Рік у вигнанні: Як переселенці з Донбасу обживають нові ареали

Офіційно переселенців в Україні півтора мільйона. У Вінниці - теж офіційно - понад п'ять з половиною тисяч. Точну цифру назвати сьогодні неможливо.

Точно так же неможливо сказати, що держава зробила для переселенців зі Сходу та Криму усе, що повинна була зробити, а не лише те, що змогла та захотіла, пише Depo.Вінниця

"Ми боролися, як могли"

"Я не ображаюсь ані на слово "переселенець", ані на слово "утриманець". Але коли мені кажуть "Ви не боролись", це мене ображає. Це неправда. Ми боролися, як могли, як вміли. Це зараз ми знаємо, що можна боротися ще зі зброєю. На той момент ми думали: зараз вийдемо, скажемо: "Неправда, ми - Україна!" – і вони підуть", - каже донеччанка Євгенія Валіцкас.

З рідного міста вона разом із донькою поїхали наприкінці травня минулого року, після того, як офіс фірми, де працює чоловік Євгенії, потрапив під обстріл. За іронією долі, фірма планувала у 2016 році відкривати у Вінниці філіал, але війна змусила прискоритися.

Переселенці. Свої серед… своїх - фото 1

"Чоловік ходив на мітинги за Україну, - каже Євгенія. - Розповідав, що це було, як у зоопарку. На мітинг вийти дали, але поряд йшли люди з кастетами, ланцюгами, кийками. Міліція на той момент була продана. Людей били – вони підходили до міліції, а вона просто стояла. Як ми могли боротися? У нас немає зброї. Ми вийшли мирно, з прапором своєї країни. Багатьох побили: жінок, старих людей, молодих хлопців. Багатьох після цього з дому забирали. А як ще ми могли боротися?".

Донецьк родина Євгенії покинула ще до початку активних бойових дій. Місто вже було окуповане, але ще було незрозуміло, українське воно, чи ні: "Боялися визнати, що Донецьк вже не український. Вже збиралися військові, і були вибухи, і небезпечно було вночі ходити. Люди вже не гуляли, місто напівпорожнє було, і машини дехто почав ховати, почали потроху виїжджати, житло продавати – міні-паніка вже була".

А ще лякала реакція оточуючих на те, що відбувалося. Більшість з них, каже Євгенія, повелися на російську пропаганду: "Я працювала юристом у Пенсійному фонді, і мої співробітниці вже перераховували свою українську зарплату в російські рублі, думали, як вони будуть застосовувати російське законодавство, як з ними будуть працювати російські психологи… І всі ці стереотипи, всі штампи – "в нас стріляє українська армія" - почалися ще у травні, коли ще нічого страшного не було. А вони вже казали, що нас прийшли вбивати, але ми зараз швиденько… в нас ополчення…"

А потім було захоплення будівлі донецького виконкому, один з поверхів якої займав Пенсійний фонд. "Нам зателефонували і сказали: "Зараз прийдемо вас захоплювати". Я ще тоді сміялась: дякую, що попередили. І дійсно, прийшли люди у балаклавах до керівництва, кидалися стільцями, кричали", - розповідає Євгенія.

В неділю, 11 травня, у Донецьку відбувся так званий референдум за "незалежну ДНР". На нього родина Євгенії не ходила, день провели як звичайний вихідний. У понеділок, 12 травня, жінка вийшла на роботу і дізналася, що її колега проголосувала ще у суботу.

"Як у суботу?" - питаю. А вона каже: "А дільниці відкрилися вже у суботу ввечері". Я кажу: "Добре, але у вашому паралельному всесвіті якісь закони є? Це ж незаконно". А вона: "Ну не знаю. Може, до Росії приєднаємось, якщо вийде". Я питаю: "А якщо ні? " - "Ну, тоді в Україні будемо жити". І тоді я зрозуміла, що мене оточують амеби, і що я не хочу жити серед них - людей, яким все одно, що Росія, що Україна…" - розповідає Євгенія.

