Замаскований рік: Як жителі Вінниччини звикали до коронавірусних реалій

Рік тому в Україні оголосили карантин до 3 квітня. Але то був лише початок: згодом його продовжили і запровадили дуже жорсткі обмеження. Якщо раніше під час епідемій грипу і ГРВІ призупинялася робота тільки навчальних закладів (і, як правило, не всіх), то карантинні обмеження через коронавірус поступово ставали дедалі жорсткішими: закрилися не тільки навчальні заклади, а й непродовольчі магазини (крім магазинів побутової хімії), ресторани і кафе, заклади культури і спортивні зали, зупинився транспорт тощо. Пізніше обмеження послабили, але карантин не завершився й досі, і тепер ніхто не знає, коли він завершиться взагалі.

На момент запровадження карантину в Україні Вінниччина ще не мала жодного лабораторно підтвердженого випадку захворювання на COVID-19, але саме в цей день зявилося повідомленні про першу підозру на коронавірус: чоловік, який тривалий час продивав у Німеччнині, приїхав до матері в Козятин, 9 березня він відчув погіршення стану здоров’я. Три дні лікувався народними методами, а 12 березня йому стало зле — відчув ускладнення дихання і звернувся до лікарів.

Першого хворого на Вінниччині зареєстрували 25 березня. З того часу кількість зареєстрованих випадків захворювання перевалила за 44 тисячі, понад 760 жителів області померли від ускладнень.  Спочатку повідомлення навіть про два – три нові випадки лякали жителів Вінниччини, потім показники почали стрімко зростати, і вже кілька сотень нових хворих щодня для більшості стали просто статистикою. Звісно, крім тих, у чию родину прийшла хвороба, а за нею інколи й смерть від коронавірусу.

Але скептики продовжували  казати, що все це тільки нагнітання паніки і це комусь вигідно, а більш вдумливі громадяни з надією чекали повідомлень від епідеміологів та інфекціоністів.

Менш ніж через тиждень після виявлення першого на Вінниччині випадку захворювання на коронавірус, 30 березня, у Вінниці завершили розробку першого протоколу для лікування хворих на COVID-19. Розробили його фахівці кафедри інфекційних хвороб Вінницького національного медуніверситету під керівництвом завідувачки кафедри професорки Лариси Мороз. Йдеться про схему медикаментозного лікування до етапу застосування апаратів штучної вентиляції легень. Цей протокол виявився першим в Україні.

Життя українців і вінничан зокрема значно змінилося за цей рік. Медична маска, яку спочатку надягали неохоче, стала неодмінним аксесуаром для кожного. Навіть діти дошкільного віку нагадують батькам, виходячи з дому: "А маску не забули?". Незважаючи на обмеження і на досягнення медичної науки, щоденна кількість нових хворих зростає. У лікарнях Вінниці, як і в медичних закладах інших міст, створюються нові спеціалізовані відділення для лікування хворих на коронавірус.

Depo.Вінниця звернулося до кількох жителів області з проханням розповісти про рік "у масках". 

"Нам раніше здавалося, що епідемія – це щось таке, що можна перемогти двотижневим карантином у школах"

Валерій Весняний, тульчинський міський голова, розповів: "В Україні вже сім років тримає неоголошена війна, і всі боялися тільки повномасштабної війни. Нікому не спадало на думку, що можливі інші загрози. Нам раніше здавалося, що епідемія – це щось таке, що можна перемогти двотижневим карантином у школах. Ніхто не вірив, що це так надовго, і що це так боляче вдарить по більшості людей.  Сам я поки що не хворів, але захворіла дружина з підозрою на коронавірус, і я на самоізоляції. Звісно, працюю дистанційно, наскільки це можливо, і сподіваюся незабаром повернутися в стрій".

Звичайно, міський голова говорив не тільки про себе і сім’ю, а й про весь Тульчин, жителі якого вже не вперше довірили йому головну посаду в місті, і про всю тульчинську громаду. До проблем, створених карантином, додалися й організаційні проблеми, які виникли у зв’язку з адміністративною реформою.

