Сісти у візок, щоб змінити світ на краще: Як студенти тестували Вінницю на інклюзивність

У Вінниці студенти-журналісти Донецького національного університету імені Стуса провели незвичайну акцію-експеримент "Разом! Без обмежень!": добровольці на кілька годин спробували відчути себе людьми, які не чують, не бачать, не розмовляють або пересуваються на інвалідних візках.

Мета акції була досить масштабною й багатовекторною: побачити, наскільки місто пристосоване до проживання людей з інвалідністю, привернути увагу до необхідності руйнувати фізичні і психологічні бар'єри, які виникають у таких людей, ще раз нагадати вінничанам, що поруч з ними живуть різні люди, а головне – зрозуміти це все самим, спробувати відчути те, що відчуває людина з певними особливостями. Адже в основі подолання будь-якої проблеми має бути її розуміння.

Інна Єрмакова і Роман Штогрин

Ідея проведення акції належить викладачці університету Інні Єрмаковій, яка чотири роки тому переїхала до Вінниці з Луганська і нині викладає студентам курс фотожурналістики. "Ми готувалися до цього експерименту півтора місяця: студенти працювали з психологами, проходили тренінги, читали спеціальну літературу, спілкувалися зі слухачами центру "Поділля". А виношувала цю ідею я давно. Директор центру Роман Штогрин гаряче підтримав її, адже він точно знає, як важливо привчати суспільство до того, що люди з інвалідністю – повноправні жителі міста. Вони так само хочуть бути корисними суспільству і самим собі, а для цього вони мають почуватися у соціумі комфортно. Тому експеримент був важливий для багатьох людей – не тільки для тих, хто в ньому брав участь, а й для тих, хто нас бачив на вулицях. А ще в такий спосіб майбутні журналісти вивчали важливу соціальну проблему, щоб потім грамотно і толерантно її висвітлювати", – розповіла авторка ідеї.

В експерименті брали участь не лише студенти, а й слухачі центру – "правдиві люди з інвалідністю", як зауважила Інна Єрмакова. Вони вчили студентів їздити на візках, ходити з ціпком для незрячих (із зав'язаними очима), навчали азів жестової мови і супроводжували в день експерименту.

Завданням учасників експерименту було доїхати громадським транспортом від згаданого вище центру на вулиці Пирогова, за мікрорайоном "Поділля", до Європейської площі, заїхати і зайти за покупками в аптеку і магазин, жестами запитати дорогу у перехожих, переходити вулицю, підніматися сходами і заходити в транспорт як незрячі (із зав'язаними очима) – словом спробувати себе в ролі людини з обмеженими можливостями.

Учасник експерименту Андрій Матеїшин спробував побути "у шкурі" незрячої людини. Він розповідає, що кілька годин провів із зав'язаними очима, тож не бачив реакції людей. Зате чув її і відчув, наскільки це неприємно. Та найбільше труднощів студенту-добровольцю принесла звичайна прогулянка звичними місцями, але без можливості бачити світ.

"Найважче мені було йти із зав'язаними очима по сходах. Особливо вниз. Були проблеми зі сприйняттям простору. Коли зав'язані очі, то таке відчуття, що стін немає, - ділиться враженнями Матеїшин. - Коли ми зайшли у "Скайпарк", то відчуття безпорадності зросло. Знайома будівля, я знаю, що от тут десь мають бути кіоски, але я їх не бачу, мені здається, що я наштовхнуся зараз на скляну вітрину. Страшно біля дороги, коли чуєш, що їде автомобіль: тобі здається, що він, не гальмуючи, їде просто на тебе. Було складно переходити вулицю. Адже в місті не всі переходи зі світлофорами, а ті, що з ними, майже ніде не обладнані звуковим сигналом. Ну й особистий висновок: треба берегти своє здоров'я, але розуміти тих, хто має з ним проблеми. Я по-іншому відчув світ, емоції ще не вляглися".

Інша учасниця, Анастасія Самоляк, сіла у інвалідний візок. Дівчина каже, що було важко не лише морально, а й фізично: "Важко було сісти у візок, навчитися ним керувати: от у мене заніміли ноги, болять руки. Добре, що є захисні рукавички, бо ми постирали б собі руки до крові, мабуть. У мене "активний" візок, а є "пасивні". На активному легше їхати, але потрібні навички, бо можна перевернутися. А морально важко слухати, як обговорюють за спиною, коли думають, що ми не чуємо. Важко слухати запитання на зразок "а ви шо – з дитинства інваліди?". Важко слухати, як у тролейбусі невдоволено зітхають люди, яким мій візок заважає пройти до вільного місця. Надмірний жаль дуже дратує і принижує. Люди з інвалідністю не потребують жалю – вони хочуть, щоб їх сприймали як рівних, і щоб у них були умови почуватися такими, як усі. От якби кожну людину можна було хоч на кілька годин посадити у візок, то світ став би набагато добрішим, адже люди розуміли б одне одного краще".

Враженнями від соціального експерименту поділився і фотограф Сергій Бахмутов. Він каже, що реакція людей була різною: одні бідкалися і жаліли, інші штовхалися і явно не хотіли поступатися місцем, треті не приховували роздратування – наприклад, не хотіли затримувати рух автобуса, доки в нього на візках заїдуть учасники експерименту. Але зустрічалися й вінничани, які абсолютно нормально спілкувалися з учасниками експерименту.

"Ми ніколи не замислюємося над тим, які перешкоди доводиться долати людям, що не бачать, не чують чи пересуваються на візках. А тепер побачили, що доводиться півгодини чекати транспорту, адже не кожен трамвай чи тролейбус обладнаний пандусом (і це при тому, що в місті багато транспорту, пристосованого для візків), що пасажири не завжди розуміють таких людей, що водії не поспішають пригальмувати, якщо людина на візку або з ціпком переходить дорогу, що жителі міста надмірно жаліють тих, хто на візках чи має якісь інші вади зі здоров'ям, підкреслюючи неповноцінність такої людини", – розповів Сергій Бахмутов.

Після завершення незвичайної подорожі містом студенти довго обговорювали акцію, ділилися враженнями, ідеями і обговорювали плани. Вони зі своїм молодечим запалом, озброєнні новими знаннями і відчуттями, готові змінювати світ на краще.

Фото: Сергій Бахмутов