Без санавіації, але з планшетами: Як еволюціонує служба "103" на Вінниччині

На стіні одного з кабінетів Вінницького обласного центру екстреної медичної допомоги та медицини катастроф висить плакат, присвячений відновленню польотів санавіації на території області у 2013 році. Тоді вінницька влада непогано попіарилась на цій події, адже регіон був першим у державі, де допомогу постраждалим та хворим надавали з повітря.

 

В травні 2013 року з Вінниці гвинтокрилом МІ-2 вперше доправили пацієнта з важкою серцево-судинною патологією після інфаркту міокарду до Національного інституту хірургії та трансплантології ім. О.О.Шалімова в Києві. Це був перший виліт вінницької санітарної авіації за межі області, а до того часу літак АН-2 здійснив шість вилітів у райони області.

Влітку 2013 року з обласного бюджету було виділено 1,1 млн. грн на утримання двох санітарних бортів, які область орентувала у підприємства "Мотор Січ". Тож, здавалося б, санавіація мала всі шанси на життя. Однак свої корективи внесли революція і війна. 

"Програма не закрилася, але є проблема з фінансуванням. Тоді це були кошти з обласного бюджету, а хотілося б, щоб фінансувала держава", - каже головний лікар Центру Анатолій Пірникоза. За його словами, загалом в рамках програми було здійснено 18 вилітів – в основному на важкі політравми. А припинення польотів було пов'язане із подіями на Майдані, внаслідок яких у цілях безпеки були ліквідовані ліцензії малої авіації.

"Зараз все вже відновлено, але кошти… Коли в зоні АТО потрібні автомобілі для транспортування поранених, ми не можемо собі дозволити використовувати гелікоптери чи літаки. Тим більше, дороги покращилися, і на сучасних машинах ми приблизно за 1,5-2 години доїжджаємо у найвіддаленіші райони", - каже медик.

В той же час, він зазначає, що сьогодні потреба у санавіації вже не така гостра, як була в радянські часи. Тоді на Вінниччині щороку здійснювалося до 1-1,2 тисячі вильотів. Зараз, за приблизними розрахунками, має бути в межах 80-100 рейсів.

"Не було машин, не було реанімобілів, тому була така потреба в авіації. Сьогодні в кожному районному центрі є автомобілі для надання екстреної допомоги з усім необхідним обладнанням", - зазначає Анатолій Пірникоза. І додає, що світовий досвід свідчить: санавіація повинна бути. "Прийде час – вона буде і у нас", – переконаний Пірникоза.

80% "швидких" приїжджають швидко

А поки що доводиться вирішувати питання порятунку вінничан на землі. У 2013 році із впровадженням закону "Про екстрену медичну допомогу" до складу новостворених Центрів екстреної медичної допомоги та медицини катастроф увійшли відділення швидкої допомоги центральних районних лікарень області. Тоді їх переформатували у шість станцій: Вінницьку (охоплює місто Вінницю та район), Бершадську, Могилів-Подільську, Гайсинську, Літинську та Жмеринську.

Як результат, екстренна (колись її називали швидкою) медична допомога почала надаватися і оперативніше, і кваліфікованіше, зазначає керівництво Центру. Один з показників покращення у роботі – дотримання термінів, протягом яких медики повинні доїхати на місце виклику. А це 10 хвилин у місті та 20 хвилин у сільській місцевості. Із урахуванням погодних умов, стану доріг та епідобстановки до терміну може бути додано 10 хвилин. Як зазначають у Центрі, ця вимога дотримується у 80% викликів.

"З урахуванням стану доріг, найпроблемніше сполучення між селами. Міжрайонні дороги в "божий" вигляд привели", - каже Анатолій Пірникоза.

За його словами, питання доріг починає зрушуватися із мертвої точки, адже внаслідок децентралізації у місцевих радах залишається більше коштів. Крім того на швидкість роботи вплинуло забезпечення Центру сучасними цифровими технологіями. Так, в рамках загальнонаціональної програми Міністерства охорони здоров'я "Вчасна допомога" новітнє обладнання на суму 4 млн грн для диспетчерської Вінницька область отримала чи не єдина в Україні.

"МОЗ фінансувало цю програму, і такі центри мали бути в кожному обласному центрі. На сьогодні, у зв'язку з військовими діями, встигли поставити лише у Вінницьку область, яка є пілотною, а також Полтавську. Вже Харківська, Дніпропетровська, Львівська області закупляли обладнання за кошти обласних бюджетів і ставили свої програми", - каже заступник головного лікаря Центру з оперативної роботи Олег Сідак.

 

За його словами, Вінниччина все ж не встигла отримати все обладнання. Сьогодні, з урахуванням зростання курсу долара, потрібно ще 10 млн. грн, аби повністю укомплектувати Центр.

Також, згідно із програмою, у кожному обласному центрі мав бути створений call-центр. Сall-центри 4-5 областей мали об'єднатися в data-центр, який мав розміщуватися в одній з них. Таких data-центрів мало бути п'ять. А в Києві мав бути центральний, який би об'єднував усі регіональні.

"Це було б полегшенням. Тоді один із call-центрів міг би закритися на профілактичні роботи, і сусідні брали б на себе його навантаження", - каже Олег Сідак.

Як працює "кухня" служби "103"

Якщо узагальнено щодоби в області фіксується 700 викликів, з яких 40-45% – у Вінниці та районі, то в період сезонних епідемій грипу та ГРЗ їхня кількість зростає до 1,5 тисячі. 

