Декомунізація: у пошуках репресованих родичів

Відомості про свого прадіда, який був репресований у 1937-38 роках, вінничанка Олена Олексіївна (ім'я змінене на її прохання – авт.) розпочала із Державного архіву області. Не знайшовши потрібного прізвища в електронному реєстрі, співробітниця архіву порадила звернутися до архіву обласного управління СБУ. Але й там пошуки не принесли бажаного результату. "Інформація відсутня", - йшлося у листі, який Олена Олексіївна отримала у відповідь на свій запит.
Репресовані та реабілітовані
Каталізатором сплеску звернень до архівів щодо інформації про репресованих у радянські часи громадян стало набуття чинності одного з чотирьох так званих декомунізаційних законів, які набули чинності 21 травня цього року. А саме – закону "Про доступ до архівів репресивних органів комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років". Згідно з ним, мають бути розкриті для широкого доступу архіви установ, перелік яких у законі складається із декількох десятків пунктів. Переважної більшості з них вже не існує: частина була ліквідована, частина – переформатована чи просто змінила назву. Тож головними місцями пошуку відомостей, принаймні, на території Вінниччини, сьогодні є обласний архів, а також архіви обласних управлінь Служби безпеки України та Міністерства внутрішніх справ.
Так, архів обласного управління СБУ містить сьогодні близько десяти тисяч справ репресованих. З них 6300 справ - кримінальні справи тих, хто не був реабілітований, - це основний фонд. Ще три з половиною тисячі – так званий припинений фонд: у ньому зберігаються справи реабілітованих. Приблизно таку ж кількість свого часу було передано до Державного архіву Вінницької області, розповідає оператор сектору архівного забезпечення СБУ у Вінницькій області Анна Кривдюк.
"Люди зверталися до нас по інформацію про репресованих родичів і раніше, і сказати, що після набуття законом чинності відбувся помітний сплеск, не можна. За місяць звертаються усього на три-чотири людини більше", - каже вона. Натомість зазначає: спростилася процедура отримання доступу. Так, вже не потрібно документально підтверджувати факт родинних зв'язків із людиною, чию справу розшукують. У заяві про надання інформації потрібно вказати її прізвище, ім'я та по-батькові. А ще, бажано, - усе, що відомо про неї родичам: це спростить процес пошуку.
"У нас є і картотека, і електронна база даних, тому з'ясувати, чи є потрібна справа, можна протягом десяти хвилин. У разі, якщо є, людина може прийти та ознайомитися із нею", - пояснює процедуру Анна Кривдюк.
За її словами, переважна більшість тих, хто звертається, – люди старшого віку, як правило – від 60 та старше. Трохи менше – у віковій категорії 35-45, ще менше – молодь.
Звертаються по інформацію щодо репресованих і до архіву обласного управління МВС. Як і в СБУ, отримати її можна на підставі заяви на ім'я начальника. Щоправда, вказати в ній потрібно не лише ПІБ особи, відомості про яку розшукують, а й дату та місце народження.
Про документи, що знаходяться в архіві, у відповіді на запит журналіста Depo.Вінниця в управлінні МВС повідомили наступне:
"…фонд № 4 "Кримінальні справи, які розглянуті в несудовому порядку" (трійки НКВС) 1929-1954 роки.
фонд № 5 "Справи спецпоселенців " 1941-1945 роки;
фонд № 18 "Архівні слідчі справи на осіб, які зняті з опер обліків – реабілітовані " 1938 – 1968 роки"…
Згідно з тією ж відповіддю, з моменту набуття чинності Законом, "до архіву … звернулись шість громадян про надання будь-якої інформації щодо репресованих родичів та обласна редколегія і редакційно-видавнича група (редакція) книги "Реабілітовані історією. Вінницька область" щодо опрацювання матеріалів стосовно адміністративно висланих радянською владою громадян за межі Вінницької області"…
Цікавляться дослідники і архівами СБУ. Зокрема, каже Анна Кривдюк, шукають справи репресованих церковних діячів.

Справа як доказ
Але найбільше відкриті архіви приваблюють тих, хто шукає свої польські коріння.
"Відсотків 60-70 тих, хто звертається до нас, хочуть зробити карту поляка. Ми даємо їм архівну довідку, витяги з документів, копії, де вказується національність репресованого родича", - розповідає Анна Кривдюк.
Приблизно така ж картина спостерігається в обласному архіві. Пояснюється інтерес бажаючих виїхати у Польщу саме до справ репресованих родичів просто: вони – один з головних документів, де вказувалася національність. "До радянського часу національність не вказувалася. У радянський час вказувалася, але багато поляків називали себе українцями, бо починали переховуватися. А у репресійних справах національність вказувалася стовідсотково", - каже архівіст І категорії Ігор Титаренко. За його словами, справи стандартні: антирадянська пропаганда, антирадянська політика, участь у шпигунських організаціях – такі ж, як і ті, що порушувалися проти українців. "Є справи, які припинялися через деякий час, були такі, що закінчувалися вироками: ув'язнення або розстріл – і таких дуже багато", - каже Ігор Титаренко.

