Митрополит Симеон: Тепер кожен має зробити вибір – за московську церкву чи за українську

Що загальмувало процес створення Української православної церкви, чому всі ми причетні до збагачення Московського патріархату і яка доля очікує на священників, які не підтримають рішення громади щодо церковної юрисдикції, - читайте в інтерв'ю владики Симеона Depo.Вінниця.

Україна отримала власну помісну церкву, обрано її предстоятеля, який у січні отримає Томос. Усі ці події вийшли за суто релігійні рамки. Паралелі з якими історичними подіями світського та політичного життя можна тут провести?

– Президент неодноразово наголошував, що надання Українській церкві статусу автокефальної прирівнюється до проголошення Акту про незалежність України. Так історично склалося, що Україна є православною країною. Але, на превеликий жаль, через усі перипетії церковного життя православні віряни розділилися. Тому єдина автокефальна церква була бажана і сто років тому, і, мабуть, раніше. Але особливо потрібна сьогодні, коли наш народ є роз'єднаним і по регіонах, і по вірі. Саме тому створення Православної церкви України є початком об' єднавчого процесу.

За незалежність воювали віками, віками проливали кров, віддавали життя, а нам вона прийшла "розчерком пера" у Верховній Раді, Актом про незалежність України. Так само й автокефалія. Інші країни чекали і здобували її протягом тривалого часу, а Україні її принесли "на тарілочці". І велика частина тих, хто мав би прийняти її і радіти, сказали: "Нам не потрібно, нам добре і в такому статусі, який на сьогодні є".

Звісно, Московський патріархат завжди в Україні підтримувався державою. Я це знаю, бо я там був 22 роки. Нам сприяли, нам допомагали. А щодо Київського патріархату – так, на Західній Україні до нього ставилися більш приязно, а в решті країни вважали розкольниками. І Московський патріархат на цьому вигравав. Замість того, щоб проповідувати Христа, постійно вели полеміку: хто канонічний, хто благодатний, хто правильний, а хто розкольник.

Ця полеміка зараз вщухне?

– Вона продовжується. Московський патріархат залишається на своїх позиціях. Але раніше ніколи не було стільки жовчі, стільки злоби, як сьогодні. Я такого ніколи не спостерігав. Я не бачу там любові, а там, де немає любові, немає Бога.

15 грудня, під час об'єднавчого Собору, вашу кандидауру було висунуто на пост предстоятеля Української православної церкви. Як ви оцінювали свої шанси бути обраним?

– На Собор замість обіцяних 10-12 єпископів Московського патріархату прийшло тільки двоє (другим був митрополит Переяслав-Хмельницький Олександр, – ред.). Якими могли бути шанси, коли решта були ті, до кого ми не належали, з ким ми не мали ніякого спілкування, а з деякими навіть не були знайомі? Для мене було дивним, що у другому турі 28 архієреїв проголосували за мене. За владику Єпіфанія було 36.

Кажуть, що вашу кандидатуру підтримував Президент. Наскільки це відповідає дійсності?

– Мабуть, це пішло через ЗМІ. Як не крути, я – вінницький архієрей. А сьогодні прийнято говорити, що при владі вінницькі, а отже, хочуть "протягнути" свого. Це все світські розмови. Так, ми зналися і з президентом, і з прем'єр-міністром, тим більше, що він був вінницьким мером, і з владою були гарні стосунки. А у вересні я поїхав в Америку по своїй церковній лінії, і тоді ж поїхав владика Філарет. І коли ми приїхали до Нью-Йорка, там якраз почалася сесія ООН, де був Президент. І тут же "Союз православних журналістів" надрукував, що Порошенко повіз Симеона знайомитися із Філаретом та з американською владою. І відтоді пішли чутки, що наступним патріархом буде Симеон Вінницький, бо так хоче Президент. І Москва крутила це по всіх каналах.

Але на все воля Божа. Можливо, у Президента чи прем'єра було бажання, щоб так сталося. І якщо б представників Московського патріархату на Соборі було багато, ця подія була б прогнозована. Але коли 42 архієрея Київського патріархату, 15 автокефальної церкви і двоє МП, як не рахуй, але ніяк не сходилося, щоб я зайняв перше місце.

Напередодні Собору ви отримали лист від Вселенського патріарха Варфоломія про те, що ви знаходитеся під юрисдикцією Константинопольського патріархату, а отже всі подальші дії з боку будь-якої церкви щодо вас, вашого духовенства та вірян вважаються недійсними, неканонічними і не матимуть ніякої юридичної сили. Якби цього листа не було, ви б прийшли на Собор?

