Вінниця

Як 59-й військовий госпіталь веде "медичний бій" за життя бійців

В історії війни, яку нині переживає Україна, перший "медичний бій" прийняли вінничани

28 лютого 2016, 18:00

Як 59-й військовий госпіталь веде "медичний бій" за життя бійців

У зону бойових дій вінницькі медики почали виїжджати ще навесні 2014 року у складі лікарсько-сестринських бригад. Згодом зі спеціалістів військово-медичного клінічного центру Центрального регіону, розташованого у Вінниці, було сформовано 59-й військовий мобільний госпіталь. Наприкінці травня 2014 року більше сотні лікарів разом технікою та обладнанням вирушили з міста над Бугом на Схід. А вже в червні вперше в історії незалежної України виконали надскладну операцію на черевній порожнині в польових умовах. Життя пораненому воїну тоді було врятовано. 

Повна бойова готовність 

Військовий мобільний госпіталь створили у 2007 році. Наразі він має статус окремої військової частини. Медперсонал постійно проходив навчання в мирний час і, за словами начальника Центру, полковника медичної служби Сергія Петрука, на момент від'їзду в АТО до роботи "в полях" були готові всі. 

"У нас і в мирний час були постійні навчання. Тож при переведенні штату у повну бойову готовність проблем не було. Окремо проводили бойове злагодження зі взводом матеріально-технічного забезпечення – водіями, кухарями. Але часу було настільки мало, що все зробили буквально за два дні", - розповідає Петрук.

Легендарні частини ЗСУ: 59 військовий мобільний госпіталь  - фото 2

Майже весь медперсонал, який працює в госпіталі, має військові звання, відтак на війну медики їхали в рамках мобілізації. Щоправда, і добровольців серед них чимало. "Одна з молодших медичних сестер, імені не буду називати, сама викликалась піти. Вона мені тут влаштовувала такі засідки, що я не міг вийти з кабінету. Просила відправити її на Схід. Відбула там два місяці", - розповідає начальник Центру.

Добровільно поїхав в АТО і відомий вінницький хірург Юрій Білієнко, який в мирний час працював травматологом в обласній дитячій лікарні. Полковник Петрук згадує, як Білієнко прийшов до його кабінету із запитанням: "Де тут приймають у військовий мобільний госпіталь?". "Я відповів, що приймаємо не ми, а військкомат. Він сказав: "Добре, зараз повернусь". І пішов. За годину приходить і кладе довідку з військкомату на стіл. Отак він опинився в нашій команді", - розповідає начальник Центру.

Перший орден Богдана Хмельницького у госпіталі отримав саме працівник Збройних сил, який не був військовим, – капітан запасу, анестезіолог Сергій Ліваківський. Лікар очолював медичну групу, що здійснює евакуацію поранених повітряним транспортом.

"Він сам здійснив близько 60 таких вильотів. Працював по дві-три доби в різних аеропортах та різних умовах. І його роботу оцінили. Він, коли повернувся, сам пішов до військкомату, призвався і вже п'ять місяців працює в мобільному госпіталі на посаді начальника відділеня анестезіології та реанімації", - розповідаєПетрук.

Найбільше лякала невідомість

Весь особовий склад мобільного госпіталю до останнього не знав, куди саме їх везуть, адже місце дислокації трималось в суворій таємниці. Зрозуміли лише, коли прибули на місце - Луганська область. Розташувались поблизу міста Старобільськ.

Підполковник медичної служби Павло Горчук, який майже півтора роки пропрацював у мобільному госпіталі на посаді начальника відділення анестезіології, реанімації та інтенсивної терапії, пригадує як оперативно госпіталь  розгорнувся на місці дислокації.

"Ми приїхали пізно вночі. А зранку почали розгортатись і після обіду вже були готові приймати перших поранених. Це приємно здивувало керівництво нашого сектору. Мабуть, про наші реальні можливості вони і не підозрювали. Спочатку, м'яко кажучи, до нас відносились скептично", - розповідає лікар.

Легендарні частини ЗСУ: 59 військовий мобільний госпіталь  - фото 3

А от жіночу частину госпіталю страшила передусім невідомість. Старшина військової служби за контрактом, старша операційна сестра Ольга Бабкіна зізнається, що найстрашніше було саме спочатку.  "Завдання ми своє розуміли. Але якщо раніше на навчаннях був чіткий план: що робити, скільки часу на розгортання, скільки на навчання, то тут ми не знали наскільки їдемо і куди. Нам дали команду зібратися і виїхати", - пригадує жінка.

