Психіатр Софія Кучерук: Про психічне здоров'я та депресію, що маскується і мутує

Головна лікарка Вінницької обласної психоневрологічної лікарні ім. Академіка Ющенка, психіатр Софія Кучерук розповіла Depo.Вінниця про підступні психічні хвороби, які не лише псують якість життя людей, а й призводять до справжніх життєвих трагедій.

За даними департаменту охорони здоров'я Вінницької ОДА, кількість дорослих та дітей, що страждають на психічні розлади, за останні роки зменишилася із 32 414 станом на 1 січня 2014 року до 31 517 станом на 1 січня 2018 року. Це свідчить про певну тенденцію чи є відзеркаленням загального скорочення кількості населення на Вінниччині та в Україні в цілому?

– Якщо говорити про Вінницьку область, то протягом останніх п'яти років кількість людей, що страждають на психічні розлади, залишається однаковою: близько 2% населення. Але ця статистика не включає розлади, що виникають внаслідок вживання алкоголю та наркотичних речовин. Якщо додати їх, то отримаємо середній по Україні показник за даними МОЗ у 4%, тобто близько 1 650 000 осіб, які страждають на психічні розлади, по країні.

Які розлади лідирують?

– На першому місці, 40% – ті, що виникають внаслідок вживання алкоголю та наркотичних речовин. На другому місці – розлади внаслідок органічного враження головного мозку, зокрема деменції та хвороба Альцгеймера. Далі йде розумова відсталість усіх ступенів, на четвертому місці – так звана велика психіатрія, тобто шизофренія, шизофренічні розлади. І лише потім – невротичні, тривожні розлади, включаючи депресію. За статистикою, на неї припадає дуже малий відсоток, хоча за даними ВООЗ Україна посідає у світі одне з перших місць із захворюваності на депресію.

А як українська статистика співвідноситься із західною?

– У Європі на різні психічні розлади страждають 38% населення. На першому місці у них йдуть тривожні розлади, на другому – порушення сну, на третьому – депресії.

Майже 40% та 4% – надто великий розрив. Про що він свідчить?

– На відміну від Заходу, українці значно рідше звертаються по психіатричну допомогу. По-перше, коли людина захворіла, у неї знижується самокритичність і вона не завжди розуміє, що потрібно звернутися до фахівця. По-друге, суспільство, і зокрема ті, хто оточує людину, не усвідомлюють серйозність цього захворювання та зазвичай кажуть: "Візьми себе в руки, ти ж здоровий (здорова), все працює". І по-третє, стигматизація: люди бояться, що візит до психіатра стане для них тавром. Звичайно, ця стигматизація вже не така, що була 25 років тому, але вона ще є. І ще одна причина – неповна обізнаність лікарів загальної практики.

Сімейні лікарі лікують хворих із психічними розладами?

– Медична реформа приділяє головну увагу саме первинному рівню, як це відбувається в усій Європі. На першому місці – амбулаторне лікування, а вже якщо його недостатньо, якщо йде загострення або має місце важкий чи незрозумілий випадок, людину направляють до спеціалізованих закладів третинного рівня, тобто обласних лікарень. Що стосується сімейних лікарів, то вони проходять навчання, їм читають лекції з психіатрії, ми даємо їм багато спеціальної літератури, розповідаємо про ази того, що вони мають знати, аби помітити психічний розлад та спрямувати пацієнта до психіатра, який призначить лікування. Якщо воно амбулаторне, пацієнт проходить його під наглядом сімейного лікаря.

Вторинний рівень – це районний психіатр. На жаль, не в усіх районах області ці вакансії зайняті. Але навіть якщо психіатри в районах і є, то там немає психотерапевтів, психологів, соціальних працівників. І часто неформальну психологічну допомогу на місцях надають священики, які добре знаються на психології. У нас є гарні приклади співпраці, коли батюшки телефонують і кажуть: "У нас є прихожанин, я бачу, що в нього проблеми, чи можна направити його до вас на консультацію?".

І такі люди дослуховуються до порад священика?

– Дуже часто. Особливо коли стосується депресії. Бо якщо йдеться про шизофренію, людина втрачає критику до свого стану.

Наскільки важко розпізнати депресію?

– Сьогодні дуже розповсюджена прихована депресія, яка відрізняється від класичних випадків, описаних у підручниках. Наприклад, пацієнт приходить до сімейного лікаря зі скаргами, характерними для серцевого захворювання. Лікар призначає кардіограму – все в нормі чи майже в нормі. Призначається додаткове обстеження, виписуються препарати, а результату немає. І пацієнт починає зневірюватися і ще більше нервувати та підозрювати, що у нього, наприклад, не просто стенокардія, а інфаркт. Іде до іншого лікаря – і все починається з початку. Так людина проходить декілька кіл, поки черговий лікар не порадить звернутися до психіатра. І якщо людина дослухається до поради і звертається – психіатр додатково розпитує її, з'ясовує, що у людини були проблеми, стресові ситуації, що у неї є проблеми зі сном та тривожний стан на додачу. Ставить діагноз "маскована депресія", призначає відповідне лікування і через тиждень-другий людина приходить та дякує за допомогу.

Масковані депресії завжди були такими поширеними?

– Ні. Зараз мутують не тільки психіатричні, а й інші захворювання. Але депресія дуже гарно співіснує із соматичними недугами. І що є первинним – інша недуга чи власне депресія – не завжди зрозуміло.