– Це була попереджувальна обережність. Ми з владикою Олександром знали, що якщо ми йдемо на Собор, то з боку нашого священноначалія обов'язково будуть наслідки. Навіть казали, що засідання Синоду МП буде проходити в один день із Собором і на ньому схвалюватимуть рішення щодо тих, хто братиме участь у Соборі. Але рішенням Священного Синоду Константинопольського патріархату від 11 жовтня Україна знаходиться під його церковною владою. І ми з владикою Олександром подали Патріарху апеляцію як вищій інстанції, як свого часу це зробив Філарет і митрополит Макарій.

Чому ж решта архієреїв МП, які підтримують ідею Української православної церкви, не скористалися такою нагодою?

– Звернення до Вселенського патріарха щодо своєї згоди з наданням автокефалії підписали 10 чи 12 єпископів, хоча в Константинополі сподівалися, що їх буде більше, що більше прийде на Собор, і тоді предстоятель буде зі сторони Московського патріархату. Але раптово дехто із тих, хто мав прийти, або захворів, або раптово опинився за кордоном. І на реєстрацію ми з владикою Олександром прийшли тільки двоє. А якщо зважити, що владика Олександр не є правлячим єпископом, тобто не має за собою єпархії та духовенства, парафій, людей, то виходить, що тільки я один. Тому весь жар і пав на мою голову. І навіть частина священиків, які мене підтримували та підтримували Українську православну церкву, залишилися у роздумах або дали задній хід.

Але процес створення Української православної церкви вже незворотній, тільки піде вже важче. Я думав, що він триватиме три-п'ять років, але наразі може розтягнутися і на десять. Більшість залишилася за Московським патріархатом. А він в уми людей вкладав, що в автокефальній церкві розкольники, що там безблагодатно. Ми їх так, можна сказати, зазомбували "русскомірним", московщиною, що вони вірять: Москва – це спасіння, а інше все – загибель. Так ми їх вчили, і в тому числі я, і я вже просив за це прощення у пастви.

Ви не боїтеся помсти з боку Московського патріархату?

– Я просив Господа, що якщо немає на те Його волі, якщо це буде шкідливо для Церкви і не буде спасінням для моєї душі, то нехай ця справа або припиниться, або пройде повз мене. Та Господь вів мене, давав мені сили і, сподіваюсь, і надалі дасть. Звісно можна розіграти будь-який сценарій, особливо, що стосується інформаційної атаки. Починаючи з вересня я про себе стільки дізнався, що й ніколи не здогадувався. ЗМІ написали, кнопку натиснули, світом розпустили – йди потім виправдовуйся. Але неправедне поношення очищає від гріхів. Хоча дуже прикро, що чуєш його не від чужих, а від тих, хто вчора був у твоїх друзях, від твоїх архієреїв, священників, прихожан.

Сьогодні (18 грудня, – ред.) до Вінниці прибув архієпископ Варсонофій, якого Московський патріархат поставив на ваше місце після того, як заборонив вам служити. Як можна назвати таку ситуацію? Релігійне двовладдя?

– Це не двовладдя. Це продовження того, що було. Сьогодні у Вінниці є Православна церква України, яку представляють троє архієреїв: я, митрополит Роман колишньої автокефальної церкви та архієпископ Михаїл колишнього Київського патріархату. І є Московський патріархат, який очолив владика Варсонофій, до речі, колишній наш земляк. Вінниця церковна є здебільшого містом промонархістським та "русскомірним", так склалося ще з часів владики Агафангела, який сам був росіянином, а потім Макарія. І церков Московського патріархату у Вінниці більшість. Але зараз потрібно буде зробити вибір: за московську церкву, чи за українську. І цей процес буде йти, бо на сході України йде війна. Московська церква вважає її не агресією, а братовбивчою війною. А Українська церква каже: є країна, яка воює з нами – Росія. Московський патріархат так сказати не може, бо це суперечить його ідеології "русского міру".

Ви будете вести діалог із владикою Варсонофієм?

– Все потрібно покривати любов'ю і єдністю. Ми не маємо сьогодні молитовного єднання, але повинні мати людське. Тим більше, що в області є Рада церков, де приймаються спільні рішення, які б слугували для суспільства, для розвитку та виховання і дітей, і дорослих на засадах християнської моралі. Біблія одна для всіх. Ми віримо в одного Бога, у нас одні канони. Зараз ми помінялися місцями: ті, хто були канонічними, можуть стати розкольниками і навпаки. Але рано чи пізно Церква в Україні стане єдиною. А те, що вони розірвали євхаристійні стосунки з Константинополем і погрожують розірвати такі стосунки з усіма церквами, які підтримають Українську – це їхня біда та їхнє рішення.

