ЧС 2018
Вибори-2019
Онлайн
Сектор
Спецпроекти
Країна Укропів

Пошуки репресованих родичів: частина справ зникла на Росії, дані про агентуру вилучені

Найбільше відкриті архіви приваблюють тих, хто шукає своє польські коріння - принаймні на Вінничині
Depo.
29 листопада 2015 09:00
ФОТО: depo.ua
Пошуки репресованих родичів: частина справ зникла на Росії, дані про агентуру вилучені
Cпівробітник Державного архіву Вінницької області Ігор Тітаренко демонструє одну зі справ репресованих

Шукати відомості про свого прадіда, який був репресований у 1937-38 роках, вінничанка Олена розпочала з Державного архіву області, пише Depo.Вінниця. Не знайшовши потрібного прізвища в електронному реєстрі, співробітниця архіву порадила звернутися до архіву обласного управління СБУ. Але й там пошуки не принесли бажаного результату. "Інформація відсутня", - йшлося у листі, який Олена Олексіївна отримала у відповідь на свій запит.

Репресовані та реабілітовані

Каталізатором сплеску звернень до архівів щодо інформації про репресованих у радянські часи стало набуття чинності одного з чотирьох "декомунізаційних" законів - "Про доступ до архівів репресивних органів комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років". Згідно з ним для широкого загалу мають бути розкриті архіви установ, перелік яких у законі складається з декількох десятків пунктів. Переважної більшості з них вже не існує: частина була ліквідована, частина – переформатована чи просто змінила назву. Тож найкращими місцями пошуку відомостей - принаймні, на території Вінниччини - сьогодні є обласний архів, а також архіви обласних управлінь Служби безпеки України та Міністерства внутрішніх справ.

Так, архів обласного управління СБУ містить сьогодні близько десяти тисяч справ репресованих. З них 6300 - кримінальні справи тих, хто не був реабілітований, - це основний фонд. Ще 3,5 тисячі – так званий "припинений фонд": у ньому зберігаються справи реабілітованих. Приблизно таку ж кількість свого часу було передано до Державного архіву Вінницької області.

"Люди зверталися до нас по інформацію про репресованих родичів і раніше, і сказати, що після набуття законом чинності відбувся помітний сплеск, не можна. На місяць звертаються лише на три-чотири людини більше", - розповідає оператор сектору архівного забезпечення СБУ у Вінницькій області Анна Кривдюк. 

За її словами, нині спростилася процедура отримання доступу. Вже не потрібно документально підтверджувати факт родинних зв'язків з людиною, чию справа розшукується. У заяві про надання інформації потрібно вказати лише прізвище, ім'я та по батькові. А ще, бажано, усе, що відомо про неї родичам: це спростить процес пошуку.

"У нас є і картотека, і електронна база даних, тому з'ясувати, чи є потрібна справа, можна протягом десяти хвилин. У разі, якщо є, людина може прийти та ознайомитися з нею", - пояснює процедуру Кривдюк.

За її словами, переважна більшість тих, хто звертається, – люди старшого віку, від 60 та старше. Трохи менше – у віковій категорії 35-45, ще менше – молодь.

Звертаються по інформацію щодо репресованих і до архіву обласного управління МВС. Як і в СБУ, отримати її можна на підставі заяви на ім'я начальника. Щоправда, вказати в ній потрібно не лише ПІБ людини, дані про яку розшукують, а й дату та місце народження.

Нині в архіві знаходяться "Кримінальні справи, які розглянуті в несудовому порядку" (трійки НКВС) 1929-1954 років, "Справи спецпоселенців " 1941-1945 років та "Архівні слідчі справи на осіб, які зняті з оперобліків – реабілітовані" 1938 – 1968 років.

З моменту набуття чинності Закону до архіву звернулись лише шість громадян з проханням надання будь-якої інформації щодо репресованих родичів, а також обласна редколегія книги "Реабілітовані історією. Вінницька область".

Справа як доказ

Найбільше відкриті архіви приваблюють тих, хто шукає своє польські коріння.

"Відсотків 60-70 тих, хто звертається до нас, хочуть зробити карту поляка. Ми даємо їм архівну довідку, витяги з документів, копії, де вказується національність репресованого родича", - розповідає Анна Кривдюк.

Приблизно така ж картина спостерігається в обласному архіві. Інтерес бажаючих виїхати до Польщі саме до справ репресованих родичів пояснюється просто: це – один з головних документів, де вказувалася національність.

"До радянського часу національність не вказувалася. У радянський час вказувалася, але багато поляків називали себе українцями, бо починали переховуватися. А у репресійних справах національність вказувалася стовідсотково", - каже архівіст Ігор Титаренко.

За його словами, справи проти поляків у більшості випадків стандартні: антирадянська пропаганда, антирадянська політика, участь у шпигунських організаціях – такі ж, як і ті, що порушувалися проти українців.

