"Особливий театр" для особливих дітей: Як режисерка з Вінниці робить світ добрішим

Є у Вінниці незвичайний театр. Точніше, особливий. Він так і називається – "Особливий театр". Актори в ньому – діти з інвалідністю – з синдромом Дауна, аутизмом, ДЦП та з затримкою розвитку. Його два роки тому створила режисерка Марина Ревенко – особлива мама, яка виховує і доглядає вже дорослу дочку з ДЦП. 

Як усе починалося

Під керівництвом Марини Ревенко діє ще один театр – "Птаха". Це театральна студія для  дітей без порушення розвитку. А ще раніше режисерка створила народний театр-студію "Сьоме небо" при медичному університеті і тривалий час керувала ним. У "Сьомому небі" Ревенко й спробувала вперше залучити до створення вистав людей з інвалідністю. Студія "Сьоме небо" закрилася, але досвід роботи з особливими акторами режисерці потім згодився.

"Люди, які мають дітей з інвалідністю і знають про театр "Птаха", цікавилися, чи не взялася б я залучити їхніх дітей до створення вистав. Зокрема звернулася Олеся Самойленко, голова правління Благодійного фонду Центр соціалізації та реабілітації дітей з аутизмом та іншими розладами "Розвиток", яка виховує сина з аутизмом. Я замислилася над цим всерйоз. Але якщо про ДЦП я знаю немало, бо сама виховую дочку з таким порушенням, про аутизм теж знала трохи, то про синдром Дауна не знала нічого.

Довелося читати, шукати інформацію, ламати стереотипи, які я сама собі створила. У вересні 2019 року ми зібралися і спробували, – розповідає Ревенко. – Спочатку прийшло досить багато дітей (точніше, було немало батьків, які хотіли, щоб я працювала з їхніми дітьми). Були діти з аутизмом, синдромом Дауна, ДЦП, гіперактивні діти. Було складно. І досвіду роботи з такими дітьми – нуль. Деякі з них зовсім не йшли на контакт…

Читайте також: Без права опускати руки: Три історії материнської мужності

Ми починали працювати в приміщенні, обладнаному більш під спортивні заняття. Були там гімнастичні мати, "басейни" з кульками, канати… І діти не звертали увагу на дорослих, а одразу йшли розважатися. Як тільки я до них не зверталася, а вони не реагували. Я почала багато читати про таких дітей, розмовляти з їхніми батьками. Шукала до них ключики. А потім знайшла нескладну руханку під музику. І це було вирішальним у моєму спілкуванні з майбутніми особливими акторами.

Коли я вмикала музику, діти покидали всі розваги і йшли до мене. Я взяла м’яч і кидала кожній дитині зі словами "Я – Марина, а ти хто?". У відповідь вони мені називали свої імена. Отак ми шукали контакт. І коли наступного разу щойно я вмикала музику, вони йшли до мене. Я показувала їм нескладні рухи, а вони за мною повторювали. Хтось повторював з першого разу, хтось – навіть з десятого, але справа зрушила з місця". 

Зараз в "Особливому театрі" – восьмеро постійних учасників. Решта раніше чи пізніше покинули заняття. З різних причин. Але восьмеро ходять на заняття постійно, хіба через хворобу пропускають. І це при тому, що декому доводиться їздити через все місто. 

"Серед тих, хто залишився, одна дитина з аутизмом, одна – з ДЦП,  одна – з розумовою відсталістю, решта – з синдромом Дауна. Але я не звертаюся до них як до дітей з порушеннями розвитку, не сюсюкаю з ними. Де треба – хвалю, де треба – розмовляю суворо. Звісно, на тому рівні, на якому дитина може мене зрозуміти, але все одно розмовляю з ними як з партнерами.

Я їх називаю "панове артисти", їм це подобається, вони хочуть відповідати цьому визначенню, – розповідає далі керівниця "Особливого театру". – Але говоримо короткими реченнями, іноді окремими словами, які просто позначають дію: "сісти, встати, іди сюди, танцюй, говори, мовчи". Сторонньому спостерігачеві ці слова можуть здаватися схожими на накази, але це не так. Це не для того, щоб домінувати. Це просто той рівень, який особлива дитина може зрозуміти і прийняти".

Щойно Марина Ревенко зрозуміла, що рухи під музику допомагають їй згуртувати дітей і спонукати до якихось дій, все змінилося. Спочатку допомагали батьки дітей і волонтери, тепер же керівниця театру справляється з усім сама. І майже одразу вона почала практикувати інтегровані спільні заняття юних акторів з театру-студії "Птаха" і "Особливого театру". Уже на початку листопада 2019 року відбулась їхня перша спільна вистава.