Донецьк Валіцкаси покидали, як і 90% донеччан: з маленькою сумкою та сподіваннями на швидке повернення. Чоловік поїхав до Харкова, а Євгенія з дочкою – по друзях: Дніпропетровська область, Київ, Закарпаття, Волинь. Мандрівка затягнулась на два місяці. "Коли ми вже зустрілися із чоловіком, поїхали у Волинську область, у Ковель. І коли залишалося три дні до закінчення строку оренди житла, і ми не знали вже, куди їхати, чоловіку зателефонували з фірми і сказали, що на нього чекають у Вінниці", - згадує Євгенія.

Флешмоб як точка неповернення

Для підприємця з Сєвєродонецька Луганської області Вадима Мукомола "точкою неповернення", тобто рішення про виїзд, став флешмоб "З Україною у серці", який вирішили провести городяни-патріоти.

Переселенці. Свої серед… своїх - фото 2

"Ми зробили дуже велику помилку. На території ворога потрібно все шифрувати. Ми анонсували флешмоб, щоб більше людей прийшло. І виявилося, що приготувалися не лише ми. Прийшли проросійські хлопці, з'їхалися з інших міст на автобусах. Дуже агресивні, з лозунгами "Путін, прійді", "Россія"… Була бійка. Я не дуже постраждав, але дехто навіть у лікарню потрапив. Обійшлося без поножовщини, на щастя", - розповідає Вадим.

Місто він із дружиною та дочкою покинув у червні минулого року. Виїхали без перешкод. Речі відправили машиною, а самі поїхали автобусом. Хитрість допомогла, адже багатьох, каже Вадим, з дороги завертали.

Неготовність номер один, неготовність номер два…

І Вадим, і Євгенія, як і тисячі інших мешканців Донбасу приїхали до Вінниці разом з так званою "другою хвилею" переселенців. Першою, розповідає керівник Міжнародного благодійного Фонду "Без кордонів" Олена Павлова, були жителі окупованого Криму: "Перша хвиля була досить благополучною. Кримчани не тікали від війни. Вони їхали від російської окупації. Друга хвиля вже була трагічна. Ми фактично приймали голих, босих і простоволосих людей з документами, але ці люди вже потрапили на той неблагодатний ґрунт, коли кримчани виявилися не такими, як ми очікували, коли перші переселенці з Донецька виявилася не такими, як ми очікували… Ми виявилися не готові один до одного. І ті, хто приїхав у другу та третю хвилю, вже отримали внутрішній спротив замість допомоги…"

Переселенці. Свої серед… своїх - фото 3

Що саме було найбільш неочікуваним, здогадатися не важко. Варто згадати історії, якими рясніли соціальні мережі навесні та влітку минулого року: про переселенців, яких на Вінниччині, Львівщині, у Києві, в інших областях приймали з відкритими обіймами, безкоштовно селили в будинках та квартирах, годували та одягали, натомість отримавши навзаєм, як сказала Павлова, "якісь нереально жорсткі та хамські речі". Так, це були скоріше винятки, ніж правила, але неприємний осад залишився...

Відчула це на собі і Євгенія Валіцкас: "Були моменти несприйняття нас як переселенців, якоїсь дискримінації, але настільки маленькі, настільки незначні… Я пам'ятаю про них, але вони мені ніякого дискомфорту не спричиняють".

Але проблеми комунікації та взаєморозуміння – це лише приказка. Казкою виявилася неготовність до проблем переселенців на державному рівні. "Досить тривалий час держава робила вигляд, що не було внутрішньо-переміщених осіб. Не було ані законів, ані указів, ані постанов, ані допомоги… До того ж, держава не виробила правил гри. Коли людина прибуває, у неї є певний час, щоб осісти, стати на облік, працевлаштуватися. Вона повинна знати, протягом якого часу має право на допомогу. І всі ці моменти мали б бути прописані у якомусь документі. Але досі такого документу немає", - каже Олена Павлова.

Цю неготовність держави відчули на собі не лише переселенці, особливо першої хвилі, а й чиновники на місцях. "Перші півроку, поки не було документів, усе навантаження пішло на нас. Ми на власний розсуд вели облік, реєстри, хто звідки приїхав, записували паспортні дані. Якщо у паспорті була відмітка про реєстрацію у Донецькій чи Луганській області, Криму чи Севастополі, ми записували людину до внутрішньо переміщених осіб. А потім, коли у жовтні з'явилися нормативні документи, почали працювати відповідно до заяв та декларацій, які були встановлені Кабміном", - розповідає заступник директора департаменту соціальної політики Вінницької міської ради Ірина Малачевська.

