Рольові ігри Путіна: від Кадирова до Обами

Кожен з політичних персонажів нової російської імперії старанно відігрує свою роль, і для кожного є своє, нехай і скромне, місце під сонцем. Більше того, кожен з персонажів лише допомагає головному герою п'єси Володимиру Путіну залишатися цвяхом програми і першою скрипкою.

Depo.ua вирішив розписати ролі сучасної російської п'єси та визначити амплуа кожного з акторів цього театру.

Володимир Путін - головний позитивний герой п'єси, що втілює в собі два нібито непоєднувалні амплуа. Він одночасно і герой-коханець, і мудрий батько.

Враховуючи загалом не надто високий культурний рівень Володимира Володимировича, його образ це, швидше, кліше з "дамських романів" та літератури для підлітків. Але, це і є запорукою його шаленої популярності серед пересічного російського обивателя. Путін старанно відігрує стандартні штампи героїв дамських романів. Голий торс, мілітарні штанці, мужній погляд, польоти зі стерхами та пірнання з аквалангом, приправлені грубими і примітивними "чоловічими" жартами про статеві органи дідусів та бабусь - все це змушує серця домогосподарок битися частіше.

Ін'єкції ботоксу та пластичні хірурги додають пристаркуватому герою-коханцю моложавості, а невисокий зріст, лисина та погано підібрані костюми лише додають йому схожості з Джоном Маклейном з "Міцного горішка". При цьому кожна дама за 40 точно знає, що за грубуватою поведінкою її героя криється добре і лагідне серце, що Путін старанно підкреслює, цілуючи хлопчиків у животик, рятуючи тигренят та особисто переймаючись долею маленьких росіян, яких справно підкидає його прес-служба на прямоефірні спілкування з народом. Ідеальний варіант для невибагливих домогосподарок на тлі їхніх спрацьованих алкоголем чоловіків.

Друга частина путінського амплуа розрахована на більш широку аудиторію - це образ мудрого, суворого але справедливого батька, який покарає за провину, але вирішить за тебе усі складні питання, якщо буде потреба. Для інфантильного росіянина, вихованого імперсько-комуністичним суспільством - знати, що десь там високо на горі є добрий татко, який завжди піклується про тебе, життєво важливо, інакше страх самотньої маленької людини перед величезним ворожим світом зводить її з розуму. А якщо цей росіянин живе в лайні, то це лише тому, що добрий татечко-Путін або ще не знає про його проблеми, або зайнятий значно більш важливими справами. Аби відповідати образу "отця всіх росіян" Путін відверто зверхньо ставиться до своїх підданих, іноді просто глузуючи з них, але росіянам саме це і треба. Б'є і зневажає - значить любить...

Дмитро Медвєдєв - нинішній прем'єр-міністр в російській політичний п'єсі відіграє роль Араміса при Д'Артаньяні або ж трохи менш симпатичної подруги головної героїні-коханки. Такий собі персонаж, на тлі якого головний герой має виглядати найбільш вигідно - свита, що грає короля.

Медвєдєв - це погіршений варіант головного героя. Ніби й такий самий, але й зростом понижче; говорить наче те саме, але якось менш переконливо і яскраво. А всі його суто індивідуальні риси (захоплення рок-музикою, соцмережами та танці під "Комбінацію") кумедні та несерйозні, а отже лише принижують на тлі головного героя. Але публіка йому пробачає дрібні недоліки, мовляв, не таке вже й цабе, хай подуркує. Отже, Медвєдєв персонаж дуже важливий, саме тому, що глядач дуже часто забуває про нього, навіть коли той на сцені.

Рамзан Кадиров - головний внутрішньоросійський протагоніст героя-коханця/мудрого царя-батюшкі. На відміну від Путіна, Кадиров персонаж відверто негативний - дикий, агресивний і страшний "злий чечен", що вічно тримає за поясом кривавий кинджал. Але він приручений головним героєм, як сірий вовк Іваном Царевичем, і виконує всі його накази. Тому, чим страшнішим та небезпечнішим буде приручений звір, тим сильнішим та впливовішим виглядатиме головний герой. Відтак Кадирову дозволено те, що не дозволено, наприклад Медвєдєву. "Злий чечен" може влаштовувати пальбу на власній вотчині, палити будинки своїх ворогів-терористів, говорити різні агресивні дурниці, лякаючи не стільки ворогів Росії, скільки саме росіян. При цьому Кадиров добре знає роль і не забуває при першій ліпшій нагоді полизати руку хазяїна, аби росіяни не забували, який сильний їхній тато, що тримає такого страшного звіра на припоні.