"Я прихильник децентралізації, тому на реформу не нарікаю. Але в умовах карантину виникли значні проблеми з фінансуванням районної лікарні, яка тепер перейшла на баланс міста. Якби не пандемія і карантин, усе було б по-іншому, а зараз лікувальні заклади потребують значних капіталовкладень, а бюджет саме через карантин недоотримав чимало коштів. Очевидно, є й суто управлінські помилки, я це визнаю. Була ж надія на те, що з епідемією Українаі впорається раніше, а тому ми використовували гроші на все, що планували. А насправді їх треба було кидати переважно на медицину. Все, що могло почекати, мало б чекати, а медицина чекати не могла!" – підкреслює мер Тульчина. 

Весняний каже, що медикам, які самовіддано йдуть "на передову" боротьби з коронавірусом, він поставив би пам’ятники ще за життя.

"Вони в умовах епідемії діють приблизно так, як пожежники в Чорнобилі одразу після аварії на атомній станції. І дуже боляче, що помирають лікарі", – з сумом додає міський голова.

Міська влада Тульчина, як могла, старалася підтримати малий бізнес, хоч міський бюджет добряче постраждав  через карантин.

"Річний бюджет ми торік не виконали. Але я дуже вдячний тим, хто всіляко допомагав медичній сфері, особливо підприємцям, які пішли назустріч і міській владі, і медикам. Я закликаю земляків дотримуватися карантинних обмежень, вакцинуватися, чия черга для щеплення настала, щоб уберегтися від хвороби самим і не поширювати її далі. Я сам вакцинувався і сподіваюся, що мій приклад переконає інших не боятися щеплень. Нагадую всім, що було б, якби не щеплення від віспи, поліомієліту, дифтерії тощо. Он кілька років тому пам’ятаєте, що було з захворюванням на кір? А це все через те, що ігнорували щеплення.  Я сподіваюся, що уроки епідемії будуть засвоєні, що ми разом зуміємо подолати хворобу, і в Тульчин повернеться нормальне життя, з фестивалями, виставками, подорожами, святами і просто можливістю нормально і спокійно жити", – не втрачає оптимізму Валерій Весняний. 

"Можливо, хтось шукав куди подіти вільний час на карантині, але це точно не про мене"

Вінницький фахівець ІТ-сфери не назвав свого імені, але розповів про свою роботу під час карантину і поділився деякими думками: "Як і більшості громадян, мені дошкуляють карантинні обмеження, але вважаю, що вони виправдані. Інша справа, що держава має підтримати тих, хто через карантин не має можливості працювати повноцінно, і через це не може нормально утримувати сім’ю. Мені відомі кілька випадків, коли сім’ї розпалися через те, що чоловік втратив роботу. Але карантин примусив людей вчитися жити по-іншому, спонукав до самовдосконалення, самоосвіти і показав, що є чимало можливостей, які ми раніше майже не використовували. За час карантину я в кількох установах забезпечував можливість для дистанційної роботи, бачив, як зросла в ній потреба, і не тільки в навчальних закладах. Можливо, хтось шукав куди подіти вільний час на карантині, але це точно не про мене. Роботи у мене багато, хоч вона розподілена нерівномірно. У багатьох моїх знайомих роботи теж стало більше, хоч доходів при цьому більше не стало. Дистанційна робота має свої плюси і мінуси, і мінусів чимало. Але якщо на одну  шальку терезів покласти мінуси дистанційної роботи разом з іншими незручностями карантину, а на другу кількість хворих і померлих, то можна зробити висновки. Я поки що примудрився не захворіти, але хворіла моя дружина, і я бачив, як це тяжко (хоч її випадок був не найскладніший, і вона навіть у лікарні не лежала), а тепер бачу наслідки захворювання, які залишилися після одужання.  Рік на карантині був тяжким, але якщо він у когось обійшовся без особистих втрат, це щастя. І я не розумію скептиків, які кажуть "Не наганяйте паніку, немає ніякого вірусу, карантин придумали, бо комусь це вигідно". Вони, мабуть, думають, що у них три життя. Можливо, цим людям просто пощастило не хворіти і нікого не втрачати. А серед моїх знайомих багатьом довелося хворіти, і не всі вижили. Померли люди працездатного віку, активні й життєрадісні, люди, які займалися спортом, тобто апріорі мали непоганий імунітет. Звісно, "звичайна ГРВІ" (а дехто саме так розцінює коронавірус) навряд чи могла вбити цих людей".

