Чому у театрі служать, а не працюють

Мріям властиво змінюватися. Особливо дитячим. Особливо про вибір майбутньої професії. Професор з медицини раніше мріяв стати математиком, журналіст – археологом, співак – будівельником, шеф-повар - мандрівником. А головний режисер Вінницького Академічного музично-драматичного театру ім.М. СадовськогоТаїса Славінська, на запитання, ким вона могла би бути, якби не стала актрисою та режисером, відповідає нестандартно: "актрисою, режисером".

- Альтернативи не було ніколи. У мене таке враження, що я народилася і вже знала, ким буду. Ніколи не хотіла стати космонавтом чи юристом, чи ще будь-ким. Я одразу знала, що хочу стати актрисою. Про режисуру, зрозуміло, тоді не йшлося. Я дуже люблю балет і змалечку любила дивитись балетні вистави, їх тоді часто по телебаченню показували. І мені дуже подобалися ці пачки, балерини, такі стрункі і вишукані. Але я ніколи не була такою худорлявою, а завжди була "в тілі", тому ідея з балеринами пройшла ще у сім років.

Я розуміла, що сцена – це моє покликання. А балет і акторська професія у мене не розділялися. У мене в дитинстві було багато захоплень. Я і драмгурток відвідувала, і на художню гімнастику ходила, і в туристичних гуртках була, і по дереву випалювала, і в'язала. Але те, що мені швидко вдавалося, потім ставало нецікаво. Акторська професія просто безмежна: можна постійно відкривати горизонти, а вони будуть віддалятися й віддалятися.

- Напевно, у Вас були актори-кумири.

- Так, звичайно. Я дуже любила Олега Янковського. Побачила його у фільмі "Щит і меч", і мені цей красень одразу запав у душу. Вже коли стала старшою, почала розуміти більш серйозні, філософські фільми, в яких він грав. Подобався Інокентій Смоктуновський – він є втіленням акторської майстерності.

- А які актриси для вас є взірцем?

Інна Чурікова, Маргарита Терехова. Обожнюю Меріл Стріп – хоча б десятою долею дотягнутися до її професіоналізму.

- Ви пам'ятаєте свою першу роль?

- Це був 1981 рік, ставили "У день весілля" за п'єсою Розова. Мене поставили у масовку, як і всіх тих, хто перші кроки робить. Мене закріпили за актрисою Ларисою Дементьєвою, щоб вона мені пояснила, куди мені йти, щоб я нікому не завадила грати. Не можу сказати, що я була розгублена. Але відчуття було, як при народженні чогось. Я завжди ходила у театр, знала наших акторів, і тут я розумію, що я на сцені поряд із Кондратюком, Овчаренком, з Барил. Було відчуття, немов я у повітрі. П'ять років я великих ролей не грала, а потім почала розкриватись як актриса і режисери почали мене помічати, давати головні ролі. Першою була роль ляльки Асти у казці прибалтійських авторів. Я дуже цю роль любила, бо вона була перша. І потім я вже стала ведучою актрисою. А восени було вже 35 років, як я служу в театрі.

- А чому актори кажуть, що вони служать у театрі, а не працюють?

- Кажуть, що театр – це храм. А в храмі служать. Це служіння мистецтву, служіння чомусь великому. Це не тільки актори так кажуть – деякі білетери також.

- Про кіно ніколи не мріяли?

- Ми всі мріємо бути зірками. Звісно, колись ми всі мріяли про великих режисерів, котрі тебе помітять, запросять у кіно і дадуть роль, яка запам'ятається, і ти запам'ятаєшся. Раніше, у молодості, хотілось зніматись. Але з кіно у мене якось не склалося. Можливо, не крутилась там, де треба. На кіностудіях ніколи не було мого портфоліо. Потім бажання зніматись якось притупилося. Але зараз, якщо запрошують на невеличкі епізоди, погоджуюсь, бо це цікаво, це зовсім інша гра. І я завжди із задоволенням відпускаю акторів, яких запрошують на зйомки.

- А у якого режисера ви б хотіли знятися?

- У Спілберга (сміється). Мені дуже близький Марк Захаров, мені дуже подобаються його фільми. Є багато чудових режисерів, наприклад, Герман, Рязанов. Коли сумно, ставиш старі улюблені фільми і думаєш: "Я б могла це зіграти".

- Рязанов, Захаров – це вже класика. А як щодо сучасних режисерів – українських, зарубіжних?

- У нас є хороші режисери кіно, але їх, нажаль, дуже мало і про них мало пишуть. У нас є кіно зараз в Україні? Щось робиться малими кроками, але на екранах присутнє засилля московського кіно, воно все "перебиває". Сподіваюсь, колись у нас будуть імена не гірше за Спілберга, Захарова і Рязанова.

- Чому ви вирішили стати режисером?

- По-перше, жіночий акторський вік недовгий. Час так швидко проходить, і ролі, про які ти колись мріяла, вже не встигаєш зіграти. Народилася ідея: те, що я не можу сама зіграти, спробую поставити. Маю на увазі "Лісову пісню", або "Дядю Ваню". Я розумію, що сама зіграти в цих виставах вже не можу, але втілювати мрії треба, вони ж мають збуватися. Через іншу професію, режисерську, я свої мрії і втілювала.

