Генеалог Віктор Долецький: "Дослідити свій родовід далі ХVIII століття практично неможливо"

Чому легенди про дворянське походження підтверджуються дуже рідко, а бум на пошуки польського коріння пішов на спад

Якщо ваше прізвище закінчується на "-цький" або "-ський", це не обов'язково означає шляхетське походження. Шукаєте відомості про репресованого родича у російських чи білоруських архівах – будьте готові отримати відмову. А ось золотий годинник, який прадіду подарувала Катерина ІІ, може виявитися навіть дуже справжнім. Хоча й не золотим і не від імператриці. Про знахідки та відкриття, які доводиться робити під час дослідження родоводів, Depo.Вінниця розповів керівник Центру вивчення генеалогії "Пращур" Віктор Долецький.

- Люди, які звертаються до вас, шукають щось конкретне чи загальну інформацію про те, ким були предки?

– В основному цікавить загальна інформація. В Україні люди дуже мало знають про свій рід. На рівні дідусів-бабусь ще є якісь відомості, а ким були прадідусі та прабабусі майже нікому не відомо. Тому зазвичай наша задача – копнути якомога глибше та ширше. Хоча декого цікавлять певні люди. Наприклад, дід зник, є інформація, що він був репресований. Або є родинна легенда про прабабусю-єврейку, і людей цікавить, правда це, чи ні, і не обов'язково з метою репатріації.

- Які ще легенди доводилося чути?

– Наприклад, що прадід був незаконним сином поміщика. Але цей факт підтвердити неможливо. І класика жанру – це легенда про те, що діду чи прадіду Катерина ІІ подарувала золотий годинник. Коли я почув це вперше, то засумнівався у правдивості, тим більше, що між дідом-прадідом та Катериною був проміжок у сто років. Коли кажеш це людині, вона відповідає, що, мабуть, йдеться про якусь іншу імператрицю або дружину імператора. І такі легенди у різних варіаціях я чув вже декілька разів. Тому вирішив, що вона повинна мати якесь підґрунтя. І з'ясувалось, що однією із нагород під час Першої світової війни був позолочений годинник з іменним гравіюванням "Від його Імператорської Величності". Зрозуміло, що це не імператор особисто дарував цей годинник. Але діти, які бачили цей годинник, не розрізняли, золотий він чи позолочений, і "прив'язували" до нього одну з найодіозніших імператриць. До речі, жоден годинник, про який мені розповідали, не зберігся, хоча люди, які приходили з розповідями про них, пам'ятали, що в дитинстві тримали ці годинники в руках.

- Крім "золотих" годинників які ще легенди популярні?

– Про "блакитну" кров. "У нас прізвище Потоцькі – отже, ми нащадки Потоцьких". Але саме лише прізвище для мене особисто ні про що не свідчить. Я взагалі ставлю всі легенди під сумнів, і більшість із них виявляються неправдивими. Хоча трапляються вийнятки, коли я даю 1% вірогідності, а інформація про дворянське походження знаходить документальне підтвердження.

- На скільки важко відшукати в легенді правдиве зерно?

– Легенди загострюють та перебільшують певні моменти. І якщо знати, що саме перебільшується, та трішки це "пригасити", можна вийти на більш правдивий варіант. Наприклад, що рід був не княжий, а просто збіднілий дворянський. І на момент революції 1917 року майна вже не було, але титул зберігся.

- Чи легко знайти інформацію про репресованих родичів?

– Сьогодні – дуже легко. Із 2015 року діє закон про розкриття архівів СБУ та МВС, який значно полегшив життя дослідникам. І якщо справа збереглася в Україні, знайти її відносно нескладно. А якщо вже знайшли, то отримати доступ взагалі легко. Але якщо справа зберігається в РФ чи Білорусі, то видерти її звідти неможливо.

- Як траплялося, що людина жила на Вінниччині, а справа в іншій державі?

– Якщо людину, наприклад, розстріляли у Вінниці, то справа залишилася тут, в СБУ чи в МВС. Але якщо людину було заслано в Сибір, то справа їхала за нею. І якщо людина вижила та повернулась в Україну, то з нею повернулася і справа. Але якщо людина була заслана та загинула на території Росії, то справа її там і залишилася. І максимум, що можна звідти отримати – довідку про реабілітацію із мінімальними даними. Якщо реабілітації не було, розмовляти взагалі немає про що.

- Доступ до справ на території РФ завжди був таким складним чи ускладнився у зв'язку з війною?

– Так було й раніше. Це політика Росії – закриття архівів. Україна так само поводилася до 2015 року.

- А як щодо Білорусі?

– Там ще гірше, ніж у Росії, на мій погляд. У них наближався термін розкриття архівних документів, які стосуються репресій, але його продовжили ще на 85 років. У РФ цей термін необмежений і теоретично його завтра можна скасувати.

- Чи часто доводиться зіштовхуватись з ситуацією, коли документи були знищені, наприклад, під час Другої світової війни?

– Значна частина документів дійсно була втрачена. Але цей фактор дуже перебільшено. Якщо ми говоримо про територію Вінниччини, збереженість непогана. Київська область – збереженість класна. А от полтавський архів постраждав під час Другої світової дуже сильно. Але навіть там щось можна знайти.

- Яка збереженість вважається класною?