Переселенці. Свої серед… своїх - фото 3

Сьогодні, каже вона, у Вінниці зареєстровано понад 5,5 тисяч переселенців. З них 3 362 особи працездатного віку, 1 031 дитина, 1 060 пенсіонерів та 172 інваліди. Ставши на облік, вони отримують довідку про реєстрацію як внутрішньо-переміщені особи, після чого мають право звернутися по адресну допомогу для покриття витрат на проживання. Для працездатних – 442 гривні на місяць, для непрацездатних – 884, але загальна сума на родину – не більше 2400 гривень. Призначається вона на півроку, потім, якщо звертаються, довідка продовжується. А звертається, зазначає Малачевська, кожен другий…

При цьому довідки про те, що винаймається житло, не потрібно – це просто декларується. Пишеться заява, вказуються паспортні дані, склад родини і тимчасове місце проживання. А далі протягом десяти днів потрібно звернутися до органів міграційної служби, і вже вони перевіряють фактичне місце проживання."Як у гетто себе відчуваєш. Досить принизливо. Якщо переселенець – нехай сам приходить у Прозорий офіс. Це буде краще, ніж коли міліція завалюється додому, питає паспорти, дивиться в обличчя: "Хто ти такий?" - і ставить штамп", - коментує свої враження від процедури Вадим Мукомол.

Попереду планети усієї

Окрім допомоги на оплату житла вінницькі переселенці отримують усі передбачені законом виплати, у тому числі пенсії і допомогу при народженні дитини. Дітей поза чергою влаштовують до дитсадочків, немає проблем і з влаштуванням на навчання школярів. Надається медична допомога.

"У 2015 році була ухвалена комплексна програма "Основні напрямки соціальної політики міста Вінниці на 2015-20 роки", якою передбачено надання матеріальної допомоги не тільки мешканцям Вінниці, а й внутрішньо-переміщеним особам, які стали тут на облік. З початку року їм було надано такої допомоги на 80 тисяч гривень, в основному на лікування. Суми – і 3, і 5 тисяч гривень", - розповідає Ірина Малачевська.

За її словами, департамент співпрацює з однією з релігійних громад, яка надає переселенцям продукти. Але кількість тих, хто потребує такої допомоги, зменшується: якщо влітку минулого року по неї зверталося до 50 родин на місяць, зараз – близько 10.

Що ж стосується тих, хто цю допомогу надає, то, за словами Олени Павлової, минулого року це були на 70% підприємці, на 30% – пересічні громадяни. Сьогодні – навпаки. "Обсяг допомоги зменшується дуже сильно, тому що краще жити ми не стали. Не думаю, що допомога зовсім припиниться. Ми ж люди", - розмірковує керівник благодійного фонду.

Та попри всі організаційні недоліки та інші негаразди, у плані допомоги переселенцям Вінниця може служити прикладом багатьом іншим містам. "Від 5 до 7% тих, хто вирішує, що Вінниця – не найкраще місце, та їдуть шукати кращої долі, повертаються, - розповідає Олена Павлова. - Бо коли вони порівняли Вінницю з іншими містами, то заголосили. Там зовсім інші методики, інші технології роботи з цими людьми. Якщо у нас ще є єдиний реєстр та єдине вікно, куди вони можуть звертатись, то в інших містах, особливо маленьких, такого нема. Там є купа кабінетів, які треба обійти. У нас одна родина поїхала до Одеси, телефонує і каже: "Ви не розумієте: ви не в Україні живете. У вас абсолютно окрема держава - і за відношенням людей, і за відношенням державних структур".

Спасіння потопаючих

"80% переселенців діють за принципом "підтримайте нас – а далі ми самі", - констатує Ірина Малачевська. Серед таких – і родина Євгенії Валіцкас.

"Я оформила допомогу на дитину – і все. Я працюю, вже третю роботу міняю, чоловік працює. Все нормально, - каже вона.  - Мені не хочеться, щоб дали ці 400 гривень і потім докоряли, - бо я чула, що таке трапляється. Нам треба допомога з нерухомістю, яка у Донецьку, Луганську залишилася. Щоб якийсь статус дали, щоб ми могли своє житло там за ринковими цінами хоча б 2014 року, довоєнними, продати. Я і зараз можу продати, але мені пропонують лише 10-15 тисяч… Та й страшно віддавати ключі ріелтору".