Під час проведення об'єднавчого Собору Союз православних журналістів поширив фейкову інформацію про ніби то захоплення Спасо-Преображенського собору у Вінниці. Чи може цей сценарій стати реальністю?

– Cценарій захоплення собору, який тепер є собором Української православної церкви, міг би бути реальним, якби не одне "але": він є пам'яткою архітектури національного значення та державною власністю, а громада орендує його. Тож собор перебуває під охороною держави.

Але є інші церкви та собори, які не є пам'ятками архітектури, не є історичними пам'ятками. Хто буде захищати їх?

– А їх не потрібно буде захищати. Громади самі будуть визначатися, під чию юрисдикцію йти – Православної церкви України чи Московського патріархату. І якщо громада, а це не тільки прихожани, а й усі мешканці міста чи села, вирішить перейти до Української православної церкви, то так і буде. Якщо залишиться в московській церкві – храм залишиться за ними.

Як це має відбуватися процедурно?

– Має бути голосування всієї громади. Священник може не підтримати її рішення. Але тоді буде так, як було у 90-х роках на Західній Україні, коли пішов автокефальний рух і вийшли з підпілля греко-католики. І люди сказали священникам: "Отче, ви нам добрий, але ми будемо в автокефальній церві або греко-католиками, тож обирайте, чи ви з нами. Якщо ні – просимо покинути нас". Так було в трьох великих єпархіях: Львівській, Івано-Франківській та Тернопільській, і подібний процес, напевно, буде і тут.

Одна з причин різкого несприйняття Московським патріархатом та російською владою незалежної української церкви є суто матеріальною: пожертви прихожан. Яких втрат може зазнати МП?

– Це фейк та неправда. За всі роки незалежності України церква Московського патріархату ніяких внесків або грошей на Москву ніколи не відправляла. Це був один із моментів пропаганди з боку тих, кого МП називав розкольниками. Люди гостро сприймають, коли справа стосується грошей. Але я був архієреєм Московського патріархату понад 20 років та можу твердо запевнити: такого не було.

Тобто всі гроші залишалися в Україні?

- Так. Але якщо взяти опосередковано, то всі в Україні причетні до збагачення Московського патріархату: і Українська православна церква, і греко-католики, і автокефальна церква, і, можливо, римо-католики.

Яким чином?

– У Московського патріархату є велике виробництво під назвою "Софрино", яке розташоване під Москвою. Воно працює багато років та виготовляє все церковне начиння, все, що потрібно для церковного життя: все те, що на священниках, у священників та у храмі. І всі це купують.

Чи не задумувалась Українська православна церква над власним виробництвом?

– Такий задум був і раніше, навіть запустили виготовлення свічок, але не було достатньо потужностей, тож Москва все збила. А окремі виробництва є і у Вінниці, і в Луцьку.

Згідно з Конституцією, в Україні церква відокремлена від держави. Але реалії такі, що церква є однією з інституцій, яка як і армія, і волонтери користується найбільшою довірою громадян. І під час виборів 2019 року релігійна карта буде розігруватися у той чи інший спосіб. Яке ваше ставлення до цього?

– Колись я почув вираз: "Коли релігія та політика їдуть в одній кареті – чекай великої бурі". Держава завжди мала вплив на церкву, так це й залишиться, щоправда, можливо, не в такій мірі. Президент заявляв, що в Україні не буде державної церкви. Так, ми не можемо бути державною церквою, але й не можемо без держави, адже ми живемо в цій країні. Але йти ми маємо паралельно. І не потрібно привносити політику в церкву. Ми в Україні вже пережили моменти, коли одна з конфесій була у фаворитах у влади, потім мінялася влада і фаворитом ставала інша конфесія. Це не правильно. Кожна людина, яка належить до тієї чи іншої церкви, має свої політичні уподобання, які можуть не співпадати з уподобаннями священноначалія. І оскільки у нас демократична держава, людина повинна сама обирати, кому віддати свій голос.

Так, президент був активним учасником процесу надання Українській церкві статусу автокефалії. І через це на даний час він отримав великий "козир" серед віруючих людей та священників, які її підтримують. Але це вони покажуть на виборах. А ті, що стоять сьогодні біля керма влади, повинні пам'ятати: сьогодні вони є – завтра їх немає. А церква продовжує своє життя.