Директор вінницького СНІД-центру: ВІЛ-інфекція постарішала, і з нею можна жити повноцінно

За 36 років, які минули з моменту перших проявів, вірус імунодефіциту вразив у світі понад 92 мільйони осіб

Директор вінницького СНІД-центру: ВІЛ-ін…

У 1988 році Всесвітня організація охорони здоров'я проголосила 1 грудня Всесвітнім дня боротьби зі СНІДом, який відзначається в усьому світі багатьма установами та організаціями. В останнє десятиліття цей день дедалі частіша назвають Днем солідарності з ВІЛ-позитивними людьми. Про хворобу, яку свого часу називали чумою ХХ, а пізніше й ХХІ століття, і про те, як трансформувалося уявлення про неї, кореспондентці Depo.Вінниця розповідає директор Вінницького центру профілактики і боротьби зі СНІДом Ігор Матковський.

Ігорю Анатолійовичу, розкажіть про перші випадки СНІДу у Вінниці. Це ж було тоді, коли людей з такою хворобою готові були знищити, але при цьому боялися до них підійти…

Це так. І найгірше, що боялися їх медики. Перші випадки ВІЛ-інфекції були зареєстровані у Вінниці у 1996 році. А насправді таке було трохи раніше, до 1991 року, тобто ще при Союзі, році десь в 1986-му. Але тоді вірус виявили в іноземців, а тодішнє законодавство вимагало депортації громадян інших країн, і вони не потрапляли у нашу статистику.

Тепер ВІЛ-позитивних іноземців у нас реєструють, хоч і з відповідною поміткою. Ще одне уточнення: перші випадки ВІЛ-інфекції громадян України у Вінниці виявили не в 1996, а в кінці 1995 року, але для підтвердження результатів зразки крові надсилалися в Київ, а відповідь прийшла вже у 1996 році. Даруйте за відступ, але це важливі моменти. Я маю на увазі те, що такі аналізи тоді проводилися дуже довго.

Я в той час проходив інтернатуру. Мій перший пацієнт потрапив в інфекційне відділення лікарні номер два, там зараз дитяча інфекційна лікарня. Я ж працював у четвертій лікарні (тепер – перша). Тоді інфекційні відділення чергували через день, і нашого першого пацієнта спочатку відвезли в лікарню № 2. Завідувач відділення в тій лікарні, який, до речі, по-іншому аж ніяк не мав права вчинити, потім отримав на горіхи від свого керівництва за те, що госпіталізував пацієнта "з такою страшною хворобою" у відділення до "нормальних людей".

Пацієнт прибув з Одеси і вже з "тавром". Він вживав наркотики, а тоді добровільність обстеження існувала тільки на папері. Потрапив у клініку – брали кров на обстеження. Після нього у 1996 році ми мали 47 випадків ВІЛ-позитивних осіб, серед яких переважали наркоспоживачі. Чому одразу ціла група? Насправді вони потрапляли не разом, але кров на обстеження в Київ не возили щодня, а збирали певну кількість, адже для її транспортування потрібні певні умови, та й люди мають у відрядження їхати. Возити "підозрілі" зразки крові по одному ніхто собі не дозволяв – їх збирали за місяць. Тому й зафіксовані результати одночасно. До речі, серед цих пацієнтів були донори, в яких інфекцію виявили під час обстеження на станції переливання крові. На той час така лабораторія була тільки в обласній станції переливання крові.

Читайте також: У СНІД-центрі повідомили, які райони Вінниччини найбільше уражені ВІЛ-інфекцією

Так-от, ці пацієнти потрапили в інфекційне відділення четвертої лікарні, де був виділений СНІД-блок. Коли постало питання про призначення лікаря цим хворим, то всі відмовлялися. Справа в тому, що всі ці пацієнти були ще й активними споживачами наркотиків, тобто щодо них була подвійна стигматизація. А я, лікар-інтерн, не відмовлявся, та й треба ж було мені інтернатуру закінчити! Ну, їх і передали юному лікарю Матковському, який, до його честі, не жахався нової інфекції. Таке молодече безстрашшя у мене було. Більше того, була бравада: "старші лікарі бояться, а я – ні!" Треба визнати, що я закінчував інститут не зовсім "шмаркачем", мені було вже 29 років, і я, попри початкову відсутність особливого інтересу до медицини, уже цікавився професійною літературою цілком серйозно, багато читав про нову для нас хворобу і не боявся своїх нових пацієнтів. До речі, вони досі живі, відносно здорові і не збираються помирати.

І наркотики досі вживають?

Переважно не вживають. Тому й живі. Бо якби не покинули, то навряд чи були б живі. А так – наркотики покинули, на певному етапі почали отримувати антиретровірусну терапію. Створили сім’ї, народили здорових дітей (дехто й не по одній дитині). Тобто тепер це цілком соціально адаптовані люди.

У День боротьби зі СНІДом навряд чи можна обійтися без статистичних даних...