Втім, вистачає серед переселенців і таких, чиє кредо - "ви нам винні". "Приходять молодики та розповідають: "А тут ви нашим пацанам учора гречку підігріли та макарони, то ми теж прийшли". Я так розумію, що вчора були "пацани", принаймні з дітьми, а це - здоровані, причому іноді навіть без документів. Доводиться пояснювати, що тут ніхто нікому нічого не винен", - наводить приклад Олена Павлова.

За її словами, вистачає як успішних історій, коли переселенці знаходять себе, працевлаштовуються, так і таких, коли люди постійно звертаються до фонду по допомогу.

"Проблема в тому, що більшість з них приїхали з Радянського Союзу у вільну Україну і не можуть перебудуватися, - пояснює Павлова. - Люди отримували там допомогу з інвалідності, хоча явних ознак, що унеможливлюють пошук роботи, немає. Але вони звикли жити на дотаціях. Мільйонний, розкішний, заможний Донецьк з високим рівнем життя, високими зарплатами давав їм один рівень життя, а тут зовсім інший, інше конкурентне середовище. І вони не змогли ніяк себе зарекомендувати і отримати роботу".

А отримати її можна – було б бажання. Доказом тому – історії, які розповіла Ірина Малачевська: і про пенсіонерів, які знайшли роботу за три дні, і про вчительку, яку влаштували на роботу за спеціальністю, але вона бажала працювати ще й влітку, тож пішла у дитсадок прибиральницею. Брали переселенців на роботу і у Вінницьку транспортну кампанію, і в Пенсійний фонд.

"Як тільки я приїхала, влаштувала дитину у дитсадок і пішла до міського управління Пенсійного фонду, - розповідає про своє перше вінницьке місце роботи Євгенія Валіцкас. - Я прийшла напряму до начальниці і запитала, чи може вона мені допомогти перевестися? Коли я телефонувала у Донецьк, хотіла забрати трудову книжку звідти, мені сказали: приїжджай забирай. Але я знала, які там настрої, я знала, що вони знають про моє ставлення, і мені, чесно кажучи, було страшно. Я пожартувала: "Я приїду – а ви мене у підвал?".

Трудову книжку перевели через Київ, і у вінницькому Пенсійному фонді Євгенія пропрацювала три місяці.

Квартирне питання

"Люди багато працюють. Кожному переселенцю потрібно заробляти у двічі більше, ніж вінничанину. Тому що потрібно винаймати квартиру", - каже Вадим Мукомол.

І якщо роботу знайти, як виявляється, можна - було б бажання, то з житлом питання стоїть набагато проблематичніше. І про це говорять і переселенці, і чиновники, які мало чим можуть допомогти. Бо безкоштовне житло знайти сьогодні можна хіба що у сільській місцевості: хати, які залишилися без господарів. І переселенцям таке житло пропонують, але погоджуються далеко не всі.

"Кажуть, що ми хочемо жити лише у центрі і не хочемо розселятися по селах. Це не тому, що у нас якийсь пафос, це тому, що ми теж звикли жити у нормальних умовах. Ми звикли жити у квартирі, у певному достатку. З села потрібно вийти, аби туди повернутись", - пояснює позицію переселенців Євгенія Валіцкас.

А оскільки ринок житла у Вінниці не надто потужний, то ціни на його оренду "кусаються". При чому, на думку Вадима Мукомола, кусають саме переселенців: "Щодо житла дискримінація певна є. Кому війна, а кому мати рідна - це всім відомо. Ціни заломлюють, ціни зростають – не від курсу, а просто коли чують, що переселенці… Я вже не кажу про контори, які спеціалізуються на кидалові".

На відміну від Вадима, Євгенія Валіцкас не вважає, що ціни на житло зросли виключно для переселенців: "Нажаль, ринок житла у Вінниці зустрів нас непривітно. Але це ж відобразилось і на місцевих жителях. Тому що тобі називають ціну - 2 чи 5 тисяч, наприклад - і лише потім питають, переселенець ти чи ні. Орендодавцям немає сенсу здавати житло місцевим за дві тисячі, якщо вони можуть поставити нам п'ять. Вони просто називають загальну ціну - п'ять тисяч, і хочеш - бери, хочеш - не бери".

