ЧС 2018
Вибори-2019
Онлайн
Сектор
Спецпроекти
Країна Укропів

Волонтер Лариса Полулях: В суспільстві настрій, як казав Подерв'янський, "тато, я стріляти хочу!"

Координатор волонтерської організації "Бойові бджілки" розповіла про зниження градусу патріотизму, прагнення справедливості та систему watching dog
Depo.
21 грудня 2015 09:00
ФОТО: depo.ua
Волонтер Лариса Полулях: В суспільстві настрій, як казав Подерв
Волонтер Лариса Полулях: В суспільстві настрій, як казав Подерв'янський, "тато, я стріляти хочу!"

Повідомлення про те, що "Бойові бджілки" отримали власний логотип, у мережі Фейсбук з'явилося влітку минулого року, хоча сама організація почала діяти ще під час Майдану, пише Depo.Вінниця. Сьогодні кількість членів цієї волонтерської організації, тих, хто регулярно допомагає бійцям АТО, можна визначити хіба що приблизно. На думку координатора "бджілок" Лариси Полулях, те, що волонтери фактично взяли на себе функцію держави, говорить аж ніяк не на її користь. Для себе ж Лариса волонтерство визначає як "повернення боргів". 

"Коли починалась незалежна Україна, ці бабусі та дідусі, яким зараз за 60 і які кажуть "яку країну втратили", були навіть молодші за мене. І вони проґавили свій шанс. І ми зараз теж можемо його проґавити, а потім, років у 60, теж казати: "Ну ось, таку країну втратили…", - пояснює вона.

- Ларисо, Ви - волонтер зі стажем. Пам'ятаєте з чого все починалось? 

- Спочатку робота була в основному у соціальних проектах. Ми захищали біженців, шукачів притулку, людей, чиї права порушувалися. Були інформаційні проекти, пов'язані зі здоровим способом життя, профілактикою насильства та торгівлі людьми, захистом прав дитини. У нас був соціальний банк - ми допомагали одягом, їжею, інформаційними послугами людям, які потребували цього. Всупереч тому, що волонтери – це завжди студенти, у нас працювало і багато професіоналів, які надавали безкоштовні послуги. Це було не настільки масштабно і у порівнянні з тим, що відбувається зараз, напевно, більше по-дилетантські.

Лариса Полулях:

- Особисто для Вас коли почалася війна?

- Коли почалися події у Криму. Коли там почали переслідувати людей, блокувати військові частини, коли у небезпеці опинилося багато моїх друзів, які жили там. Потрібно було на це реагувати, допомагати, моніторити ситуацію, допомагати військовим, які знаходилися на військових базах, допомагати їхнім рідним…

- Ви заснували групу "Бойові бджілки". Чому бойові – зрозуміло. А чому бджілки?

- Група утворилася ще під час Майдану. Ми надавали правовий захист його учасникам, допомагали одягом, медикаментами. Був і захист тих, хто потрапляв до відділень міліції, і моніторинг ситуації на Майдані. Тоді ніхто не називав своїх імен, бо усі розуміли ступінь ризику. Тоді ж я працювала у "Євромайдан SOS", шукаючи зниклих на Майдані.

Потім, коли почалася війна, група почала формуватися більш публічно. І ми почали допомагати збирати бійців, допомагати шпиталю. Потужним стартом стала участь у реконструкції літака "Віта", який перевозив поранених. Це взагалі було з розряду чудес. А потім у Фейсбуці почалися розмови про те, що непогано було б якось назватися, і вінничанин Олег запропонував "Армійські бджілки". Ми цю назву прокручували – в результаті вийшли "Бойові бджілки". Далі ми попросили людей намалювати логотип. Було близько 20 варіантів, обрали той, що намалювала Ганна Майструк зі Львова. Потім Олексій Шитов вигадав шеврон "Бойових бджілок", Віктор Лебідь ці шеврони пошив у подарунок.

Усе це виглядало, як гра, і нічого нам не коштувало, бо ми не могли витрачати на це гроші. І кожна наша посилка бійцям йшла з наклейкою "Бойові бджілки". Багатьом нашим похресникам, як ми їх називаємо, ми висилали шеврони. І дуже приємно стає, коли люди приїжджають зі Сходу і кажуть: бачили ваші наклейки там і там, коли телефонує командир і каже: "У нас у бліндажі ікони, дитячі малюнки і обов'язково ваші наклейки". Або коли присилають фотографії, і ти бачиш ці шеврони. Або хлопці роблять татуювання із бджолою, коли бджоли на машинах, на танках, на літаках, на зброї.

Лариса Полулях: "Волонтери дискредитують державу" - фото 2

- Скільки "бджілок" зараз нараховується?

- О, дуже багато. Я коли намагаюсь усіх у Фейсбуці тегнути, хто ритмічно працює, хто шукає обладнання, медикаменти, одяг, збирає кошти, відгукується на наші прохання – вони всі "бджілки" - Фейсбук відмовляється тегати.

- До війни ніхто не був готовий, у тому числі й армія, і забезпечення бійців фактично лягло на волонтерів. За ці півтора роки що змінилося?