Легендарні частини ЗСУ: 59 військовий мобільний госпіталь  - фото 4

Початок роботи. Перші поранені

Одним із завдань 59-го мобільного госпіталю була аеромедична евакуація з передової. Госпіталь був найближчим пунктом, куди могли відправити поранених "на передку" бійців. Перші такі пацієнти почали поступати на початку червня. За словами медиків, близько 80% поранень бійці отримували в кінцівки. Лікарі кажуть, що навіть попри невтішні прогнози, щосили намагались зберегти хлопцям руки та ноги.

"Літо 2014 року було "гарячою" порою. З середини липня до кінця серпня – пік поранених. Адже тоді постійно проводились бойові дії і, якщо говорити про той час, то ми дійсно працювали в бойових умовах", - пригадує підполковник медслужби Павло Горчук.

Про першу операцію в польових умовах у червні 2014 року розповідали практично всі вітчизняні ЗМІ. Тоді генерал-майор медичноїслужби Збройних сил України, хірург Андрій Верба прооперував снайпера, який отримав поранення в живіт. Асистувала йому старша операційна сестра, вінничанка Ольга Бабкіна. Вона каже, що без оперативного втручання у бійця практично не було шансів вижити.

"Це була 5 година ранку. Ми ще спали всі. До мене підійшов черговий лікар, розбудив і сказав: готуйся до операції. Сказали, що у нас є година, але насправді все відбувалось набагато швидше. Ми тільки почали готуватися до операції, як побачили, що нам уже несуть бійця. У нього були поламані ребра, і їхні осколки потрапили в печінку, була сильна кровотеча, тож діяти треба було дуже швидко", - пригадує медсестра.

За її словами, робота в операційній в польових умовах значно відрізняється від роботи в стаціонарі. Відчувається, наприклад, нестача проточної води. Медсестрам доводилось її приносити власноруч. Крім того, вони були змушені кожного разу обробляти післяопераційну білизну. "В стаціонарі для цього є санітарки, а медсестра допомагає лише під час операції. У військовому ж госпіталі взагалі не було такої посади, як санітарка. Зараз там є пральня. Але на той момент ми робили все самі", - пояснює Бабкіна.

Та головне, стверджують медики, що було обладнання завдяки якому можна було оперувати та рятувати життя бійців. Павло Горчук пригадує, як в лютому 2015 року, коли точилися бої за Дебальцево, бригади госпіталю виїжджали на обладнаному реанімобілі на передову забирати поранених.

"Наш реанімобіль був обладнаний необхідною апаратурою повністю, навіть апаратом штучної вентиляції легень. І якщо бригада виїжджала в зону конфлікту, вона завжди могла надати там кваліфіковану допомогу", - каже Горчук.

Легендарні частини ЗСУ: 59 військовий мобільний госпіталь  - фото 5

Робота під обстрілами

59-й військовий мобільний госпіталь часто змінював місце дислокації. Під час одного з переїздів його розгорнули у школі в селі Побєда, що на Луганщині. Там вінницькі медики попали під обстріл.

Старша медична сестра відділу анестезіології реанімації та інтенсивної терапії Аліна Андрійченко пригадує, що напруга, навантаження та небезпека тоді "зашкалювали", однак медики боролись за кожного пораненого бійця і жодного з них не втратили. "Поранені все поступали, паралельно йшов обстріл. Звучить команда "повітря", і нам потрібно ховатися в підвал. Але ми свого місця біля операційного стола залишити не могли. Кого можна було, на носилках спускали в підвал. Команди "повітря" лунали через кожні десять хвилин. В такому напруженому режимі ми і працювали, але за цей час у нас ніхто не помер", - розповідає Андрійченко.

Легендарні частини ЗСУ: 59 військовий мобільний госпіталь  - фото 6

За словами медсестри, тоді в Побєді медперсонал три доби не спав. Всім було дуже важко, особливо хірургам та анестезіологам, адже їм потрібно було постійно оперувати. Крім того, під час обстрілу снаряди "начиняли" якоюсь хімією, бо всіх тоді страшенно нудило.

