Подільські килими: коріння трипільське, орнаменти дохристиянські

Аби по-справжньому насолодитися традиційними подільськими килимами, мало лише бачити їх, потрібно ще й розуміти їхню символіку. Про неї, а також про традиції подільського килимарства Depo.Вінниця розповіла голова громадської організації "Етномайстерня Коло", головна спеціалістка з питань розвитку креативних індустрій управління культури Вінницької облдержадміністрації Наталія Сентемон.

За її словами, коли саме з`явилися килими на теренах Поділля точно не відомо, але цілком можливо, що їхня історія дорівнює історії перших поселень. А це – Трипілля, культура, яка датується VI – III тисячоліттями до нашої ери.

"Знахідки у трипільських поселеннях підтверджують, що вже тоді, 6 000 років тому, існувало ткацтво. Більш того, на трипільському посуді є багато відбитків тканини, на яку ставили ще не випалений посуд. Там же можна побачити два види переплетення – на межову нитку та у вічко, коли дві нитки піткання не з`єднуються. І ці техніки досі зберігаються у традиційному ткацтві", – зазначає Наталія Сентемон.

Що стосується власне килимів, то на відміну від кераміки чи кам`яних виробів вони піддаються впливу природних чинників, і тому давні, тисячолітні килими до нас не дійшли. Але вони описані в історичних джерелах. Зокрема, відомо, що на килими клали та килимами накривали князів Київської Русі під час поховання.

Але ті килими, що сьогодні є у приватних чи музейних колекціях, датуються вже XVIII століттям. Більш ранні фарбувалися природніми барвниками, пізніші – хімічними аніліновими.

Зазвичай вони мають чорне тло. Це є цілком природньо для Східного Поділля, де чорний колір завжди був у пошані та вважався святковим, адже символізує землю та багатство. І на цьому фоні розташовуються символи, які мають дуже яскраву кольорову гаму: жовту, червону, коричневу, зелену.

"Ані в традиційному писанкарстві, ані в традиційній кераміці Східного Поділля немає синього кольору. У вишивці є, але прийшов пізніше та мало поширений. У килимарстві синього практично немає, блакитного немає взагалі. Є трохи фіолетового, але він з`явився пізніше, коли почали відходити від традицій. Можливо, це пов`язане з відсутністю природних барвників або складністю їхнього виготовлення, –зазначає Наталія Сентемон. У свою чергу, жовтий колір традиційно символізував сонце та життя, червоний – і життя, і кров, і кохання, зелений – природу: – І вся ця кольорова гама – ода життю, розквіту, в яку холодний синій, вносив би дисгармонію".

На відміну від анілінових килимів ті, що фарбувалися природнім способом, із часом втратили свою яскравість і до нас дійшли вже вицвілими, у пастельних тонах: ніжно-зелених, кавових, коричневих. Сам процес такого фарбування, на відміну від анілінової методики, займав багато часу та потребував серйозних зусиль та знань: в яку саме пору збирати ягоди чи кору, які мають бути пропорції, скільки варити розчин для фарбування, скільки тримати у ньому килим, як його потім промити.

Що стосується символіки, яка традиційно використовувалася у килимарстві Східного Поділля, то вона є дуже архаїчною, язичницькою. А завдяки певній ізольованості, особливо якщо йдеться про південь, уникла пізніших нашарувань. За словами Наталії Сентемон, сьогодні можна лише робити припущення щодо значення цих символів. Але якщо йти за аналогією із писанкарством, традиції якого більш досліджені, можна говорити про певне змістовне навантаження: «Є багато сонячних (солярних) знаків, наприклад, "ярило", тобто сонце – символ добробуту, родючості та життя, елементи сварги. Є знаки, які говорять про нескінченний рух життя у природі та Всесвіті. І дуже поширений у східноподільському килимарстві символ «вазон». Це дерево, від якого відходять гілки з листям, квітками, а внизу – горщик. Це класичний символ дерева життя, роду, який присутній у всіх культурах світу».

Зважаючи на техніку виконання, і в писанкарстві, і в традиційній вишивці, і в ткацтві символіка була геометрична. Геометричними є і традиційні символи на килимах. У ХІХ столітті до нас із Франції прийшла техніка вишивки "брокар" з її квітами. З часом вони потрапили й на килими. Зокрема, на тих із них, що ткалися у першій половині ХХ століття, можна побачити троянди.

"Це той самий "брокар", краса заради краси, яка не несе ніякого змістовного навантаження", – зазначає Наталія Сентемон .

На відміну від сучасних килимів, до яких ми звикли, традиційні килими ніколи на підлозі не лежали. Зазвичай її встилали сіном, і лише наприкінці ХІХ століття почали ткати із залишків ниток доріжки, які не мали ніяких малюнків.

"Ходити по килимах, по цій красі, по цих символах – гріх. Це була дорога річ, яку ткали у посаг, килим розвішували на стіні, оперезуючи половину хати. Це була демонстрація і багатства, і вміння майстрині, і шанобливого ставлення до традицій", – розповідає Наталія Сентемон. За її словами, якщо у родині було декілька дочок, то мати, віддаючи їх заміж, могла розрізати килим на частині, аби кожній досталася своя.

Крім широких килимів ткали й так звані верети, або залавники чи налавники, або палатари . Вони зазвичай мали простішу композицію візерунку, натомість були до 10 метрів довжиною. Вішали їх за лавкою, під вікно. А ще, вірогідно, було оберегове значення.

Процес виготовлення килима був довгим і починався із виготовлення ниток, спочатку вовняних, потім конопляних. Лише на них, враховуючи їх фарбування, міг піти рік.

Ткати починали восени, коли були завершені польові роботи. Але для цього ще потрібно було зібрати верстат, який решту часу зберігався у розібраному стані, та заправити у нього нитки, що потребувало зусиль декількох людей. І лише після цього можна було сідати до роботи. При цьому сідали не лише жінки: на Поділлі килими ткали й чоловіки.

"Зазвичай з осені -за зиму до весни, якщо пощастить, можна було зробити один килим. Це була довга справа, але вона була того варта", – каже Наталія Сентемон.

Оцінити красу та енергетику подільських килимів, представлених у виставковій експозиції Вінницького обласного краєзнавчого музею, вінничани можуть до 31 березня.