Годинники "Пана Заваркіна": З рибалкою, качками і той, що повертає у минуле

Тут починаєш вірити, що часом можна керувати: для цього достатньо перевести стрілки будь-якого годинника. Тут починаєш вірити, що час може плисти у зворотному напрямку, бо на власні очі бачиш циферблат, де після 12 йде 11, потім 10 і так далі. Тут вимір часу залежить від того, за яким годинником ти його відстежуєш, адже всі вони рано чи пізно втрачають синхронність. І раптом приходить усвідомлення того, що творці "Темряви" повинні дуже боляче вкусити себе за лікоть, адже герої серіалу мали б починати свою подорож у часі не в темному тунелі десь на околицях німецького містечка, а у вінницькій кав'ярні-музеї "Панъ Заваркинъ и сынъ". Ну а поки вони цього не зробили, її власник Олександр Абрамчук встиг розповісти журналісту Depo.Вінниця про деякі родзинки колекції та про те, з чого вона починалась.

Починалася колекція з хобі батька Олександра Абрамчука – ремонту годинників. "Він приходив додому з роботи й сідав їх лагодити. Але оскільки знань не було й не було запчастин, то ремонтував найпростіші: будильники, деякі наручні годинники", - розповідає колекціонер.

Початок власного захоплення він характеризує як варварський: у дитинстві невідомим чином розібрав швейцарський наручний годинник, який батько привіз після війни. Плата, що закривала механізм, сиділа настільки щільно, що відкрити її не вдавалося нікому. А ось чотирирічному Олександру Абрамчуку вдалося. І не просто відкрити, а й розібрати годинник на гвинтики, так, що він вже не підлягав ніякому ремонту.

Що ж стосується, власне, збирання годинників, першим був настінний Le Roi, який батько Олександра Абрамчука отримав у якості винагороди за роботу: механізм старовинний, корпус "убитий", стан неробочий. "Батько мріяв його відновити. Але сам він цього зробити не міг, бо не було запчастин, а віддавати комусь, мабуть, коштувало дорого. І коли батько захворів, я вирішив, що, мабуть, йому буде приємно, якщо я цей годинник відреставрую та полагоджу. І я потайки віддав годинник майстрам, вони все зробили. Батько був щасливий", – розповідає Абрамчук. Сьогодні цей годинник уже в якості родинної реліквії належить його дочці.

"Годинники – як люди: кожен має свою історію, у кожного свій характер, свій голос. Роки три тому я познайомився з антикваром з Івано-Франківська на ім'я Генріх. І він сказав мені: "Я не був у вашому закладі, але я подивився в інтернеті й зрозумів, що вся ця колекція розрахована не на фахівця. Так, це по-багатому, але якщо прийде людина, яка на цьому знається, вона не оцінить те, що ти виставив. Тобі не потрібно, щоб усі речі були раритетними – достатньо трьох- п`яти, що розраховані на знавців". І я придбав у нього три годинники, дуже цікавих", – розповідає Олександр Абрамчук.

Сьогодні годинникова колекція власника "Пана Заваркина" нараховує понад пів сотні експонатів. Щоправда, відвідувачі кав'ярні можуть побачити лише частину з них: брак місця не дає можливості розмістити усе зібрання. І саме обмеженість простору змусила прискіпливіше підходити до вибору годинників. Хоча сам Олександр Абрамчук при цьому зізнається: "Я не можу почуватися добре, якщо мені сподобався годинник і його немає в цій колекції". Але якщо раніше він купував  годинник, якщо подобався дизайн, то зараз – лише ті, що мають певну родзинку, наприклад, складний механізм.

Найстаріший годинник у колекції виготовлений наприкінці XVIII століття на замовлення австрійського герцога: ручна робота, позолота, сусальне золото, бій що 15 хвилин, кожну годину грає музика. А в наймолодшому, 2010 року "народження", кує зозуля. Його Олександр Абрамчук замовив по каталогу в німецькому Шварцвальді, батьківщині годинників із зозулею. Їх наприкінці того ж XVIII століття почала випускати фірма Антона Шнайдера. Сьогодні вона має назву "Сини Антона Шнайдера" та виготовляє все ті ж годинники з зозулею. Механізм у них дуже складний, робота ручна, тому й коштують вони недешево: від 300 євро до безкінечності.

