в цей момент робить ін'єкції – цьому її теж ніхто не вчив. Дівчині 25 років – а у неї 40 таких вильотів. Замість 12 осіб у вертольоті 15-17 - і вона робить маніпуляції, стоячи на одній нозі.

- Чи відчуваються зміни у ставленні до війни?

- Так. Зменшився патріотичний рух по школах. Минулого року учні писали листи на фронт, малювали малюнки – зараз вже менше. Війна увійшла у побут. Мало хто усвідомлює, що війна – це надзвичайне становище для країни. Ми до нього призвичаїлися. Хлопець знаходиться в АТО, а його родині ніхто не допомагає. Кажуть: "Атошників багато – усім не допоможеш". Спілкуєшся з людьми, які мають можливість допомогти, а вони кажуть: "Я вже допоміг". Ще кажуть: "Я сплачую військовий податок – чому я ще повинен щось робити?". Вони говорять про разові речі, а війна вимагає і єдиного пориву, і системної допомоги. По багатьох каналах розповідають про перемир'я, що немає пострілів, немає поранених. А у нас за два тижні два борти – 25 і 30 людей. І досить часто вже чуєш: "А за що ми воюємо? За кого ми воюємо?".

- А самі бійці що кажуть?

- У них вже працює військове братерство, і навіть після важкого поранення вони повертаються на передову, особливо ті, хто пережив загибель товаришів. Другий момент, який дуже складний для них, - соціальна несправедливість, з якою вони стикаються тут. І тому вони мають внутрішнє бажання навести абсолютний порядок і встановити справедливість. Я бачила картину, яка стала для мене знаковою. На відкриття фонтану "Рошен" ми привезли 65 поранених, у тому числі вісім колясочників. Городяни, які прийшли їх вітати, чекали на них із квітами. І коли ми під'їхали автобусом, оголосили, що йдуть військові. І під "Воїнів світла" йшли і їхали поранені. І тоді настало оціпленіння. Люди, які їх зустрічали, мовчки віддавали квіти і не знали, як себе у цей момент поводити, коли очікуєш побачити кіборга, як з американського фільму, супермена – і тут люди в колясках. Це був результат війни, це були ті, хто віддав себе за те, щоб вони могли стояти тут. Відбулося відкриття. Пауза не була театральною. І не городяни нам – а ми їм почали кричати "Слава Україні", і вони вже почали відповідати. І ті овації, які наростали, поки хлопців піднімали на сцену, - це було справжнє народне визнання.

- Крім фонтану ще кудись возите поранених?

-  І в музей возимо, і в боулінг. Якось повезли до театру на "Анну Кареніну". А більшість з них - сільські мешканці, які в театрі ніколи не були. І уявіть собі, що усі 120 хлопців дивилися цей спектакль у захваті, в абсолютній тиші. Вони так переживали смерть Анни… А бувають і емоційні зриви. Коли ми возили хлопців з госпіталю на прощання з загиблими кіборгами, я потім з одним з них дві години сиділа і гладила його по голові, тому що не знала, що йому сказати. Він просто плакав. Йому 20 років, він дев'ять місяців пробув у Донецькому аеропорті - Сергій із Шаргородського району, який із захватом дивиться дитячі мультики…

- Ви їздите у зону АТО?

- Якби не двоє молодших дітей, я, напевно, так само пішла би на Схід. Є відчуття потреби допомогти тому, кому складніше. На даний час складніше твоїй країні. І дуже хочеться, щоб вона існувала. Як сказав колись Джордж Вашингтон: "Нехай вона погана країна, але вона моя". Перший раз я поїхала взимку минулого року, коли були Пєски, Донецький аеропорт, Мар'їнка. Там не було госпіталя, і ми возили допомогу у місцеві лікарні, які утримували наших хлопців. Я возила допомогу у Мар'їнку, у 28 механізовану бригаду. Дома я сказала, що їду в Хмельницький на конференцію, щоб мама не хвилювалася. Було 30 градусів морозу. Ми потрапили під обстріл, і я дві доби сиділа у бліндажі і думала, що вже другу добу не включаю мобільний телефон. І я розуміла, що ще трошки – і у мами як мінімум буде інсульт. Але дітися нікуди. Там було 28 молоденьких хлопчиків у літніх берцах, у літніх формах, з промерзлою картоплею у полі…. Ми розмовляли, співали… Потрібно було їх підтримати і показати, що тобі самій не страшно, тому що вони найбільше хвилювалися за мене, чи не страшно, чи не замерзла… Вони взяли пакетик мівіни, пересипали спеціями і кажуть: коли будуть летіти снаряди, їжте як зернята і дивіться на небо, воно так класно, як зірочки падають… Місяць назад один з цих хлопців був у нас у госпіталі. Побачив мене – побіг на "Урожай" за квітами. Потім була поїздка по лікарнях – і там вже була перша сутичка з місцевим населенням. Коли я зрозуміла, що вони нас не хочуть. Ми привезли в лікарню продуктів та медикаментів на 60 тисяч гривень, вони все це забирають, і я прошу покласти водія поспати. А мені відповідають: "А що, він хворий? Нехай спить у бусику". А як можна поспати у бусику, коли мороз? Допомогло лише те, що військові лікарі, один з Одеси, інший із Запоріжжя, підняли галас і дали можливість водію чотири години на ліжку поспати.