Режисер – це професія, коли ти мусиш бути "в обоймі". Ти маєш планувати, які вистави ставити. Акторська ж професія у цьому плані жорстокіша. Немає ролі і ти "простоюєш". А коли актор "в простої" – це дуже негативно впливає на професійний рівень, психіку, він може впасти у депресію. Ми ж знаємо багато випадків, коли актори в запої йдуть…

- Жінок-режисерів менше, ніж чоловіків. Чому так?

- Є режисери-чоловіки, які вважають, що жінка не може бути режисером. Я багато такого чула і на свою адресу. Чоловіки з гумором про це кажуть, але в кожному жарті є доля ставлення до жінки як до режисера.

Вважається, що режисер – це чоловіча професія. Жінка – це "діти, церква, кухня". Режисерська робота забирає багато нервів і часу. Іноді цілими днями в театрі можна "пропадати". Не всі жінки витримують такий "марафон". Та можливо, чоловіки просто не хотіли пускати в цю професію жінок. Але погляньте на Галину Волчек. Це чудовий режисер і актриса, вона стільки років керує "Соврємєнніком". Це доводить те, що жінка може бути режисером.

Я, насправді, ніколи не замислювалась над цим питанням. Можливо, нас вже не менше, можливо, ми вже з чоловіками зрівнялися у цьому питанні.

- А є окремо жіноча режисура?

- Я згадувала Галину Волчек – вона вольова жінка, з таким стержнем, що нехай ще чоловіки з нею позмагаються. Візьміть Ларису Шепітько. Її "Восхождение" - це чисто чоловіче жорстке кіно, а зняла його тендітна жінка… Я думаю, чоловіки нам просто заздрять (сміється).

- Коли Ви розмірковуєте над постановкою – від чого Ви відштовхуєтесь?

- Кажуть, коли у тебе є в трупі Гамлет – треба ставити "Гамлета". Але мені ідея приходить у вигляді образів. Намалювалася в уяві сцена – і я вже точно знаю, про що буду робити виставу. Я намагаюсь слідувати методології Михайла Чехова, який казав: образ прийде і він вам підкаже, як і з чого починати. Є улюблені речі, які ти виношуєш. "Дядю Ваню" я 10 років у собі "виношувала"!

- Чому саме його?

- Я цю п'єсу найбільше у Чехова люблю.

- Що Вас в ній зачепило?

- Я вкладала в неї своє відчуття "недовтіленості" людських мрій, людського прагнення і бажання. Недопрацював, недолюбив, недоказав, недодружив… Люди живуть, а все "недо....". Це є причиною душевних, моральних страждань. І хоча в п'єсі говориться про ліс, але мені уявився образ пустелі. На сцені розсипаний пісок і актори в'язнуть у ньому. За задумом вони мали просто в'язнути, вся сцена мала бути в піску: жага життя і неможливість ним "напитися".

- Чехов – це класика. А чи є зараз сучасна українська драматургія, достойна того, щоб її ставили?

- Є дуже хороші драматурги: Таня Іващенко, Неда Неждана, Олег Миколайчук, Сергій Жадан… Намагаємося співпрацювати, але є певна тематика, певний напрям театру, певний репертуарний графік.

- Якби Вам дали "карт-бланш": будь-яке фінансування, будь-які актори, будь-які декорації – що б Ви поставили?

- П'єсу "Король Лір". Тема батьків і дітей підіймалася в усі часи. Але тут справа навіть не в тому, що відбувалося у ті часи. Ці ж людські стосунки відбуваються і зараз: нелюбов, зрада, непотрібність і, в той же час, відданість; зневіра і, в той же час, віра. Насправді я навіть не знаю, про що б це було. В процесі роботи над матеріалом іноді виникають такі теми, про які навіть не підозрюєш. Настільки життя змінюється, що іноді піднімаються такі проблеми, які не можна оминути. Якби я ставила того ж "Дядю Ваню" зараз – він був би зовсім про інше. Час не стоїть на місці, соціум змінюється.

- А чи змінюється театр?

- Якщо театр рутинний і стоїть на місці – він не розвивається. Він має мінятись. Театру понад 2 тисячі років – за цей час змінились люди, у молодих режисерів з'явились потужні технічні можливості. Можна на сцені робити все, що завгодно. У цьому сенсі театр крокує "в одну ногу" із розвитком науки.

- А сьогодні відвідую театр?

- В основному, молодь. Це приємно. Звичайно, ходять і старі театрали, які одну й ту ж саму виставу по 4-5 разів дивляться, та для них на першому місці - улюблені актори. Можливо, зараз стало престижно у театр ходити. А можливо тому, що театр – це відкрите спілкування актора й глядача, особливо на малій сцені, де актори постають перед тобою, як у кіно. Та, на жаль, квитки не завжди бувають доступними.

- Традиційне питання: які ваші творчі плани?

- На День театру (27 березня) має вийти трагіфарс Миколи Куліша "Народний Малахій", його ставитиме наш молодий режисер Тарас Буга-Мазур. Також вінницький глядач дуже любить музичні вистави і сумує за ними. До відкриття нового сезону будемо намагатися підготувати "Летючу мишу". В планах – запрошені режисери. Думаю, будуть дві прем'єри з ними: це молодий, дуже цікавий режисер з Житомира Петро Авраменко і мій педагог, заслужений діяч мистецтв, художній керівник київського театру "Золоті Ворота", Валерій Пацунов. Ця вистава буде проходити як майстер-клас для акторів.

- Що саме він ставитимете?

- "Ідіота" Федора Достоєвського.