"У "Птахи" є традиція перший виступ присвячувати Дню української писемності і мови. І коли я створила "Особливий театр", ми проводили репетиції окремо, але я почала готувати дітей з "Птахи" до того, що ми спробуємо працювати над виставами разом з особливими акторами. Ми спробували, і я побачила, як мистецтво і спільні дії стирають грань між акторами з "Птахи" і особливими дітьми.  Мистецтво пробуджує інтелект. Це стосується і дітей без порушення розвитку, і дітей з інвалідністю. Театр поєднує в собі усі види мистецтв: музика, хореаграфія, художня творість тощо. Починали ми спільні заняття з простих руханок. Тепер ці руханки набагато складніші, їх в нашому арсеналі з десяток".  

Приголомшливий успіх

"Особливий театр" увійшов у десятку фіналістів Всеукраїнського конкурсу "Кращі інклюзивні практики України – 2020", який проходив у Скадовську.

"Мені зателефонували з департаменту культури і сказали, що херсонська організація "Сонячні діти Херсонщини" проводить всеукраїнський конкурс найкращих інклюзивних практик. Я зібрала батьків своїх вихованців і запитала, чи готові вони пройти зі мною і своїми дітьми цей складний шлях і підготувати на конкурс мюзикл. Я написала проект і ми його подали на конкурс. При цьому потрібно було постійно висвітлювати нашу діяльність, щоб журі конкурсу бачило, як ми працюємо. І ми потрапили в десятку найкращих!

А проєктів на конкурс було подано багато, і це були не тільки театри-студії:  були і логопедичні практики, і варіанти працевлаштування. Для мене це була перемога, вона окрилила і мене, і весь наш колектив, і, звісно, батьків, які бачили значний прогрес у розвитку дітей. Департамент соцполітики оплатив нам поїздку в Скадовськ. Коли ми там на нагороджені переможців конкурсу влаштували нашу улюблену руханку "Паровозик із зупинками", то до нас долучалися всі діти, які були навколо. Я проводила майстеркласи з іншими дітьми, які приїхали у Скадовськ на фестиваль. Це було справді незабутньо", – захоплено розповідає Марина Ревенко.

Успіх у конкурсі виявився неабияким стимулом. "Після того у нас вже була успішна участь у фестивалі "Тобі, Україно!". Театр отримав гран-прі, а я – орден "За розбудову України". Це нагорода за створення "Особливого театру". Потім ми взяли участь у фестивалі "Пальма першості" з мюзиклом "Creative house" (за мотивами української народної казки "Рукавичка") і здобули перше місце. Узагальнивши півторарічний досвід, знову подали заявку на конкурс інклюзивних практик і цього року перемогли – стали лауреатами першої премії!" – розповідає режисерка про досягнення. 

"Особливий театр" уже знають у Вінниці, адже він продовжує спільні з "Птахою" виступи. Цього року зі своїм мюзиклом "Особливий театр" вразив учасників фестивалю "Вінбукфест", який відбувався у рамках святкування Дня міста.

"Мистецтво стирає  багато граней"

"Діти з порушенням розвитку дуже чутливі. До них треба звертатися, потрібно спілкуватися з ними, шукати підходи. Мистецтво стирає багато граней, воно розвиває особливих дітей. От, задвалося б, що таке руханка? А це не просто виконання якихось команд під музику. Це тільки сторонньому глядачеві так здається. Насправді ці прості рухи і команди примушують мозок посилено працювати. Треба не просто швидко виконати різні вказівки, а потрапити в такт, не відстати від інших, уважно дивитися і слухати, адже послідовність рухів змінюється.

Вдома діти не робитимуть цих рухів просто так, а от на груповому занятті, під музику, із заохоченнями (хвалю, даю цукерки, кому можна, сувенірчики різні, повітряні кульки) – це все зовсім по-іншому. Діти розкриваються, оживають, – розповідає про своїх особливих вихованців режисерка. – Майже у всіх дітей порушення мовлення, часто – досить сильне. Заняття з логопедом їм необхідні, це так. Але театр – це додаткові логопедичні вправи. Ми вчимо скоромовки, вірші, робимо артикуляційні вправи, всіляко розвиваємо пам’ять, увагу.

От яскравий приклад. Ілля Антонюк. Він коли прийшов, то відвертався і на всі прохання казав "не хочу" або "не буду". І так не одне заняття. А тепер він вивчив чимало пісень, співає їх під фонограму, при цьому дуже пластично танцює, багато знає про музичні інструменти. Співати дуже любить, і я використовую це для заохочення: хочеш співати свою улюблену "Смереку", то спочатку вивчимо скоромовку. І він знає, що цю умову треба виконати, він дуже старається, бо потім зможе співати улюблені пісні. Це, звичайно, дуже специфічний спів, але за ці два роки Ілля зробив просто семимильні кроки у розвитку. 