Ще одна особливість таких годинників, окрім зозулі, – це сюжет, тобто дійство, що відбувається після того, як закує зозуля. Класичне виконання – будиночок, з віконця якого ця зозуля виходить, ляльки, що танцюють, бій годинника та музика.

Сюжет годинника з колекції Абрамчука оригінальний – рибалка, який ловить рибу вудкою на березі озера. Біля озера стоїть будиночок, із якого, коли починає грати музика, виходять три качки та пірнають у воду.

Що стосується улюблених годинників колекціонера, то серед них, чи не перший, годинник-календар, виготовлений в майстерні братів Вільде, які жили в невеликому німецькому місті Віллінген. "Вони мали надокучливу ідею випускати годинники, але розуміли, що краще за Густава Беккера, короля годинників тогочасної Німеччини, зробити не зможуть. І вони придумали, чим будуть вирізнятися: до механізму Беккера додали календар. Календар робили чотирма мовами: німецькою, російською, іспанською та англійською. Я бачив на різних інтернет-аукціонах годинники з англійськими календарями. Це витвір мистецтва", – розповідає Абрамчук.

Годинник в його колекції простіший, але з російським календарем, завдяки чому може вважатися раритетним: таких брати Вільде зробили всього близько 400. Сама ж майстерня, заснована у 1890 році, згоріла під час Першої світової війни, коли Віллінген потрапив у зону бойових дій.

Але цікавий годинник із календарем ще й тим, що належав родині дуже заможного одеського адвоката Соколовського. Його дочка, Софія, отримала чудову освіту, але, як тоді було модно, порвала з родиною та спрямувала усю свою енергію у революцію. На цьому шляху вона досягла високих щаблів, була першим мером Одеси у 1918 році, коли її захопили більшовики, та навіть збиралася розстріляти Мішку Япончика за те, що він пограбував більшовицьку казну. Софію Соколовську особисто знав Ленін, вона була представницею СРСР у Комінтерні, потім - директором Мосфільму. У 1937 році її розстріляли за звинуваченням у тому, що вона була румунською та японською шпигункою.

Цю історію Олександру Абрамчуку розповів попередній власник годинника, який придбав його в Одесі. "Чи належав він саме Софії – невідомо, але те, що він належав її батькам, це точно", – зазначає колекціонер.

Ще одна цікавинка – годинник, який за номером було ідентифіковано як такий, що був виготовлений на замовлення масонської ложі Тулузи. На корпусі – масонські атрибути: всевидяче око, пірамідки.

"Як він опинився у Вінниці? Одна з версій, на жаль, не підтверджена, – те, що у Вінниці також була масонська ложа, і годинник привіз її майстер", – каже Олександр Абрамчук.

Є в колекції і годинник, механізм якого вигадав сер Уільям Конгрів, британський фізик, директор Королівської фізичної лабораторії та член Палати лордів. Він мріяв створити вічний двигун і був упевнений, що це можливо, якщо наділити енергією кульку, що котиться. Але проблема полягала в тому, що для цього кульці теж потрібно було задати якусь енергію. Вічний двигун Конгрів так і не вигадав, натомість вигадав механізм годинника. "Механізм вийшов недолугий, але вдався як забавка. У ньому є пластина з боріздками, по яких котиться кулька: 12 секунд в один бік – 12 в інший. Він ударяється у паличку, платформа перекидається – і кулька котиться в інший бік", – пояснює Олександр Абрамчук.

На запитання, за що він любить свої годинники, колекціонер відповідає напівжартома-напівсерйозно, що в кожному хобі є розрахунок, адже з часом ці годинники лише дорожчатимуть. Якщо ж винести матеріальну складову за дужки, то, каже він, володіти годинником – це як володіти новою машиною: "Це кайф, який ти отримуєш, коли отримуєш новий експонат у колекцію, коли годинники починають бити водночас".

Щоправда, б'ють синхронно вони недовго: дається взнаки зношеність металу. Тож запустившись водночас о 12, через годину-дві вони починають відставати або поспішати. Тож власнику доводиться заводити їх щодня.

У тому числі й той, що показує час у зворотному напрямку. А оскільки тібетські філософи стверджують, що саме так плине час, проведений у вбиральні, то цей годинник там і розмістили.

Таки творцям "Темряви" доведеться куснути себе за лікоть.