"Після такого дистанційного "навчання" діти взагалі букви забудуть"

Пенсіонерка з Вінниці теж розповіла про рік на карантні, але вела мову не про себе, а про своїх внучок, які значну частину часу навчалися дистанційно. Особливо старша, яка закінчує дев’ятий клас. Молодша – трьетьокласниця, а школярі початкової школи навчалися переважно очно, хоч і їм доводилося час від часу переходити на онлайн-навчання. 

"Та вони вчаться, як мокре горить. Почну з того, що діти приспособилися "бути  присутніми" на онлайн-уроках не через комп’ютер, а по телефону. Якщо це перший урок (перша зміна), то вони продовжують спати, телефон біля вуха щось їм говорить, а вони чують те все дуже вибірково. Якщо чують взагалі. Таке враження, що вчителька їм колискову співає Або сидять ті діти перед комп’ютерами в піжамах і з ляльками в руках і нібито навчаються. Така собі піжамна вечірка замість уроку, – розповідає Світлана Олександрівна (назвемо її так). – А на урок фізкультури вони мають записати відео, як вони роблять якісь вправи, і відіслати це вчителю. Про якісь нормативи, звісно, просто не може бути й мови. Учителям при цьому все одно, що там ті діти роблять, які мають бути результати навчання, як після цього всього складати іспити (чи як вони там тепер називаються), як випускники мають складати ЗНО і кудись вступати після такого навчання. От моїй старшій внучці вчителька заявила на відповідь на запитання, писати чи не писати розв’язки якихось задач чи отримані відповіді: "Та хоч пиши, хоч не пиши, у тебе все одно трійка буде". Коли ми навчалися, вчителі ж цікавилися результатами, щось детальніше пояснювали тим, хто відстає.  Тепер вчителям все одно, і це, щоправда, не залежить від способу навчання, але дистанційні уроки все це дуже добре підкреслюють. Звісно, про всіх учителів, мабуть, не можна говорити, але якщо у школі, до якої в чергу стають, щоб там навчатися, вчителі таке собі дозволяють, то що в інших, "непрестижних" школах робиться?  Смішно і сумно одночасно спостерігати, як молодша внучка сидить перед екраном і клеїть квіточки, а тим часом у неї, як і в багатьох її однокласників, проблеми з читанням. Але ж у дистанційному навчанні, мабуть простіше показати, як вирізати квіточку, і потім залишити дітей на весь урок з тим вирізуванням, аніж простежити за тим, як дитина читає. Після такого "навчання" діти взагалі букви забудуть. Зате вони співають і танцюють перед екранами".

До розмови долучилася дочка Світлани Олександрівни Оксана, мати дівчаток, про яких ішлося вище: "Тепер учителі вже позвикали, то вимагають увамкнути камери і мікрофони. А то було не раз, що діти зум-конференцію зареєструють, а самі камери чи телефони вимкнуть і сплять собі далі. Але іноді по пів уроку вчителька кричить, щоб учні мікрофони й камери повмикали. Ну й доки вони всі це спросоння зроблять, то вже й урок немає коли проводити.  До речі, ми збирали гроші на техніку, щоб учителі могли проводити уроки онлайн. Чи є при цьому можливість у дітей вчитися онлайн, нікому не було цікаво. Добре, що в нас двоє дітей і два комп’ютери. А якщо в когось один комп’ютер вдома, а дітей двоє-троє? Придумали якусь електронну платформу, на яку треба скидати виконані домашні завдання. А на неї то файли не завантажуються, то ще щось не так. І якщо старші діти з цим якось справляються, то молодші без допомоги дорослих – ніяк.  Одне дітям подобається: не треба в школу йти, а якщо врахувати, що до школи їхати досить далеко, то вони можуть довше поспати". 