- Ми працюємо більше у контакті з бійцями, і якщо говорити про системні зміни, то їх немає. Ми можемо казати, що нарешті почали постачати обмундирування, і навіть є відповідні норми Міноборони. Але за нормативами, що діють у промисловості, спецодяг видається на рік. І норма розраховує, що людина відпрацювала вісім годин, зняла його, випрала, висушила… Нормативом Міноборони теж передбачений річний термін. Але є зима і літо, тобто різні умови, плюс людина носить форму 24 години на добу.

Якщо ж дивитися, виходячи з філософії армії, то вона у нас залишилася радянською. Ось Ізраїль – країна, що воює. І головний ресурс там – не "Хамери", не озброєння, не спецзахист, а людина. У них кажуть хлопцю або дівчині: "Якщо ти бачиш, що ситуація дуже важка, твоя задача – зберегти своє життя будь-якою ціну. А держава за тебе стоятиме: тебе визволять, викуплять з полону, забезпечать лікування, тому що ти – найголовніше". А у нас боєць щось загубив – мусить заплатити. З лікуванням – та ж ситуація. Держава досі не зрозуміла, що і їй самій, і суспільству буде дуже важко утримувати таку кількість інвалідів, сиріт та людей з нестабільним психологічним станом, яка у нас з'явиться. 

З початком війни добровольці показали високий патріотичний рівень українця. А зараз навіть вони кажуть: "За що я повинен воювати? За те, що мене постійно принижують?" І зараз часто туди йдуть люди воювати не тому, що в них такий патріотичний порив, а тому, що вони не знаходять себе у цьому житті.

- Це масове явище?

- Я вважаю, що так. Рівень патріотизму знизився. Люди перестали бути романтиками, вони стали більш прагматичними.

Лариса Полулях:

- Як думаєте, до чого може призвести ця втрата романтики?

- Я погано роблю прогнози. На жаль, з боку влади йдуть порушення, і це дуже сумно... А влада має, як гарний доктор, слідкувати за симптомами і реагувати на них, реагувати на запити. А коли немає двостороннього діалогу з владою, одна зі сторін буде вимушена щось міняти. Буде це влада або будуть це люди, і буде це силове вирішення або буде діалог – я не знаю. Якщо ми раніше були готові дуже довго й мирно говорити, то одного разу влада перейшла цю межу, і зараз у суспільства такий настрій, як казав Лесь Подерев'янський: "Тату, я стріляти хочу". Про це люди все частіше говорять, і це дуже тривожно. Якщо раніше казали: "Я хочу тебе вбити", то зараз у багатьох вже є навички вбивати і є причини - не покарати, а відновити справедливість. Тому що людина, яка не отримала сатисфакцію за свою образу, хоче помсти, хоче справедливості. Ті, хто поховав своїх дітей, своїх близьких, хочуть поваги до себе, хочуть, щоб вбивці були покарані. Люди, з якими я спілкуюсь, кажуть: "Ми хочемо покарати і навіть готові потім відповідати за це перед законом". Це дуже усвідомлена помста – high level. 

- Про які порушення з боку влади йдеться?

- У першу чергу – невиконання зобов'язань, які були взяті у період виборів. В усьому світі є правило: опозиція та суспільство – це та тусовка, умовно кажучи, яка критикує владу. А влада не критикує ані суспільство, ані опозицію. Тому що у влади є бюджет, армія, міліція, суд, прокуратура – маса інструментів, аби показати: ми хороша влада і ми піклуємося про наших громадян. І ми, обираючи владу, на це і сподівалися.

Лариса Полулях:

- Влада і волонтери: як би Ви охарактеризували ваші взаємини?

- Ми працюємо цілком автономно, ми "дикі" волонтери: скидаємося з друзями грошима, які могли б витратити на мандрівки, на покупку подарунків. Взагалі, за визначенням, волонтери – це добровільні помічники, і в усьому світі це ті люди, які надають послугу "плюс": допомагають урізноманітнити життя та побут людей, які знаходяться у вразливому стані. В Україні волонтери – це ті люди, які забезпечують життя. Розумієте, у чому різниця? Колись ми приходили до онкоцентру, малювали з дітьми, показували їм кіно. Потім за рахунок зібраних коштів купили частину обладнання, яке було необхідно онкоцентру. Також допомагали собачому притулку. А зараз забезпечення армії – це далеко від волонтерства. Я взагалі вважаю, що волонтери дискредитують державу.

- Що потрібно, аби ситуація змінилася?

- Менше красти, менше йти за старими схемами. Тому що коли кажуть, що хлопцям дали форму, а мені присилають відео, як ця форма палає, мені складно це зрозуміти. Минулого року в Міноборони зібрали журналістів і показали їм аптечки та розповіли, як міністерство забезпечує ними армію. Було дуже смішно, бо волонтери впізнавали в цих аптечках свої, а міноборонівських не бачили. Зараз хлопці розповідають, що вони отримали аптечки, в яких лише індивідуальний перев'язочний пакет та зеленка, у деяких навіть джгута немає!