Буква і цифра
Загалом сьогодні у реєстрі репресованих осіб Державного архіву Вінницької області нараховується 34 тисяч імен. Цифра, зауважує директор установи Юрій Легун, відносна: "Є колективні справи, тобто ті, по яких проходило двоє, троє чи більше осіб, або одна людина проходила по кількох справах".
Цей список вже декілька років існує і в електронному вигляді. Наприкінці 2010 року його було розміщено в Інтернеті.
"Якщо людина знайшла ім'я, яке шукала, вона може прийти до нас та ознайомитися зі справою. Ми зробили окреме місце, поставили світло, столик, і ті, хто приходить, можуть перефотографувати справу", – каже Юрій Легун.
Саме створення електронного списку допомагає працівникам архіву оперативно реагувати на запити громадян. Як наслідок, установа може похвалитися званням передовика.
"Я був у Хмельницькому в архіві, і перше питання, яке колеги поставили, - наскільки ми відстаємо від графіку надання довідок. Закон на виконання запиту дає місяць, якщо запит складний, можна продовжити до півтора. І сьогодні наші колеги-хмельничани завалені, у них вже черга на два місяці, і очевидно, що вона наростає. Ми працюємо у звичному режимі, вкладаємося не те що у місяць – у десять днів, у два тижні", - із гордістю розповідає Юрій Легун.
Рукописи (не) горять
Але є ложка дьогтю і в цій діжці меду. Адже до нас дійшли далеко не всі репресійні справи.
Так, за словами Анни Кривдюк, відповіддю на приблизно 60 відсотків запитів є "інформація відсутня". "Частина справ були передані до обласного архіву, частина – була знищена або вивезена на територію Росії ще під час Другої світової", – прояснює вона.
"Під час війни документи вивозили, потім знову повертали. Так само – і по спецпереселенцях та розкуркулених. Кажуть, декілька вагонів із документами десь під Актюбинськом усю війну простояли, а потім їх привезли, заражені грибком, жучками різними", - розповідає Юрій Легун. Втім, додає, справа не лише у війні: "Нажаль, радянська система мала рефлекс: як якесь заворушення – одразу треба палити папери. Коли Україна здобула незалежність, у нашому обласному партійному архіві було знищено чимало персональних справ комуністів".
Щодо справ репресованих, то їхнє майбутнє наразі непевне. Згідно із законом, "переважне право … на придбання (отримання) носіїв архівної інформації репресивних органів" має Інститут національної пам'яті. У планах Інституту – створення окремого архіву, де б зберігалися репресивні матеріали з усієї України, - так, як це зроблено у Польщі.
На думку Юрія Легуна, такий крок не є правильним: "Це забере купу грошей та часу і не зрозуміло, чи взагалі буде реалізовано. Логічніше було б і простіше і дешевше у кожній області зробити за державний рахунок копіювальний центр з якісним сканером і дати кілька ставок співробітникам, які б усі ці документи перевели в електронний формат і зробили загальноукраїнський ресурс доступу до них. Так, як росіяни зробили по загиблим та нагородженим у Другій світовій війні".

Кіно і реальність
Втім, Закон стосується не лише жертв режиму, а й протилежної сторони. Як казав письменник Сергій Довлатов, "ми без кінця сваримо товариша Сталіна, і, звісно, є за що. Але я хочу запитати – хто написав чотири мільйони доносів?"
А писали усі: і родичі, і сусіди, і колеги по роботі. І цілком зрозуміло, що родичі репресованих можуть зацікавитись і їхніми іменами. І знайти їх можна – у тих самих справах. І, як розповідає Юрій Легун, шукають: "Були випадки, що приходили люди, казали, що хоче подивитись справу свого діда і дізнатися, хто написав донос. Ми у таких випадках роз'яснюємо, що не сподівайтесь, що ви з нашої справи щось дізнаєтесь або що те, що ви дізнаєтесь, є правдою. Тому що у повоєнних реабілітаційних справах свідків часто викликали, і стало зрозуміло, як ці свідчення давалися. Припустимо, у 37-му сусід на сусіда заяву написав. Його питають: навіщо. І він каже: мене ввечері привели у кімнату, де було п'ять чи десять п'яних міліціонерів, сказали підписати папір і я підписав, навіть не знаючи, що це".
Але були і ті, хто доносили з ідейних або особистих міркувань. А ще – співробітники або агенти репресивних органів. Щодо них закон зазначає чітко: "Архівна інформація … про штатних або позаштатних працівників репресивних органів є відкритою, доступ до такої інформації не може бути обмежений з будь-яких підстав". Тож, теоретично, можна очікувати на повторення у наших реаліях сюжету з німецького фільму "Життя інших", де герой не лише отримує можливість ознайомитися із заведеною на нього справою, а й дізнається ім'я співробітника Штазі, який вів за ним спостереження.
Так, за словами Анни Кривдюк, питання доступу до особових справ співробітників обласного управління СБУ 1917-1991 років вирішує спеціальна експертна комісія. Таких справ - понад чотири тисячі. Усі вони відкриті, але родичі репресованих ними поки що не цікавились.
Натомість у справах, які були передані до обласного архіву, таких відомостей годі шукати. "Інформації про агентуру немає, вона була вилучена. Це навіть по нумерації сторінок видно", - каже Юрій Легун.
Більше про життя регіону читайте на Depo.Вінниця.