Якщо на карантині здали нерви: Нащо вінницький АТОвець з дружиною запрошують трощити кімнати та ноутбуки

Про незвичну ідею корисного дозвілля для всіх, хто захоче "випустити пару", про реабілітацію та адаптацію військових на прикладі своєї родини Depo.Вінниця розповіли Володимир та Надія Сироватки
 

Сергій Маламура
Журналіст регіональної редакції Depo.Вінниця
Якщо на карантині здали нерви: Нащо вінн…

Якщо карантин та усі пов'язані з ним "війни" у соцмережах так дістали, що хочеться зігнати лють, не треба поспішати бити посуд вдома. Незабаром – як тільки завершиться карантин – у Вінниці можна буде розтовкти "не свою" кухню. Таку мрію зможуть здійснити й ті, кому не раз хотілося гепнути кувалдою по комп'ютеру після чергового посту "опонента". Зрештою, багато чого такого, що поверне відчуття психологічної рівноваги, можна буде зробити у "Трощі" – так називається проєкт, започаткований родиною вінницького АТОвця Володимира Сироватка.     

Володимир з дружиною Надією були активними учасниками Революції Гідності. У вересні 2014-го після Іловайська він не зміг спокійно працювати юристом в Міністерстві культури й записався добровольцем в АТО. Через стан здоров’я у військкоматі йому кілька разів відмовляли, але Володимир все ж свого домігся і понад рік боронив територіальну цілісність України на першій лінії – переважно під Красногорівкою.

Після повернення з війни спочатку продовжив роботу в Мінкульті, потім працював у Любашівській РДА на Одещині, а з лютого цього року працює у Вінниці – представляє в області Міністерство у справах ветеранів.

"За мішень можна поставити фото Путіна або злого начальника"

"Ідея "Трощі" належить дружині, – розповідає Володимир. – Я сам міг інколи посуд побити, дружина якось і запропонувала: чому б не зробити таку кімнату, де можна було б прийти і щось розтрощити: посуд, меблі – випустити пару, злість, лють, негатив. Вирішили спробувати щось таке влаштувати".

Разом з дружиною вони пройшли курси з підприємництва, обміркували концепцію цієї доволі незвичної послуги, розробили бізнес-план і тепер чекають завершення карантину, щоб можна було приступити до справи.

"Ми плануємо, що це буде дві кімнати. Одна – як тир, щоб через перегородку можна було кидати по "мішені" пляшки, посуд, словом, усе, що б'ється. Можна на мішені щось написати, фотографію чиюсь повісити: можна і Путіна, можна і злого начальника – кому що хочеться. Другу кімнату можна буде обладнати під офіс, під квартиру – теж за бажанням відвідувачів. Побутову техніку будемо ставити – людям іноді подобається трощити комп'ютери, ноутбуки, телефони. Бити це все можна буде й звичайними бейсбольними битами. Але ми ще для цього замовили в коваля різні козацькі булави металеві. Буде взагалі така козацька тематика: Нечая, Богуна, Хмельницького, Кривоноса, Сірка. Можливо, цими іменами назвемо і пакети послуг – за ступенями гніву й люті".

"Після карантину у людей, мабуть, буде трохи більше злості, але трохи менше грошей"

Але усі речі, які розбиватимуть на друзки, десь потрібно брати. Купувати для цього нові – задоволення занадто дороге. Тому подружжя Сироватків уже шукає для співпраці ресторани і станції сортування вторсировини.

"Усе побите будемо відповідно сортувати по різних контейнерах і вивозити. Пляшки, наприклад, далеко не всіх видів беруть у приймальних пунктах, а якщо їх побити – йдуть як склобій. Це буде максимально здешевлювати послугу. Тим більше, після карантину у людей, мабуть, буде трохи більше злості, але трохи менше грошей", – говорить Надія.