Цифр буде багато, але попрошу вдуматися в них. Вони красномовні. За 36 років, які минули з моменту перших проявів, вірус імунодефіциту вразив у світі понад 92 мільйони осіб. СНІД посідає четверте місце в світі серед причин смерті, а у молоді до 30 років та жінок – перше місце.

В Україні за цей час офіційно зареєстровано майже 347 тисяч випадків ВІЛ-інфекції серед громадян України, у тому числі понад 117 тисяч випадків захворювання на СНІД і майже 51 тисячу випадків смерті від захворювань, зумовлених СНІДом.

Лише з початку цього року в Україні зареєстровано понад 13 тисяч випадків ВІЛ-інфекції, майже 6,5 тисячі хворих із діагнозом "СНІД" і майже, 2,5 тисячі випадків смерті від захворювань, зумовлених СНІДом.

На обліку нині перебуває майже 137 тисяч ВІЛ-позитивних людей.

Основним шляхом передачі ВІЛ є статевий (до 85%), але базовим джерелом в Україні залишаються ключові групи щодо інфікування ВІЛ (споживачі ін’єкційних наркотичних речовин, працівники секс-бізнесу, особи, які перебувають у місцях позбавлення волі), а ланцюжком передавання ВІЛ+ є особи, що їх оточують, та інфікують своїх близьких.

А на Вінниччині яка ситуація?

У Вінницькій області з початку епідемії вперше виявлено понад 5,7 тисячі ВІЛ-інфікованих громадян України. З них майже 2,5 тисячі встановлено діагноз СНІД, померли близько 1,3 тисячі ВІЛ-інфікованих громадян (в тому числі від СНІДу –809 осіб).

Від ВІЛ-інфікованих матерів за весь період спостереження на Вінниччині народилося 940 дітей. На серологічному контролі знаходиться 105 дітей, які народжені ВІЛ-інфікованими матерями, 711 дітей здорові (зняті з обліку), 43 дитини ВІЛ-інфіковані (з них 32 зі СНІДом), відмовились від нагляду батьки 7 дітей.

Зростає кількість інфікованих на ВІЛ жителів села (на 10% за останні 5 років). Крім того, ВІЛ-інфекція "постарішала", дедалі частіше виявляємо її у людей середнього віку.

Тобто якщо раніше ВІЛ/СНІД називали хворобою молоді, то тепер це не так?

Воно й раніше було не зовсім так, просто виявляли інфекцію частіше у молодих пацієнтів, а люди середнього віку просто не поспішали обстежуватися. Тепер же обстежуються люди різних вікових груп, от і виявляється інфекція у всіх групах. Але ВІЛ-інфекція "постарішала" ще й тому, що люди, в яких вірус виявлено 15-20 років тому, просто перейшли в іншу вікову категорію, і на статистиці це відбилося. І серед наших пацієнтів є люди, яким навіть 80 років.

А соціальні категорії ВІЛ-позитивних людей які?

Всілякі. Далеко не тільки маргіналізовані. Серед ВІЛ-позитивних людей багато абсолютно соціально адаптованих людей. Є люди при серйозних посадах, є лікарі, вчителі, є депутати різних рангів – хто завгодно. Я часом жартую з цього приводу: "Кожен має право на ВІЛ-інфекцію"... Іншими словами, не застрахований від неї ніхто. Але вчасно отримана і усвідомлена інформація, яку людина використовує на практиці, а не ігнорує, дозволяє уникнути інфікування. А сучасна антиретровірусна терапія дозволяє ВІЛ-позитивній людині жити повноцінно і бути безпечною для оточення. Є чимало так званих дискордантних сімейних пар, в яких один з партнерів ВІЛ-позитивний, а інший – ні. Знаючи всі правила безпеки, вони спокійно живуть статевим життям, народжують здорових дітей і просто радіють життю.

Можете дати відповідь СНІД-дисидентам?

Для початку скажу тим, хто не в темі, хто такі СНІД-дисиденти. Простими словами, це люди, які заперечують наявність ВІЛ-інфекції і, відповідно, СНІДу. Але доказів того, що ВІЛ-інфекція існує, маємо чимало. Дослідники визначили, що вона розвивається за законами звичайних інфекційних захворювань. Визначено й засоби впливу, в тому числі специфічне антиретровірусне лікування. Відмінність від інших інфекцій одна: це захворювання поки що вважається невиліковним, а його тепер розглядають як хронічне. Ключові слова – "поки що". Вчені шукають спосіб таки побороти цю інфекцію.

Але СНІД-дисиденти теж чіпляються за слова "поки що", доводячи, що саме в такий спосіб фармацевти у змові з лікарями тримають на гачку як окремих пацієнтів, так і світову спільноту.