"Якщо в деяких людей відсутній інстинкт самозбереження, то що з цим зробиш?"

Зовсім іншим був карантинний рік у Ігоря Матковського, директора обласного клінічного центру профілактики і боротьби зі СНІДом. 

Матковський – досвідчений лікар-інфекціоніст, він сам звернувся в обласний департамент охорони здоров’я і запропонував свою кандидатуру як консультанта Вінницької ЦРЛ, яка однією з перших почала приймати хворих на коронавірус.  Там лікувалися пацієнти, які мали різні патології, але одночасно з тим ще й коронавірус.  У департаменті навіть зраділи, бо ситуація ставала напруженою, а лікарів не вистчало. З 17 квітня до початку жовтня, не покилдаючи основної роюоти Матковський консультував пацієнтів ЦРЛ.

Але кількість пацієнтів зростала, потрібні були додаткові відділення для лікування хворих. "Госпіталі" в наметах це, можливо, й вихід, але хіба для сортування хворих і для нетривалого перебування їх там у теплу пору року. А тим часом стало зрозуміло що коронавірус – це не на місяць-два, потрібні нормально обладнані стаціонарні приміщення. Керівництво департаменту охорони здоров’я і області приглядалося до одного з корпусів психіатричної лікарні № 2, на частині площ якої майже 20 років том було створено СНІД-центр. Корпус був майже порожній. Ігор Матковський, який мав досвід створення лікарні на базі тієї ж лікарні і подальшої розбудови клініки, висловив свою думку про те, що там цілком можна створювати додаткові відділення для лікування хвоних на коронавірус. Пацієнтів психлікарні перевели в інший корпус, і на вивільнених площах почалися авральні ремонті роботи.

"Так на площі в 1,5 тисячі квадратних метрів з нуля і навіть з мінуса створювалося нове віддділення, яке вирішили перетворити на повноцінну інфек3ційну лікарню. Приблизно за місяць з’явилося одне відділення на 89 ліжок з централізованим киснепочтачанням.  У грудні вже почалася госпіталізація пацієнтів. Потім взялися за створення ще одного відділення у приміщенні поверхом нижче.  9 березня за одну добу нове відділення, яке ще не зовміс було готове, але вже могло приймати хворих, прийняло одночасно 60 пацієнтів, – розповідає Матковський. – СНІД-центр залишиться структурним підрозділом центру інфекційних хвороб. Зараз триває його перетворення в клінічний центр інфекційних хвороб. Поки що приймаємо тільки хворих на коронавірус, і я передбачаю, що це не так швидко закінчиться".

Ігор Матковський не захворів, навіть контактуючи з великою кількістю хворих, тому стверджує, що каранинні заходи діють: "Люди, вмикате свій мозок! Карантин придумали не просто так. Але якщо в деяких людей відсутній інстинкт самозбереження, то що з цим зробиш? Маска, чисті руки і мінімальні контакти – це те, що реально працює для захисту від хвороби".

1 березня Матковський вакцинувався від коронавірусу.

"Відчував незначну млявість майже два дні, трохи відчувався дискомфорт у місці ін’єкції, але такий дискомфорт може бути після будь-якої ін’єкції", – розповів лікар і закликав не уникати вакцинації. 

"Головне під час епідемії – залишитися живими і здоровими"