За словами жінки, попитом "Троща" може користуватися і серед підлітків. Звісно, відвідувати її вони будуть з дозволу батьків: "Коли ми були на курсах з підприємництва і там говорили про трощу, то  педагоги казали, що це могло б зацікавити підлітків від 14 років і старших. У них теж багато стресу: і ДПА, й ЗНО, і "батьки не розуміють". Тому оця ідея зі жбурлянням в ціль, де буде перегородка, може якраз прислужитися для підлітків – щоб дитина не могла травмуватися. Вони будуть просто щось кидати, а не махати битою чи якоюсь кувалдою".

Але все ж створена "Троща" саме для "розрядки" ветеранів. Вони, як ніхто інший, іноді потребують емоційного розвантаження. "На той час, коли у нас з'явилася ця ідея, я якраз працювала у громадській організації, яка пов'язана з ветеранами, – розповідає Надія. – Була можливість провести своєрідне вивчення "громадської думки". Багато хто казав, що пішов би в такий заклад: мовляв "я, буває, в гаражі все розношу, коли жінка не бачить".

Нині подружжя Сироватків уже має логотип закладу, розроблений професійним художником. Пригледіли і приміщення, де буде відбуватися усе це "дійство". Володимир Сироватко каже, що це буде соціальний бізнес, адже певний відсоток від прибутку планують віддавати на програми з розвитку ветеранського бізнесу: "Буде ще кілька ветеранів, які започатковують бізнес, і ми разом хочемо об'єднуватись для підтримки таких же ветеранів, які також хочуть створити власну справу".

Про життя після війни: "Якщо є сім'я і підтримка в родині, це набагато легше"

Питаннями підтримки ветеранів Володимир Сироватко нині займається щоденно, адже є представником Міністерства у справах ветеранів на Вінниччині.  Каже, державою передбачені різні програми із працевлаштування, перенавчання учасників бойових дій, програми психологічної й соціальної адаптації. Ветерани й саміхочуть перенавчатися. Але можуть далеко не всі - фінансуються ці проекти, поки що, не так, як хотілося б. 

А ще є дуже багато проблем із психологічною адаптацією до мирного життя. Окрім цілої низки позитивних прикладів самозайнятості ветеранів, часто бачимо й протилежні, коли хлопці, повертаючись з війни, не можуть себе знайти в житті й губляться у його вирі. В кращому разі - в запоях...

"Зрозуміло, що в усіх, хто приходить з війни, є посттравматичний синдром, багато бійців мають контузії і кожен це по-різному переносить,- говорить Володимир. - Якщо є сім'я і підтримка в родині, то це набагато легше. Набагато легше, коли є улюблена справа. Я, наприклад, коли прийшов з війни, уже наступного дня пішов на роботу, хоча давали місяць відпустки. Пішов, щоб не занурюватися в себе, не копирсатися і, в принципі, рідним показати, що я той самий, що я не змінився. Хоча спочатку на роботу в Міністерство культури ходив в берцах і костюмі: якось так було зручно. Важче тим, у кого немає порозуміння в сім'ї чи з родичами. А ще, коли читаєш новини... Що хотів би бачити військовий? Що вся країна об'єдналася і працюємо на те, щоб перемогти спільного ворога. А ми що бачимо? Якщо "забити" в пошук "ветеран, учасник бойових дій, війна", бачимо: там підірвав гранату, там конфлікт в маршрутці, там покінчив життя самогубством, тобто скрізь негатив, а тут ще й політики додають про якісь перемовини, розведення чи "давайте не будемо стріляти"... Задаєшся питанням: чому я пожертвував своїм часом, здоров'ям і багато чим іншим?

Часто затягують ветеранів у свої "справи" й не зовсім законні структури:

"Є такі люди, що не можуть себе знайти, а війна справді затягує. І знаходять себе в суміжних сферах: це або охоронні фірми, або силові структури, буває, що й не зовсім законні структури затягують. Все може бути, всі ми люди... Тобто потреба у психологічній реабілітації є, просто далеко не всі хочуть це визнавати. Цього року, до речі, для нашої області виділено достатньо коштів для цього – близько 5 мільйонів гривень; їх потрібно використати, бо наступного разу можуть дати менше, а бажаючих, поки що, мало..."