Щодо міської влади, то вона намагається підставити плече у вирішенні квартирного питання. Але ця допомога наразі є нерегулярною та має точковий характер, а саме: пошук житла для конкретних родин, які опинилися у вкрай скрутних обставинах. Так, за словами Ірини Малачевської, за допомогою волонтерів вдалося знайти житло у Вінниці для жінки, у якої дитина-інвалід. А одному пенсіонеру дали можливість безкоштовно пожити у готелі, поки його дружина, яка захворіла через кілька днів після приїзду до міста, лікувалась у стаціонарі.

Що стосується більш глобальної підтримки, то наразі, за словами заступника міського голови Вінниці Галини Якубович, напрацьовується грант під програму "Муніципальне житло". "Ми готові надати переселенцям окрему квоту, якщо буде грантова допомога, чи виділити окрему земельну ділянку, щоб будували житло. Хоча було б правильніше, якби і вінничани, і переселенці жили в одному будинку, а не будувати окремі будинки чи гуртожитки", - розповідає Якубович.

Переселенці. Свої серед… своїх - фото 4

Підтримка є. Інформаційна

Якщо у соціальному плані влада, наскільки можливо, допомагає адаптуватись, то адаптація бізнесу на новому місці залишається справою виключно його власників.

"Люди сюди приїжджають не останні – ті, хто впевнені у своїх силах, впевнені, що зможуть заробити на життя. Я знаю таких, у яких в Луганську та Донецьку залишилося нерухомості на мільйони, у яких підприємство на 30-40 найманих працівників. Вони можуть створювати робочі місця, вони багато чого можуть. Але на пустому місці це зробити важко. Тому багато з них йде працювати по найму", - розповідає Вадим Мукомол.

Сам він, за власними словами, знаходиться у більш вигідному становищі, адже як ІТ-фахівцю йому потрібні лише "комп'ютер та мізки", тож із переїздом на нове місце робота не припинилася. Натомість власникам виробництва, каже переселенець, потрібна реальна підтримка. У Вінниці ж підтримка - інформаційна. Міська рада розтиражувала буклети з інформацією для тих, хто бажає започаткувати у Вінниці власний бізнес. 

Також для переселенців було розроблено реєстр потужностей, які підприємства та установи здавали в оренду, а також ділянок, які могли бути орендовані на конкурентних засадах. 

"Основне, ми розуміли, що їм потрібно зорієнтуватись у місті. Особливих преференцій якихось не було, тому що у міської влади однакове ставлення до усього бізнесу, і основне, щоб бізнесу було комфортно у місті. І тому ми намагалися надати максимальну інформацію. Ми допомагали і направляли: є такі можливості, є такі, а ви обирайте те, що підходить саме для вас", - пояснює Якубович.

За її словами, підприємцям-переселенцям у Вінниці спростили процедуру перереєстрації з окупованої території на територію, підконтрольну українській владі. "Спочатку підприємцю потрібно було виходити на закріплену територію, тобто у певні міста, там зніматися з реєстрації і лише потім – реєструватися на новому місці. Ми запропонували, аби обмін файлами проводився напряму, і у квітні-травні цього року процедуру було спрощено, - розповідає Галина Якубович. - Тоді ми відстежували, що близько 30 фірм мали намір перереєструватися у Вінниці. Що стосується фізичних осіб-підприємців, які перереєструвалися у нас, то станом на травень цього року їх було 70".

Таким чином, сьогодні достеменно невідомо, скільки саме підприємців зі Сходу та Криму зареєструвалися у Вінниці. Натомість можна із впевненістю сказати, що їх було б більше, якби існувала відповідна програма підтримки – саме така, якої потребує бізнес та яка враховує його інтереси.

"Програм, які анонсують допомогу, зараз як мух у діжці, - каже Вадим Мукомол. - Багато хто пропонує зробити опитування щодо наших проблем та потреб та скласти списки цих потреб. Вони кажуть, що роблять це, аби допомогти нам фінансово створити бізнес-плани, стартапи, відкрити якісь свої осередки… Але нічого такого нема: є тільки побалакати, здати звітність, отримати за це гроші і забути про переселенців. Тема гаряча, під неї ідуть гранти, але більшість з них фейкові, гроші просто розкрадаються або заходять через кишенькові організації, через кишенькових переселенців, які роблять картинку, що діяльність є".