Будні, побут і маленькі радощі

Звісно, жінкам в польових умовах було нелегко, однак вони кажуть, що про макіяж та всій зовнішній вигляд теж старались не забувати. "Дівчатам відвели окремий намет під душ. Нам давали гарячу воду, а інколи ми і самі старались - гріли її на сонці. Ми за собою доглядали точно так само, як і вдома. У нас ніхто не ходив з немитою головою чи без макіяжу. Ми завжди старалися гарно виглядати: є 5 хвилин - і приводиш себе в порядок", - розповідає медсестра Ольга Бабкіна. 

В круговерті буднів медики старалися знаходити приводи і для радощів. Зокрема, завжди святкували дні народження колег, готували їм сюрпризи. 

"Наприклад, одній з колег ми назбирали польових квітів, надули з рукавичок кульки, написали на них побажання. Іншій - зробили квіткову корзинку. Тільки замість квітів були целофанові шапочки, а замість корзинки - медична шапка.  Також просили кухню, щоб спекли торт, перемащували його сгущонкою", - розповідає медсестра.  

Легендарні частини ЗСУ: 59 військовий мобільний госпіталь  - фото 7

Історії, які запам'ятаються надовго

Медики 59-ого військового мобільного госпіталю за майже два роки роботи, надали допомогу кільком тисячам поранених бійців. Серед них були і сумні, трагічні долі. А були щасливчики, які рятувались тільки завдяки щасливому збігу обставин.

"Один з бійців розповідав: лежу в палатці, відпочиваю. Думаю, піду поп'ю чаю. Тільки встав, нагнувся, щоб зав'язати берці, залітає в палатку міна і вибухає. Якби він лежав, поранення прийшлося б на живіт. А так осколки потрапили у спину і поранення виявилось не настільки важким", - розповідає медсестра Ольга Бабкіна.

Іншого бійця привезли до госпіталю після того, як він три дні пролежав у полі на морозі - залишився один після того, як загинув весь екіпаж БТРу. "Його знайшли сепаратисти, не знаю, яким чином, але змилувались, і він потрапив до нас. У нього були сильно обморожені кінцівки. І він розумів, що їх можуть ампутувати, але не падав духом - посміхався, спілкувався. Ми його евакуювали у Харків. Наскільки мені відомо, ноги йому зберегли, а от руки все ж ампутували", - пригадує медсестра.

Багато поступало невідомих – без рук, без ніг, без очей. Привозили до госпіталю і "двухсотих". "Коли стояли в Орєховому, привезли "двохсотого", молодого хлопчину. Він лежав на санітарній машині. І тут в його жилетці дзвонить телефон. Подивились – мама. І ніхто з нас не міг взяти трубку і сказати мамі, що сина нема. Це має зробити тільки командир. І ми всі стояли там і плакали", - розповідає медсестра Аліна Андрійченко.

Усі, з ким довелось говорити про 59-й військовий мобільний госпіталь, в один голос кажуть: було важко, але ніхто не скаржився: ні персонал, ні бійці. Лікарі відверто дивувались, як молоді медсестри так швидко вчились і дорослішали. "Я досі дивуюсь, як молоді дівчата після медучилищ, пропрацювавши десь рік-два, змогли себе зібрати, мобілізувати і працювати там на повну. Медсестри буквально за пару ночей ставали повноцінними помічниками лікарів. Вони виконували і виконують свою роботу на 110%", - розповідає лікар Павло Горчук.

Медсестри ж кажуть, що не було скарг і від бійців. Навпаки: просили лікарів, щоб ті скоріше їх "зашивали" і відпускали на передову, бо там без них ніяк. "Один боєць просився на передову з поламаною рукою. Лікар йому каже: не можна. А він своє: "Без мене там ніяк не обійдуться", - згадує Ольга Бабич.

За весь час роботи мобільного госпіталю на передовій поранення дістали троє медиків. В одного було вогнепальне поранення гомілки - куля пролетіла крізь палатку. Іншому осколок влучив в око, коли він вискочив надавати медичну допомогу бійцям з підбитого БТРу. А третій поламав ногу в аварії на дорозі, коли перекинулась санітарна машина.

Перед медиками 59-го військового госпітаю повстає чимало викликів: робота з ризиком для життя, втома, велике навантеження, проте кожен з них готовий і далі виконувати свій обов'язок військового медика - рятувати життя бійців за будь-яких умов. 

Більше новин Вінниці та області читайте на Depo.Вінниця

Loading...
Loading...