"Ми завоювали авторитет насамперед тим, що завжди виконуємо обіцянки"

Родина справді допомогла Володимиру після повернення з війни. Щоб сімейне щастя було повним, вони з дружиною одразу ж всиновили трьох хлопчиків: Артема, Максима і Миколку.

Обмірковували такий крок ще до Майдану. На той час уже дев'ять років були одруженими, як і всі сімейні пари, міряли про дітей, але в Бога, мабуть, були інші плани...

Володимир і Надія розповідають, що багато разів обстежувалися, лікувалися, їздили по всіх можливих "бабках", навіть на Афон писали, тобто використовували усі можливі шанси. А остаточне рішення про усиновлення прийшло після загибелі побратимів Володимира на фронті: "Я відразу зателефонував дружині і кажу: я готовий, можемо усиновити дитину. Це рішення визрівало, але взяв телефон і подзвонив уже після чергової загибелі одночасно кількох молодих хлопців, які не мали ні сім'ї, ні дітей... Як тільки я повернувся, ми одразу пішли в службу у справах дітей, зібрали пакет документів, і там поставили нас на облік як потенційних усиновлювачів. У Вінниці дітей не було, і ми поїхали на Одещину – там стали на облік. Там уже нам показали анкети трьох братиків, їм тоді було 3, 4 і 5 років. Відтоді уже минуло три роки. Двоє хлопчиків уже в школі, наймолодший ще в садочку".

Спочатку, як, мабуть, і в усіх подібних випадках, творити оновлену сім’ю було важко. "Це було важче, ніж ми думали, – каже Володимир. – Поки не покажеш, що ти головний, і тебе потрібно слухатися, не завоюєш авторитет, то звичайні розмови не давали ефекту: хоч десять разів повторюй – вони не чують. Вони звикли тільки між собою спілкуватися. Або навіть не спілкуватися, а просто битися".

"Вони ж фактично вчилися виживати в тих дитбудинках – там потрібно було всіх лупити, щоб щось з'їсти чи якусь іграшку у когось забрати, – додає Надія. – Відповідно, вони так робили і далі. А коли в садочок пішли – це взагалі був жах: забирали їжу й іграшки в дітей. Переживали і ми, і вихователі, й батьки інших дітей. А коли вихователька сказала, що Максим уже відмовився їсти, бо наївся, ми вдома по-справжньому святкували… Зараз ми про це говоримо з усмішкою, але то було жахливо..."

"Думаю, ми завоювали авторитет насамперед тим, що завжди виконуємо обіцянки: якщо щось кажемо – маємо виконати. Бабусі й дідусі люблять пожаліти. Якщо сам виконуєш усе, що обіцяєш, тоді й діти дивляться на твою поведінку й повторюють. Зараз діти уже й нам роблять зауваження, що щось там не можна", – каже Володимир.

"Або виправляють слова, – додає Надія. – Не "понятно", а "зрозуміло", бо це – суржик, а "суржик отруює мову". Ми вчимо їх, що розмовляти потрібно українською, бо ми українці і цим пишаємось. Позиція в родині стосовно того, що є війна, дуже чітка, щоб не було такого, що "не зрозуміло, хто ми такі". Манкуртизму у нас не буде. Вважаємо, що це важливо, адже коли діти у нас з'явилися, вони не розуміли нас, бо на Одещині спілкувалися російською".

Нині діти чудово розуміють своїх батьків. А ті – дітей. Хлопці уже виявляють свої творчі здібності: тягнуться до театру, музики, усі троє танцюють у "Барвінку". І, розповідає подружжя Сироватків, дуже люблять свої захоплення. Можливо, невдовзі "підкидатимуть" батькам креативні ідеї стосовно облаштування "Трощі".

Більше новин про події у світі читайте на Depo.Вінниця

Всі новини на одному каналі в Google News

Слідкуйте за новинами у Телеграм

Підписуйтеся на нашу сторінку у Facebook

data-matched-content-rows-num=1 data-matched-content-columns-num=4 data-matched-content-ui-type="image_stacked"