За словами підприємця, на сьогодні йому відома лише одна громадська організація, яка реально запроваджує бізнес-підтримку переселенців, допомагаючи отримати кошти під реальні бізнес-плани, затверджені поважною комісією. За цими планами переселенці отримують кошти на розвиток бізнесу або перекваліфікацію.

Без права голосу

"Немає жодної державної програми – я не говорю про програми закордонних фондів і міжнародної організації з питань міграції, і ООН, і ЮНІСЕФ – жодної програми державної, яка б дозволила перевезти бізнес сюди і полегшила б їм цей перевід, жодної програми з навчання новим професіям і т.ін., - каже Олена Павлова. - А чому немає? Бо переселенці - це не електорат. Тому який сенс із ними загравати? Зараз будуть вибори, і ці люди не будуть брати в них участь… Жодна політична партія, у жодній своїй програмі передвиборчій не говорить взагалі про цю проблему. А навіщо, якщо вони не голосують?".

Сказати, чи правильним є рішення щодо позбавлення переселенців права голосувати на місцевих виборах-2015, керівник благодійного фонду з упевненістю сказати не може. Хоча б тому, що не впевнена, що таке бажання у переселенців є. Але з іншого боку, каже вона, ніхто і не питає, чи хочуть переселенці голосувати. "Є родина. Вони зрозуміли, що Вінниця для них рідне місто і знайшли будиночок у селі, у Вінницькому районі. Я знаю, що вони включились у роботу громади. Чому вони не можуть приймати рішення щодо того, хто має бути сільським, селищним головою і обирати депутатів?", - обурюється Олена Павлова.

Пішла б на вибори і Євгенія Валіцкас. Каже, що за той час, що живе у Вінниці, вже розібралася що і до чого. Але трагедії з того, що не зможе проголосувати, не робить: "Враховуючи, що нас півтора мільйона і ми з Донбасу, зрозуміло, з якої причини нас позбавили цього права. З одного боку, добре, що до влади не прийдуть "старі нові" політики. А з іншого, позбавляти таку кількість громадян права волевиявлення – це дуже неправильно", - переконана жінка.

Та, незважаючи на це обмеження, Євгенія вже називає себе вінничанкою. І разом з іншими членами організації "Об'єднання переселенців зі Сходу та Криму" втілює проект "Відкрите серце Вінниці", у рамках якого для дітей переселенців влаштовують походи до аквапарку, планетарію, екскурсії в музеї. 

Повертатися – погана прикмета

Точної статистики, скільки з переселенців поїхали із Вінниці до інших міст або повернулися додому, немає. За словами Ірини Малачевської, їх приблизно чверть. Олена Павлова каже: 10-15%, плюс ще зо 3% - помандрували до Росії: "Зрозуміли, що халяви не буде, що про Донбас не порозповідаєш, що розмови типу: "це ви у нас там розв'язали війну і тому ви нам тепер винні" не пройдуть, і поїхали в Тюмень, Сургут, Іркутськ".

Набагато більше залишається. Серед них – і Вадим Мукомол. "І не тому, що війна, - каже переселенець, - а тому, що до людей, які там залишилися, повертатися просто немає бажання. Якщо навіть твої родичі називають тебе поганими словами – про що можна говорити? І ситуація мало змінюється, тому що Україна майже нічого не робить для того, щоб люди там змінювалися і ставали українцями".

Залишається і Євгенія Валіцкас. Вона, за власним зізнанням, закохалась у Вінницю. І навіть, каже, чоловік, якого весь час тягнуло у великі міста, розуміє, що можна поїхати до Києва, ще кудись, але жити у Вінниці. "Мене колись запитали, хто кого змінить: переселенці місцевих чи місцеві переселенців. Я кажу: Ніхто нікого не змінить. Просто вони щось візьмуть у нас, а ми – у них. У нас є певний промисловий натиск, у вас – спокій, розсудливість. І ми будемо мінятись, і через декілька років ця різниця зітреться. І не буде місцевий – не місцевий, приїжджий – не приїжджий, наш – не наш", - переконана Євгенія.

Більше новин про події у світі читайте на Depo.Вінниця