– Візьмемо, наприклад, ХІХ століття. Це сто метричних книг. Якщо зберіглося 70 – це дуже гарно, всі сто – ідеально, хоча таке трапляється вкрай рідко. Якщо є 50 зі ста – можна працювати. Можна працювати, якщо є і 30 зі ста. Але якщо тільки одна чи три, то за відсутності інших типів документів – сповідальних розписів, ревізійних казок, то взагалі немає що робити.

- До якого століття доводилося "пірнати"?

– По Україні вдається дійти до сьомого – десятого покоління. Це ХVIII століття. Глибше 1700 року вдавалося пройти лише декілька разів, і це були або козацьки роди, або духовенство, або шляхетські чи дворянські роди. Щодо селянських зануритися глибше ХVIII практично неможливо.

- Із чим це пов'язано?

– Зі збереженістю документів. За ХVIII століття вони ще є. За ХVII – дуже мало, а по селянах – практично нічого. Хоча тут потрібно говорити окремо по кожній родині, бо кожна родина є унікальною. І трапляється, що по одному населеному пункту немає нічого, а по сусідньому, яке в п'яти кілометрах, збереженість трохи краща, і там є козацький рід, а в козаків були свої переписи, свої типи документів. І тоді вдається "пірнути" до ХVII століття, хоча нормально дослідити ХVII століття досі не вдавалося.

- Так погано збереглися документи?

– Вінниччина ХVII століття – це, перш за все, "театр" бойових дій періоду Хмельниччини, коли документів було знищено набагато більше, ніж у Другу світову війну. Причина банальна: архіви зберігалися в замках, замки захоплювали та палили. Але в архівах зберігалися і боргові розписки. І якщо козаки брали архів, вони просто спалювали його: немає розписки – немає боргу.

- Кілька років тому був справжній бум на пошук польського коріння. Ця тенденція ще зберіглася?

– Цікавість до польського коріння пожвавила війна, але пік тренду припав на 2015 рік, коли дуже впала гривня. Багато дітей у той час вчилися у польських вишах, і вчилися платно. І для багатьох родин тисяча доларів за курсом вісім гривень була підйомною сумою, але коли курс підскочив, це стало проблемою. І люди згадали, що в них були дідусь чи бабуся польського походження. Це походження потрібно було підтвердити, щоб отримати Карту поляка і право на безкоштовне навчання. У 2017 році процес пішов на спад, а безвіз сильно підкосив цей тренд. І зараз кількість замовлень удесятеро менша.

- Чи завжди вдається підтвердити польське коріння?

– Вже під час спілкування можна визначити ймовірність успіху. Є справи, де вона складає 90–95%: по іменах, по розповідях, по місцевості, де проживали люди. В таких випадках знайти документи, які б підтвердили факт, зазвичай вдається. Але іноді здогадки щодо польського походження базуються виключно на прізвищі. Хоча з точки зору генеалогії, національних прізвищ не існує, це абсурд. Говорити можна лише про походження прізвища. Але, наприклад, Чумаченко може бути і українцем, і білорусом, і поляком, і молдаванином, і росіянином. А Дрозд – і українцем, і поляком. Що стосується прізвищ на "-цький", "-ський", які вважаються польськими, то вони є топонімічними, тобто походять від назви місцевості. А топонімічні прізвища отримувала шляхта, а пізніше – євреї. Тому Краковський може бути і євреєм, і поляком.

- Із чого зазвичай починаються генеалогічні пошуки?

– Якщо відома місцевість, звідки походять хоча б дідусі та прадідусі, можна починати працювати з архівами. І тут аматори часто роблять помилку. Наприклад, відомо, що рід походить із Вінниччини. Дослідник йде у вінницький архів, а там по селу, яке його цікавить, збереглося тільки дві-три метричні книги. Людина вважає, що це все, і припиняє пошуки. Але документи можуть зберігатися і в Хмельницькому, і в Житомирі, і в Києві, і навіть в Одесі, якщо йдеться про колишній Балтський повіт.

- Які з історій, що Вам довелося почути чи дослідити, можна назвати вражаючими?

– Кожна історія будь-якого роду по-своєму цікава та унікальна. Навіть якщо рід, сам по собі, нічим не вирізняється. Але, наприклад, дізнаєшся, що прадід був одружений тричі, перші дві дружини померли молодими або у пологах, і від кожної залишилося по троє дітей. І він взяв третю дружину через три тижні після похорону, їй на той час було 18, а він був на 30 років старший. Це для ХІХ століття була типова історія. Чому він одружився із молодою? Бо дітей із різних родин подружити важче. Чому вона пішла за нього? Бо, напевно, засиділася у дівках.

- У 18 вже засиділася?

– У 18 – ще ні, але, можливо, була "третій сорт не брак", мала якусь ваду. А він, хоча до нього йшли "причепом" п'ятеро чи шестеро дітей, вже мав певний статус. У ті часи при виборі пари більшу роль грали економічні чи соціальні чинники, а не почуття.

- А були історії, коли одружувалися представники різних верств?

– Дуже рідко, і, як правило, ці історії не мали щасливого кінця. У ХІХ столітті суспільство було станове, і одружившись на селянці, дворянин сам ставав селянином. Тому потрібно було обирати, що тобі важливіше: дівка чи статус. І зазвичай статус брав верх. Вже після революції, коли станові бар'єри стерлися, почалися змішані шлюби, хоча вони теж були не дуже вдалі.

Більше новин про події у світі читайте на Depo.Вінниця