Є Надійка, яка два роки тому, в десятирічному віці, зовсім не говорила. Тепер вона говорить багато слів, називає своє ім’я, імена рідних, повторює окремі слова і навіть речення".

Разом із "Птахою"

Спільні виступи "Особливого театру" і "Птахи" корисні не тільки особливим дітям. Це воістину неоціненна виховна практика і для юних акторів "Птахи". Це уроки людяності і толерантності: діти без порушення розвитку вчаться сприймати дітей з інвалідністю як рівних, діяти з ними в партнерстві. Батьки дітей із "Птахи" теж переосмислюють своє ставлення до особливих дітей і "несуть" здобутий досвід спілкування в соціум. Можливо, це крапля в морі, але ця крапля не одна – є інші інклюзивні практики, які теж роблять свій внесок у розвиток цивілізованих стосунків з особливими людьми. Адже саме ставлення до людей з інвалідністю визначає ступінь цивілізованості суспільства.

Про суспільство і благодійництво

"Особливий театр" і "Птаха" діють впід егідою Благодійного Фонду Розвиту Людини (керівником якого теж є Марина Ревенко) і існують за рахунок благодійних внесків батьків, адже батьки платять за заняття, хоч і символічну за нинішніми мірками, певну суму. Власного приміщення театр (точніше, обидва театри, бо створені вони однією людиною) не має. Доводиться винаймати комерційне приміщення і платити чималу орендну плату. З батьківських внесків, зрозуміло. Звідти ж оплачується робота Марини Ревенко – це її заробіток, причому досить скромний. Оскільки дітей у театрах небагато, то батьківських внесків на всі витрати не вистачає. Доводиться звертатися до меценатів. І вони періодично допомагають, але всіх проблем це не вирішує. Театру конче потрібне власне приміщення, але не будь-яке, а пристосоване до потреб театру.

Про цю болючу проблему Марина Ревенко не мовчить, хоч і не оббиває пороги. Знають про це чимало депутатів обласної і міської рад, навіть народні депутати України, знають керівники департаментів міської ради і обласної державної адміністрації і навіть перші особи області й міста. Тобто проблема відома "людям, які ухвалюють рішення" (такий термін використовують нерідко при написанні грантових проєктів). Але віз і нині там.

"Мені здається, що такі гуртки, як "Особливий театр", мають бути безкоштовні для батьків особливих дітей, але робота керівника має ж звідкись оплачуватися, як і оренда приміщення, якщо свого приміщення немає, – каже режисерка. – Поки що це питання не вирішене. Про нас знають, нас запрошують на заходи, просять поділитися досвідом з іншими організаціями, які впроваджують інклюзивні практики, а от допомагати з приміщенням не поспішають".

Сама Марина Ревенко, яка виконує неймовірно складну роботу, живе за скромну і нестабільну зарплату – кошти, які залишаються від батьківських внесків за заняття і нерегулярних спонсорських надходжень після оплати оренди приміщення, комунальних та інших витрат. Словом, це робота майже на благодійних засадах. І це визнали під час підбиття підсумків конкурсу "Людина року – 2020": Марина Ревенко перемогла в номінації "Благодійник року". Так-так, вона справжня благодійниця. Благодійництво ж вимірюється не тільки грішми, пожертвуваними на якусь справу. Щоденні "благодійні внески" зі скарбниці людської душі, яка крок за кроком робить світ добрішим, теж заслуговують на визнання і підтримку.

Один раз побачити

Краще один раз побачити, ніж сто разів почути. Авторка матеріалу побувала на репетиції "Особливого театру", поспілкувалася з матерями особливих акторів, а потім прийшла на спільну виставу двох театрів: у КЦ "Галереї ХХІ" де відбулася прем’єра поетичної вистави "Ти будеш жити, українська мово!", присвячена Дню української писемності й мови, Всесвітньому дню дитини та Дню Гідності і Свободи. Сказати, що була зворушена, – це нічого не сказати. І в очах, і в душі весь світ не один раз перевертався і знову ставав на місце. І він уже не буде таким, як раніше.

***

Глядачі приходили на виставу, придбавши благодійний квиток-запрошення. Ці кошти теж підуть на розв’язання нагальних матеріальних проблем театру. Долучитися до цієї справи можна й в інший спосіб – перерахувати свій внесок на картковий рахунок: ПриватБанк, 5168 7574 0212 7734. Так ви допоможете Марині Ревенко робити світ добрішим.