Оксана Яценко, директорка департаменту освіти Вінницької міської ради, розповідає про свої враження:  "Переживши незвичне закінчення попереднього навчального року, ми всі дуже сподівалися, що з вересня все увійде в нормальну колію. На жаль, медична наука не впоралася з новим вірусом так швидко, як усім хотілося, тому нинішній навчальний рік від самого початку не такий, як попередні. Змішану форму навчання довелося практикувати з самого початку навчального року. Я знаю, що є дуже багато противників дистанційного навчання, але головне в умовах епідемії – зберегти життя і здоров’я і школярів, і вчителів. І що б там не казали, а карантинні обмеження діють і дозволяють врятувати від захворювання тисячі людей. У навчальних закладах це видно особливо добре. Можемо побачити це на прикладі січня – березня цього року. 25 січня ми вийшли з локдауну, у школах розпочалися уроки. Якшо 25 січня у Вінниці було 12 хворих дітей, то 25 лютого вже 153 дитини. На 1 березня їх було 163, а коли запровадили дистанційне навчання, то цей показник упав до 111. Відчувається ефект. Тепер про захворюваність серед учителів. 25 січня було троє хворих на коронавірус учителів, а 25 лютого – 123. На 5 березня – 141, на 9 березня, тобто після запровадження дистанційного навчання для всіх школярів і кількох вихідних – 99. Для того, щоб перервати ланцюжок уражень, у Вінниці було вирішено розпочати шкільні канікули раніше, тобто з 9 березня. Якщо говорити про показники самоізоляції через те, що хворіє хтось у сім’ї, то цифри вражають ще більше. На 25 січня на самоізоляї був один педпрацівник, на 25 лютого – 95. На 10 березня – 19. На 25 січня на самоізоляції 10 березня, тобто після обмежувальних заходів, – 685 дітей. Тому є всі підстави стверджувати, що карантин дає ефект, але його потрібно дотримуватися. Діти часто хвріють безсимптомно, і в дитячих колективах вірус поширюється миттєво, а звідти розноситься в сім’ї. Дорослі ж хворіють тяжче. Дуже сподіваємося, що більш жорсткі обмеження в освіті сприятимуть тому, що хвороба таки піде на спад".

Звісно, в департаменті освіти розуміють, що і педагогам, і дітям, і батькам зараз дуже непросто.

"Підготовка до уроку і власне урок у дистанційному форматі займають більше часу, ніж звичайні уроки. Але вчителі – це свідома частина суспільства,  вони розуміють, що це неминуче. Тому вони, уже маючи досвід роботи онлайн, вчаться економно витрачати свій час. 30% уроків у дистанційному навчанні проводяться в синхронному режимі, тобто перед екраном, 70 % – в асинхронному, тобто школярі виконують завдання, а вчитель потім їх перевіряє. Тобто виконання завдань. Це робиться не тільки для того, щоб зменшити навантаження на вчителя, я й щоб зберегти здоров’я дітей: навантаження на очі, опорно-руховий апарат. Дітям потрібна можливість рухатися,  адже дистанційне навчання – це майже цілий день перед комп’ютером", – веде далі Оксана Яценко. 

Чимало батьків протестують проти дистанційного навчання дітей, деякі вінничани виходили навіть на акції протесту, писали петиції.

"Я розумію, що всі втомилися, і що дистанційне навчання справді програє традиційним урокам. Але головне під час епідемії – залишитися живими і здоровими. І хто хоче вчитися чи допомагати дітям у навчанні – шукає спосіб, хто не хочу – шукає причину. Хто не вчився нормально до епідемії, той і зараз не вчиться. Хто не надавав дітям достатньо уваги до епідемії, той і зараз шукає "крайнього". Тому я бажаю всім здоров’я, терпіння і виваженості в діях. Це допоможе нам пережити епідемію і повернутися до нормального життя, звичної роботи і повноцінного навчання", – переконана директорка департаменту. 

"Тяжчим у моєму житті був тільки 2014 рік, коли ми з сім’єю виїжджали з окупованогого міста і шукали притулку у Вінниці"

Одна жінка, яка саме зараз хворіє на коронавірус, сказала, що рік був по-справжньому замаскований. Не тільки тому, що ми навчилися жити з масками на обличчі, а й тому, що це рік, який випав з життя, "замаскувався", ніби його й не було. 

"Тяжчим у моєму житті був тільки 2014 рік, коли ми з сім’єю виїжджали з окупованогого Донбасу і шукали притулку у Вінниці, – сказала співрозмовниця. – Зараз, як і тоді, не можна було складати планів навіть на наступний день, не те що на місяць чи рік. Головне – вижити".