Повинна змінитись сама філософія, яка стосується прав людини. Як у Конституції: "Найвища цінність – це людина". І це не декларація. Можна скільки завгодно нашити гарних форм і відправити необстріляних хлопчиків у Дебальцеве, в Іловайськ, на 32-й блокпост. Можна було одягти цих людей, дуже добре одягти та озброїти та послати одних в оточення, інших – у сумнівну операцію, і вони б загинули, добре одягнені і екіпіровані. Знаєте, як у маршала Жукова: "Нічого, баби ще народять". І в цій ситуації мене найбільше, як кажуть, "вкурвлює" саме це ставлення. Ось ми постаріємо. І нам дуже невигідно буде зустріти на вулиці людину, яка вчасно не отримала лікування, підтримку держави і бомжує. Голодна, погано вдягнена, вона зла – і ми можемо отримати по голові. Ми будемо старі і нам потрібен буде соціальний захист у вигляді пенсії, лікування. Але таких, як ми, буде дуже багато. А ще не народяться мільйони дітей, тому що хлопчики загинули…

Лариса Полулях:

- Минулого року в Україні була створена Держслужба у справах ветеранів бойових дій та АТО, у жовтні цього року вийшов указ Президента щодо створення центрів підтримки бійців, при Міноборони працює волонтерська група. Держава цим хоче показати, що вона з вами співпрацює? 

- Наша системна помилка як громадян – це прагнення потрапити у владу з думкою, що там усе вирішимо. Не може бути такого, що уся система погана, а я один гарний шуруп у механізмі. Є механізм, який багато років використовують правозахисники: watching dog. Суть ось у чому: собака гавкає лише тоді, коли вдома є хазяї, а отже, є контроль. Це дуже гарний приклад чиновника. У нас є усі механізми контролю, а ми не використовуємо їх – ми хочемо бути частиною влади.

Ось взяти той самий указ Президента. Спочатку ми говорили з представником Міноборони про те, що до складу центрів повинні увійти волонтери. Це повинен був бути дорадчий орган при ОДА. І ми довго сперечалися: чому при ОДА? Є практика соцзамовлення, коли держава замовляє послугу у спеціалістів, аби отримати її якісну. І задачею цього центру було створення єдиного вікна: вернулася людина з війни – у неї купа проблем. Вона приходить і залишає у Центрі усі документи, а Центр розсилає їх по відповідних службах та моніторить, як служби виконують свою роботу. Такий моніторинговий незалежний орган показує і губернатору, і Міноборони, і Адміністрації Президента, де недопрацювання, який чиновник гальмує.

У нас вирішили зробити по-іншому: створити комунальне підприємство, тобто ще одну частину системи. Однак температуру тіла міряють не пальцем, а термометром, тобто зовнішнім об'єктом.

Держава каже нам: має бути захист персональних даних, має бути спеціальний доступ. Але багато волонтерських команд, які не підписували договір щодо конфіденційності, не отримували ніяких допусків, мають інформацію про бійців, яку бійці самі їм дають. До нас звертається багато людей, через наші волонтерські мережі працевлаштовано вже до півсотні хлопців, через наші особисті домовленості із власниками пансіонатів дуже багато хлопців змогли відпочити. У нас дві дівчинки-переселенки зараз через наші волонтерські домовленості вчаться та отримують стипендії у Чехії. І все це – без підтримки держави, без збору усіх цих даних.

- Ви допомагаєте бійцям АТО, які зараз на фронті, пораненим, демобілізованим, переселенцям. Які тут найтиповіші проблеми?

- Це брак інформації щодо того, що відбувається на фронті. І це породжує ще більше недовіри та тривоги. Це недостатня соціальна захищеність усіх груп без виключення. І проблема навіть не в тому, що гроші погано виділяються – проблема в тому, що незрозумілі правила гри. Людина не знає стандартів.

Якщо мені потрібно заплатити за квартиру, я йду і роблю те, те і те. А тут у шпиталь потрапляє хлопчик – на якому етапі його повинні виписати, які документи він повинен отримати, хто його повинен направити та перенаправити до шпиталю, хто повинен купити білет, він не знає. І держава його не інформує. Це повинні робити не волонтери. Це повинен бути представник держави, який скаже: ось такі в тебе мають бути гарантії. Те ж саме – по родинах загиблих, по родинах тих, хто воює. Мамі бійця повинні привезти дрова, вона має усі права, щоб отримати їх безкоштовно. Їй телефонують з району та кажуть: А ви можете заплатити 800 гривень за солярку? За ці кошти можна дрова з Луганська привезти.

Чиновник може бути, умовно кажучи, тричі поганою людиною. Але він має дуже чітку інструкцію, що він має робити, коли приходить на роботу. Як щодо етики поведінки, так і щодо посадових обов'язків. Ось такі кроки – і посміхаємося та розмовляємо ввічливо. І коли все це буде, тоді почне змінюватися хоча б щось, принаймні у цій площині.

Лариса Полулях:

Лариса Полулях:

Більше про життя регіону читайте на Depo.Вінниця.