Ну то я теж один з тих змовників, якщо так. Нині у світі антиретровірусну терапію отримують 15 мільйонів людей. СНІД-дисиденти вважають, що лікарі і фармацевти всіх цих людей дурять. Але серед цих 15 мільйонів є чимало лікарів, які спроможні розібратися в ситуації. І вони продовжують вживати ліки, тобто згодні з тими, хто їм цю терапію призначив. Це, звичайно, тема окремої детальної розмови, але інший доказ такий: люди, які покидають терапію, через певний час мають бурхливий розвиток хвороби, який закінчується смертю. Як швидко? Це дуже індивідуально. Людина не помре через місяць. Все залежить від того, на якому етапі розвитку захворювання у неї виявили вірус, тобто в якому стані був її організм на початку лікування. Має значення й те, чи вживає людина наркотики під час лікування і чи вживала їх взагалі. Так, це ще один аргумент СНІД-дисидентів: мовляв, такі люди помирають не від "придуманого" СНІДу, а від наркотиків. У цьому є частка правди, катастрофічно руйнівного впливу наркотиків на організм ніхто не заперечує. Але мільйони людей у світі отримали вірус не через наркотики, оскільки їх ніколи не вживали, а хвороба в них розвивається і лікується за тими ж законами, як і в наркоспоживачів.

Як з початку епідемії змінилося ставлення до хвороби? Чи змінилася реакція пацієнтів на діагноз? Чи змінилося ставлення медиків (не з вашого центру, а працівників інших лікарень) до пацієнтів з ВІЛ-інфекцією?

Останнім часом набагато більше інформації про ВІЛ/СНІД, і наші пацієнти вже не лізуть у петлю, почувши свій діагноз. Тепер цей діагноз не звучить як вирок. Більше того: є чимало хвороб, які накладають на пацієнта безліч обмежень, а ВІЛ-інфекція, за умови отримання терапії, – ні: людині треба просто регулярно вживати ліки. Щоправда, все життя. Але є ж чимало інших хвороб, які примушують робити те саме!

А от запитання у всіх, хто вперше почув свій невтішний діагноз, виникають однакові: "Чому я? за що мені таке?" Той факт, що людина вживала наркотики або надавала секс-послуги, або нерідко користувалася такими послугами у "жриць кохання", або просто мала багато статевих партнерів і не дбала при цьому про свою безпеку, тобто піддавала себе ризику заразитися, до уваги не береться. Зросла кількість людей, які отримали вірус не через наркотики і не через безладні статеві стосунки. Але люди вже усвідомлюють, що "проти лома є прийом", тобто проти вірусу є терапія.

Медики теж перестали сахатися ВІЛ-позитивних людей, хоча випадки нетолерантного ставлення до таких пацієнтів ще трапляються. Але тепер медпрацівники більш обізнані, більш захищені спецодягом, мають більше одноразових інструментів, а тому ставляться до цієї проблеми спокійніше.

Як ви співрацюєте з сімейною медициною?

Сімейні лікарі проходять навчання, отримують достатньо інформації про ВІЛ-інфекцію, вчаться нормально спілкуватися з ВІЛ-позитивними людьми. До речі, тепер швидкий тест на ВІЛ можна пройти й у сімейного лікаря, просто пацієнти поки що не просять таких остежень. Але це можливо, причому безкоштовно. А взагалі ми щонайменше двічі на рік організовуємо обстеження в мобільній амулаторії просто на вулицях міста. У такі дні ми проводимо широку інформаційну кампанію і всіялко привертаємо увагу до проблеми СНІДу. 

Ви з усіма пацієнтами СНІД-центру спілкуєтеся особисто?

Я тепер не маю змоги спілкуватися з усіма так, як раніше, бо кількість пацієнтів значно зросла. Якщо раніше ми мали кілька пацієнтів на тиждень, то тепер таких по 50-70 щодня. І це тільки ті, які вже зіткнулися з ВІЛ. А ще ми маємо справу з лікуванням гепатитів. Але це тема окремої розмови.

Пацієнти називають мене татом, хоч дехто такого ж віку, як я, або ненабагато молодший. У спілкуванні з ними я стараюся бути просто людиною, яка їх розуміє, яка не вважає їх людьми другого сорту. Це для них дуже важливо, це той випадок, коли слово лікує. Звісно, лише слово (тобто без ліків) проти вірусу безсиле, але саме слово дає можливість пацієнтові усвідомити ситуацію, прийняти її. І тому я стараюся поговорити з тим, хто щойно дізнався про свій діагноз. Це особливі моменти: треба дати можливість людині зрозуміти, що життя триває, небо на землю не впало.

Що побажаєте читачам у Всесвітній день день боротьби зі СНІДом?

Навчитися берегти своє здоров’я і спокійно радіти життю. І нагадую про те, що це день боротьби з хворобою, а не з людьми, які не зуміли від неї вберегтися.

 

Більше новин про події у світі читайте на Depo.Вінниця

Слідкуйте за новинами у Телеграм

Підписуйтеся на нашу сторінку у Facebook

data-matched-content-rows-num=1 data-matched-content-columns-num=4 data-matched-content-ui-type="image_stacked"