Найбільше викликів надходить у ранкові години та після закінчення робочого дня, розповідає начальник оперативно-диспетчерського управління Центру Тетяна Бобрук. "Йде виклик, диспетчер, не піднімаючи слухавку, вмикає мікрофон і починає розмову. У нього висвічується карточка, де видно номер телефону абонента, у тому числі мобільний. Диспетчер вносить дані і паралельно загоряється зелений, жовтий або червоний код.  Червоний – це терміновий виклик, наприклад, ДПТ, утоплення, політравми. Жовтий – екстрений, можна декілька хвилин почекати. Якщо людина телефонує вже не перший раз, у нас є історія реагування, ми бачимо, коли і скільки раз викликали з цієї адреси", – розповідає вона.

На прийняття виклику відводиться до хвилини. Потім естафета передається іншому диспетчеру, який викликає бригаду - звичайну або спеціалізовану: кардіологічну, реанімаційну, неврологічну, психіатричну.

Якщо точної адреси виклику немає – наприклад, траса, поле, ліс – то відкривається карта, на якій з'являється червоний прапорець. Пересуваючи його, диспетчер вказує бригаді дорогу. "Тобто такого, що машина блукає, не буває", - запевняє Тетяна Бобрук.

У онлайн-режимі диспетчери Центру працюють із червня. До цього диспетчер працював із звичайним стаціонарним телефоном, від руки заповнював спеціальну форму, після чого передавав її далі.

А на початку вересня бригади отримали планшети - також у рамках програми. На них надходить інформація про виклик, про що сповіщає схожий на сирену сигнал. Про прийняття виклику бригада повідомляє натисканням кнопки. Одразу на планшеті з'являється карта, де вказано адресу виклику, найкоротший маршрут руху, а також інформацію про хворого.

Як цифрові технології лікують "постсовкову" медицину

За словами головлікаря Центру, реорганізація дозволила в рази збільшити фінансування бригад швидкої допомоги і дала можливість покращити їхнє медикаментозне та технічне забезпечення. Зокрема, закупити препарат для тромболізисної терапії, а також обладнати бригади дефібриляторами.

"Коли Центр було реорганізовано з відділення санавіації обласної лікарні ім. Пирогова, ми провели дослідження фінансування бригад швидкої допомоги, які, крім Вінниці та Жмеринки, були при районних лікарнях. І ми побачили, що вони фінансуються за остаточними принципом, на рівні 2-3% від фінансування райлікарні. Після того, як їх підпорядкували Центру, фінансування збільшилося у 6-7 разів", - згадує Анатолій Пірникоза. 

Змінилася і система виклику. Раніше хворий повинен був звертатися до фельдшера, а той, якщо не міг впоратися сам, телефонував до амбулаторії. Звідти приїжджав лікар. Якщо і він не міг допомогти, то викликав колегу з дільничної лікарні. І лише якщо останній не міг надати допомогу, йшов виклик до центральної районної лікарні.

"Зараз будь-який фельдшер може зателефонувати до центральної диспетчерської і через Інтернет надіслати до телеметричного центру кардіограму. Її дивиться кардіолог, одразу розшифровує і, якщо підтверджується інфаркт, виїжджає найближча реанімаційна бригада", - пояснює Анатолій Пірникоза.

У перспективі так само планується запровадити консультації і щодо рентгенівських знимків, і щодо аналізів, і встановити skype-зв'язок.

Люди та гроші

За старими стандартами кількість бригад розраховувалась за формулою 0,7 бригади на 10 тис. населення. Зараз на 10 тис. населення має бути бригада. Однак якщо у Вінницькій області, де проживає 1,6 млн. людей, має бути 160 бригад, то нині є лише 116.  

Працювати на "швидку" йдуть не надто охоче. Зарплата лікаря-початківця – близько 1,5 тисячі гривень на місяць. Той, хто має вищу категорію та не менше 10 років стажу, може заробляти до 10 тисяч – за нарахуваннями.

"Лікарів не вистачає. Хотілося б, щоб всі бригади були лікарські, але на сьогодні співвідношення – 60% фельдшерських і 40% лікарських. Хоча у 2009 році, коли ми починали, було 70-75% фельдшерських і 20-25% лікарських", - каже Анатолій Пірникоза.

Що стосується машин, то у Вінниці та районі їх 30, з яких щоденно працюють 25-27. Загалом же по області – 116, відповідно до кількості бригад. Серед них - і "Форди", і "Пежо", і "Газелі", і навіть "УАЗи". "УАЗи по селах, де немає доріг, дуже виручають", - каже Олег Сідак.

На запитання, наскільки сьогодні профінансовані потреби Центру, його керівник Анатолій Пірникоза відповідає по-філософськи: "Залежно як рахувати. Сучасний гелікоптер коштує 16 млн доларів. І можна взяти голкотримач із нержавіючої сталі, а можна - із титану. Це різні зовсім ціни. Хотілося б, щоб було, як за міжнародними стандартами, звісно".

А вони, каже Анатолій Пірникоза, від українських відрізняються у першу чергу матеріально-технічною базою. "Вони виходять – у кожного працівника рація, при чому така, що працює у радіусі 40-50 км. А у нас потрібно, щоб хоч одна на бригада була. А враховуючи, що коли постає питання придбати новий танк в АТО чи рацію, то звісно - танк", – пояснює Пірникоза.