Буква і цифра

На сьогодні у реєстрі репресованих осіб Державного архіву Вінницької області нараховується 34 тисячі імен. Цифра, зауважує директор установи Юрій Легун, відносна, адже є колективні справи, по яких проходило двоє, троє чи більше осіб, або ж одна людина могла проходити по кількох справах. Цей список вже декілька років існує і в електронному вигляді: наприкінці 2010 року його було розміщено в Інтернеті. 

"Якщо людина знайшла ім'я, яке шукала, вона може прийти до нас та ознайомитися зі справою. Ми зробили окреме місце, поставили світло, столик, і ті, хто приходить, можуть перефотографувати справу", – каже Юрій Легун.

Рукописи (не) горять

Але є ложка дьогтю і в цій сумній діжці меду. Адже до наших часів дійшли далеко не всі справи репресованих. Так, за словами Анни Кривдюк, відповіддю на приблизно 60% запитів є "інформація відсутня".

"Частина справ були передані до обласного архіву, частина була знищена або вивезена на територію Росії ще під час Другої світової", – прояснює вона.

"Під час війни документи вивозили, потім знову повертали. Так само і по спецпереселенцях та розкуркулених. Кажуть, декілька вагонів з документами десь під Актюбинськом усю війну простояли, а потім їх привезли, заражені грибком, жучками різними", - розповідає Юрій Легун.

Втім, додає він, справа не лише у війні: "На жаль, радянська система мала рефлекс: як якесь заворушення – одразу треба палити папери. Коли Україна здобула незалежність, у нашому обласному партійному архіві було знищено чимало персональних справ комуністів".

Щодо справ репресованих, то їхнє майбутнє наразі не зовсім зрозуміле. Згідно з законом, переважне право на придбання або отримання носіїв архівної інформації репресивних органів має Інститут національної пам'яті. У планах Інституту – створення окремого архіву, де б зберігалися репресивні матеріали з усієї України, - так, як це зроблено у Польщі.

На думку Юрія Легуна, такий крок не є правильним: "Це забере купу грошей та часу, і незрозуміло, чи це взагалі буде реалізовано. Логічніше, простіше і дешевше було б у кожній області зробити за державний рахунок копіювальний центр з якісним сканером і дати кілька ставок співробітникам, які б усі ці документи перевели в електронний формат і зробили загальноукраїнський ресурс доступу до них. Так, як росіяни зробили по загиблих та нагороджених у Другій світовій війні".

Кіно і реальність

Втім, закон стосується не лише жертв режиму, а й протилежної сторони. Як казав письменник Сергій Довлатов, "ми без кінця сваримо товариша Сталіна, і, звісно, є за що. Але я хочу запитати – хто написав чотири мільйони доносів?"

А писали усі: і родичі, і сусіди, і колеги по роботі. І цілком зрозуміло, що родичі репресованих можуть зацікавитись і їхніми іменами. І знайти їх можна – у тих самих справах.

Як розповідає Юрій Легун, були випадки, коли люди шукали в справах, хто написав донос на репресованих предків.

"Ми у таких випадках роз'яснюємо: не сподівайтесь, що ви з нашої справи щось дізнаєтесь, або те, що ви дізнаєтесь, є правдою, - каже він. - Тому що у повоєнних реабілітаційних справах свідків часто викликали, тож стало зрозуміло, як ці свідчення давалися. Припустимо, у 1937-му сусід на сусіда заяву написав. Його питають: навіщо? І він каже: мене ввечері привели у кімнату, де було п'ять чи десять п'яних міліціонерів, сказали підписати папір, і я підписав, навіть не знаючи, що це".

Але були і ті, хто доносили з ідейних або особистих міркувань. А ще були співробітники або агенти репресивних органів. Щодо них закон зазначає чітко: "Архівна інформація про штатних або позаштатних працівників репресивних органів є відкритою, доступ до такої інформації не може бути обмежений з будь-яких підстав".

Тож, теоретично, можна очікувати на повторення у наших реаліях сюжету з німецького фільму "Життя інших", де герой не лише отримує можливість ознайомитися з заведеною на нього справою, а й дізнається ім'я співробітника Штазі, який вів за ним спостереження.

Так, за словами Анни Кривдюк, питання доступу до особових справ співробітників обласного управління СБУ 1917-1991 років вирішує спеціальна експертна комісія. Таких справ в архіві управління - понад чотири тисячі. Усі вони відкриті, але родичі репресованих ними поки що не цікавились.

Натомість у справах, які були передані до обласного архіву, таких відомостей годі й шукати. "Інформації про агентуру немає, вона була вилучена. Це навіть по нумерації сторінок видно", - підводить підсумок Юрій Легун.

Більше про життя регіону читайте на Depo.Вінниця.