- І багато подібних випадків було?

- Була ситуація, коли нас намагалися збити зі шляху. Ми заблукали і майже в'їхали до села, де знаходилися сепаратисти: нам місцева жителька розповідала, що нам потрібно південніше їхати. І ти їдеш і бачиш, що зараз потрапиш до сепаратистів. У Димитрові, коли ми привезли продукти в лікарню, вийшла начмед і запитала, чи ми привезли їх лише для солдат, бо солдат у лікарні було лише п'ятеро. Я кажу: "А хто вам сказав, що я буду стояти із черпаком і перевіряти, кому кашу варять?". Вона була вражена: думала, що ми годуємо лише "свою" армію, як загарбники.

- Щось змінилося з тих пір?

- Змінилося. Місцеві жителі зрозуміли, що ми прагнемо миру.

- А із спостерігачами ОБСЄ спілкуватись доводилося?

- Так. Був момент, який мене прикро вразив. Ми зустрілися із представником ОБСЄ на крайньому блок-посту у Майорську, за 70 метрів до сепаратистів, вся земля у гільзах. І він мене питає, чи є у мене робота, тому що, каже, говорять, що волонтери з цього заробляють. Було дуже образливо, довелося пояснювати, що волонтерять не лише ті, хто не має роботи, а й ті, хто стоїть на позиції, що держава Україна повинна існувати.

- Ваш син був лікарем в АТО. Як Ви відреагували, коли він сказав про своє рішення поїхати туди?

- Спочатку я думала, що він відмовиться, що це лише дитячий захват. А потім, коли він сказав, що вже заповнив анкету на сайті і його беруть, і я почала збирати бронежилет і каску йому, я відчула жах.

- Ви не намагалися його відмовити?
- Ні. Мені одразу було винесено аргумент: "Ти їздиш – чому я не можу?". 23 травня я його відправила, 26 він в'їхав у зону АТО, а третього червня будинок лікаря у Станиці Луганській, де він ще з одним студентом жив, прицільно обстріляли із САУ, це було о четвертій ранку. Мені зателефонувала мама того хлопця і сказала, що від будинку нічого не залишилося. Коли я зателефонувала до госпіталя, мені відповіли: "Серед 200-х їх немає, все буде добре, не нервуйся". І коли ми вже з ним розмовляли по телефону, перше, що я запитала його, було: "Скажи мені, будь ласка, ти втік з поля? Тому що якщо ти втік – ти повинен вернутися до хлопців". Бо коли тікає лікар, солдати не чують вже нікого, бо знають, що на цьому їхня доля закінчена. Син не втік. Він витяг 30 людей...

- Рано чи пізно ця війна закінчиться. Коли Ви зможете відчути, що вона скінчилась особисто для Вас?

- Коли у госпіталь перестануть приходити борти. Коли вночі перестане дзвонити телефон. І коли я буду переконана у тому, що військкомат вже не буде розносити повістки. У мене є приятелька з Донецького університету, ми вже багато років товаришуємо. Вона приїхала у Вінницю і постійно каже, що знаходиться тут тимчасово. І я їй вірю, тому що все її життя залишилося там. І війна закінчиться для мене ще й тоді, коли вона зможе запросити мене у свою донецьку квартиру. І ще в мене є знайомий лікар з Донецька, який пішов воювати на нашому боці. Зараз він в Одесі. І він каже мені: "Приїдеш у Донецьк – побачиш, яка у нас Донбас-Арена". І в той момент, коли я зможу вільно туди приїхати, це буде перемога.

Більше новин про життя регіону читайте на Depo.Вінниця.