А які причини депресії?

– Якщо говорити про Україну, то погане психічне здоров'я є наслідком бідності, безробіття, невпевненості у завтрашньому дні, війни. А загалом має бути поштовх для виникнення будь-якого психічного захворювання, має бути психотравма. Але хтось входить у глибоку депресію, яку доводиться лікувати в стаціонарі, втративши роботу, хоча це, здавалося б, не кінець світу, а хтось тримається навіть втративши близьку людину, дитину. У кожного свій рівень стресостійкості.

Від чого він залежить?

– Є гарна приказка, яка дуже підходить для психічних розладів: "Ціняться три речі: у кого ти народився, у кого вчився і з ким одружився". "Народився" – це гени, які передали батьки. Спадковість має дуже велике значення. Проте, щоб встановити зв'язок між психічним розладом та спадковою схильністю до нього, потрібно взяти сім поколінь. А хто з нас знає, на що хворіли його предки у сьомому коліні? "В кого ти навчився" – це де ти ріс, хто тебе виховував, і насамперед це твоя родина. Те, чи зловживають батьки алкоголем, чи поводяться деспотично, чи панує в родині любов та взаємоповага – це все має величезне значення. А далі – дитячий садочок, школа, вулиця, власна родина, робота – все це теж відіграє свою роль. Та, все ж таки, найголовніше – це родина.

Чим небезпечна депресія, яку не лікують?

– 15% пацієнтів із депресіями скоюють самогубство. А 90% тих, хто скоїв самогубство, страждав на депресію, але вона була або нерозпізнана, або її не лікували. При цьому до самогубств більше схильні мешканці міст, із невисоким рівнем IQ та в стані алкогольного сп'яніння.

Ще один важкий наслідок – це інвалідизація хворих на психічні розлади. Коли з'являються перші симптоми недуги, до психіатра ніхто не йде. І до того моменту, поки такі пацієнти потраплять до нас, інвалідами стає третина дорослих та кожна десята дитина.

Хто частіше страждає на психічні розлади, чоловіки чи жінки?

– За статистикою МОЗ, 69% таких пацієнтів – це чоловіки, 31% - жінки. Якщо брати статистку по Вінницькій області, співвідношення приблизно 50 на 50, але чоловіків трохи більше.

Дивно чути таке про "сильну стать".

– Так, чоловіки менш стійкі до стресів. І якщо брати статистику по алко- та наркозалежності, то чоловіки переважають, хоча у молодшому віці на перше місце виходять жінки. Якщо брати депресії, то більше жінок. Якщо говорити про спроби до самогубства, то декілька років тому співвідношення жінок та чоловіків було 6,75:1. Але коли йдеться про завершений акт, то тут чоловіків утричі більше.

Із чим пов'язана така різниця?

– Спроба до самогубства не завжди означає, що людина дійсно хоче піти з життя. Часто у такий спосіб вона намагається привернути до себе увагу. А жінки більш артистичні, більше схильні до істерії.

Дуже болісна тема – самогубства серед дітей та підлітків. Що тут каже статистика?

– З особистого досвіду можу сказати, що за останні роки збільшилася кількість спроб самогубств серед підлітків. Було декілька випадків спроб самогубства серед учнів одного й того ж ПТУ: спочатку один, а потім протягом декількох місяців до нас потрапляє ще три-чотири учні.

Що викликало таку масовість?

– Дитина спробувала вчинити самогубство і після цього за неї почали переживати, приходити, відвідувати, намагалися обережніше ставитися, у тому числі педагоги, щоб не створити стресової ситуації. Це побачили інші: "Ага, її жаліють, від неї нічого не вимагають – я теж так хочу". Теж спроба привернути до себе увагу. І коли я спілкувалась із цими підлітками, я питала, чи дійсно вони хотіли піти із життя. Вони казали, що ні. Вони думали, що якщо перша дитина залишилася живою, то і їм нічого не загрожувало. Думка про можливу смерть як результат їхніх дій їм в той момент навіть не приходила.

Що мають робити батьки, аби не сталося біди?

– Перш за все, спілкуватися з дитиною. Іноді чуєш: "Як добре, що зараз є комп'ютери, дитина не зв'язалася з поганою компанією, у школі гарно навчається прийшла додому, сидить тихенько". Бійтеся цього всього! До нас у лікарню привезли підлітка 14 років, який був точно такий: хороший, гарно навчався, не вживав наркотиків. Але коли він не пройшов якийсь етап якоїсь гри, у нього почався гострий психоз, він перебив усі меблі у своїй кімнаті, і його довелося фіксувати, щоб доставити до нас.

Не можна радіти тому, що дитина тихо сидить в Інтернеті та не заважає. Бо ніхто і ніщо не замінить дитині любові та спілкування з батьками. Потрібно знати хоча б щось про те, яким життям живе дитина. Ви не зможете знати про всі сторінки, які відвідує дитина, але ви принаймні маєте знати, скільки часу вона там проводить. І я завжди кажу батькам: ваша дитина потрібна тільки вам. Якою б вона не була, це ваша дитина. І вона повинна бути впевнена, що що б вона не зробила, що б не сталося, вона зможе прийти з цим до батьків. Так, батьки не завжди погладять по головці, але вони будуть разом із дитиною шукати вихід.