Сергій Шойгу - вірний зброєносець шляхетного лицаря. Міністр оборони Росії грає в путінській п'єсі роль такого собі Санчо Панси, якому пообіцяли, що після смерті Дон Кіхота, той зможе успадкувати його обладунки та коня та й самому стати лицарем. Але і зброєносець, і лицар, і глядачі прекрасно знають, що не бути ніколи Санчо Пансі лицарем, хоча битися з вітряками не така вже й складна справа. Річ у тім, що Санчо мармизою не вийшов. Тому тувінець Шойгу вправно грає роль вірного нацмена на службі у пана, який щиро вірить, що може продовжити його справу. Але, аби самому стати лицарем, треба провести серйозний ребрендинг, який свого часу зробив Йосип Джугашвілі, назвавшися Сталіним. Шойгу ж підводить не лише "неарійське" прізвище, а ще й нєрускій розріз очей. То ж доводиться йому вдовольнитися роллю вірного слуги. Але це цілком вдовольняє його палких фанатів - тувінців, башкирів, калмиків, чукчів та інших "нєрускіх". Ну як не потішитися з того, що такий же "чурка", як і ти, отримав високий статус царевого "прєємніка" та зброєносця.

Ксенія Собчак - сварлива кухарка. На долю Ксенії випав головний жіночий персонаж російської сцени. Вона вродлива (але не надто, щоб домогосподарки могли над нею познущатися), емансипована, енергійна та розумна, але була є і буде кухаркою, якій дозволено дотепно кепкувати з героя-коханця та господаря будинку, але тільки з кухні, не знімаючи фартуха та не випускаючи з рук сковорідки. Їй тому і дозволено так багато, що гарненькій кухарці геть не світить навіть посада панської покоївки, не те щоб щось більше. Але і в неї є свій глядач, якому вона дуже подобається. Глядачеві імпонує її сміливість, самостійність та прогресивні погляди, але й головний герой задоволений - вона чітко вказує, де місце жінки в "русском мірє". А ті жіночі образи, що час від часу з'являються в найближчому оточенні його величності - це поважні матрони, що несуть традиційну мораль та сімейні цінності. Більшості глядачів вони малоцікаві, але їх уже звикли сприймати та схвалювати як педагогічно-моралізаторську необхідність.

Олексій Навальний - благородний розбійник, такий собі Робін Гуд російського лісу, що хоче грабувати багатих та віддавати це бідним, але приречений на поразку від рук сильнішого "ноттінгемського шерифа". Деяким глядачам він до вподоби, адже він молодий веселий і симпатичний та з невеличкою зграйкою прихильників кидає виклик всесильним феодалам, і вони дуже співчуватимуть, споглядаючи його майбутнє четвертування. Деякі його недолюблюють як кримінальний елемент, що порушує спокійний хід сюжету. Але головний герой зовсім не проти його існування, лише всіляко підкреслює, що той став на розбійницьку стежку лише тому, що сам не доріс до поважного феодала. Ну подивіться, ніби каже головний герой, він, розповідаючи, як пани деруть три шкури з народу, сам краде народний ліс. Та й справді, Робін Гуд Навальний мало чим відрізняється від шерифа Путіна. Він такий же шовініст, але з ліберальним ухилом, тобто і недошовініст, і недоліберал, а значить як малоперспективна альтернатива головному герою, що приречена і далі ховатися в лісі зі зграйкою таких же харцизяк.

Володимир Жириновський, Віталій Мілонов та Олена Мізуліна - трійко блазнів, з яких глядач може вибрати найулюбленішого на власний смак. Вони покликані надавати в цілому досить нудній п'єсі різні цікавинки, аби глядачі остаточно не втратили цікавість до подій. Іноді ці цікавинки відверто тупі, іноді навіть обурливі, але їм і не потрібно подобатися глядачам, головне, щоб вони збуджували почуття людей. Їм навіть дозволено іноді покритикувати головного героя, а йому копати їх час від часу чоботиськом, але не сильно, люблячи, по-батьківські.

Барак Обама - головний лиходій п'єси, такий собі Пекельний Сатана. Президент США в російській п'єсі грає роль не менш значущу, ніж головний герой. Обама - протагоніст головного героя вселенського масштабу. Це не приручений Кадиров і не слабосилий Навальний, Обама - то всесвітнє вічне зло, яке головний герой обов'язково переможе, але аж ніяк не сьогодні, а колись у майбутньому, що ніколи не настане. Глядач п'єси наче і відчуває, що щось тут не так, і зло виявляється непереможним, але, підкоряючись законам жанру, свято вірить у свого героя. Отже, Обама - це такий собі хитрий та підступний Люцифер, без якого вся п'єса втрачає будь-який сенс. Він тим і гарний, що на нього завжди можна перекласти провину за усі негаразди, які не спроможний вирішити головний герой. Тим більше, що власною персоною Люцифер у виставі майже не з'являється, але всі про нього весь час говорять. Отже глядачі, за великим рахунком, і гадки не мають, що воно таке той Обама, але чітко знають, що це зло і всі нещастя від нього. А його непереможність дає можливість з року в рік грати нові та нові акти, аж поки п'єса остаточно не остогидне глядачам. На жаль, станеться це зовсім не скоро.