Як колишній в'язень "ЛНР" варить на Житомирщині "сири Санича"

Depo.ua він читає, хоч навіть мобільний інтернет у його селі залишає бажати набагато кращого. Можливо тому відразу і погодився нас прийняти.

Ті, хто цікавиться темою війни і переселенців, Олександра Кононова знають добре. Інвалід першої групи, який колись втратив праву руку і ліву ногу. Під час війни на Донбасі він, будучи волонтером, потрапив у полон, три місяці провівши в застінках в'язниць ЛНР. Після того, як звільнився в результаті обміну полоненими, покинув рідний дім у селі Воронове під Сіверськодонецьком, і переїхав на Житомирщину у Десятини. Із собою з Луганщини привіз десяток кіз, заснувавши на новому місці козину ферму.

Олександра Кононова практично ніхто зі знайомих не називає на ім'я – він для всіх просто Санич. І над воротами при в'їзді до садиби віднедавна красується вирізана з дерева місцевим майстром табличка із назвою ферми – "Сири Санича".

Власне, ферми як такої ще нема. Для того, щоб довести до ладу покинуту садибу, знадобиться ще чимало часу. Але поголів'я кіз і овець постійно росте, і зараз "підопічних" у Санича понад 160.

Питаю, чи важко буде таку кількість тварин прогодувати взимку. Кози їдять у десять разів менше, ніж корови, пояснює Санич. Минулої зими він прогодував 40 кіз на одній тонні сіна. Решту їжі вони знаходили на пасовиськах – на щастя, зима була малосніжною. Цьогорічне сіно вже заготовлене, тож тварини не залишаться голодними.

Зі свого нового дому переселенець рідко куди виїжджає. Щоправда вже наступного дня після нашої зустрічі вирушав продавати сири на "Свято деруна" до Коростеня, згадував і про майбутні подорожі до Києва і Львова. Таку активність пояснює потребою налагодити реалізацію сиру, бо всіх заробітків ферми поки вистачає лише на оплату праці найманих робітників та закупівлю необхідного обладнання.

В українців упереджена думка про кіз, вважає Кононов. Мовляв, це смердючі тварини, які дають смердюче, хоч і корисне молоко. Але насправді неприємний запах мають лише козли, а решта залежить від умов тримання тварин. Ми принюхуємося до молока і сирів, якими нас щедро пригощає Санич, і не відчуваємо жодних запахів. Тільки смак молока відчутно відрізняється від звичного коров'ячого.

У козячого молока набагато насиченіший смак, ніж у коров'ячого, говорить переселенець, додаючи, що це молоко вважають найближчим за складом і смаковими якостями до людського.

Звісно, кози дають молока набагато менше, ніж корови – в середньому по два літри, але трапляються в господарстві Санича і такі, з яких можна видоїти удвічі-тричі більше. При цьому кози невибагливі до кормів і потребують їх набагато менше, ніж корови.

Раз на місяць на ферму приїжджає ветеринар, аби взяти аналізи і перевірити стан здоров'я всіх тварин. Якщо з'являються проблемні кози, наприклад, хворі на мастит, їх відокремлюють від стада і здоюють окремо, згодовуючи видоєне молоко іншим тваринам.

Про свої сири Санич говорить з пієтетом. Радить нарізати їх тонкими шматочками, аби вповні відчути всі нюанси смаку. Крім того, хоча всі сири і робляться за однаковою технологією, кожна головка має свій неповторний смак.

Створення сиру неможливе без пепсину – сичужного ферменту, який виділяється з четвертого відділу шлунка жуйних тварин або зі свинячого шлунка. За допомогою цієї речовини свіже молоко швидко згортається при невеликому нагріванні, розщеплюючись на сироватку і чистий молочний білок – казеїн, з якого вже потім виготовляється сир або бринза.

Казеїн просто так організмом не засвоюється, його потрібно спершу переробити. Саме для цього і призначений пепсин.

Хороший сировар сам робить пепсин для своїх сирів, каже Кононов, але зізнається, що він ще до цього не дозрів і наразі використовує для згортання молока спеціальний гриб – аналог пепсина.

Кононов говорить, що завжди мріяв розводити кіз. Здійснити цю мрію допомогла війна.

"В радянські часи таких людей, як я, називали "літунами". Я брався за нові професії, вчився, поки професія не переставала мене цікавити", – розповідає переселенець.

За освітою Санич – зв'язковий. Але за своє життя попрацював і будівельником, і на лісопилці, був активістом організації "Юридичний лікбез для водіїв", зв'язковим у Сіверськодонецькому аеропорту.

Руку і ногу Кононов втратив, потрапивши під пилу у другий день роботи на лісопилці. Згадувати ті події не любить, а в тому, що сталося, звинувачує тільки себе, дивуючись, що взагалі лишився живим.

"В житті нічого не буває просто так. Коли я став інвалідом, у мене сильно змінилася психіка. Місцями в кращий бік, місцями в гірший. Змінилося ставлення до життя, я став менше чіплятися за минуле, легше розстаюся з людьми", – говорить чоловік.

Своїх перших кіз Санич отримав у спадок від родича, ще коли жив у Луганській області. Але зиму 2015 року більшість із них не пережили. Кононов, будучи волонтером, допомагав батальйону "Айдар" і одного разу помилково заїхав на блок-пост сепаратистів. Він провів у полоні 98 днів, пропустивши час, коли треба було заготовляти корм для тварин на зиму.

Кононов розлучений, але обручки своєї позбавився ще до того, як зруйнувався шлюб. Коли почалася війна, він зі своєю тодішньою дружиною Вікою вирішив продати обручки, аби на виручені гроші купити бронежилети для армії. За три тисячі гривень, які коштували дорогоцінності, купили пластини для двох бронежилетів.

"Війна забрала у мене 80% людей, яких я вважав рідними і близькими – їх інформаційною кулею вдарило в голову, і вони захворіли русскім міром", – зізнається переселенець. У нього майже перестали купувати сири, тож він почав годувати ними батальйон "Айдар", отримавши прізвисько Санич Бринза.

"Один товариш мені сказав: "Коли закінчиться війна, я буду ініціювати встановлення в Старобільську пам'ятника Володимиру Путіну – як консолідатору української нації". Місяць тому мені виповнилося 49 років. 47 років свого життя я жив у країні, яка мені була абсолютно байдужа. Два роки тому мене розстрілювали, а я тих, хто мене вів на розстріл, ще й за Україну агітував", – згадує Кононов.

Розстрілом переселенця лякав майбутній "міністр сільського господарства" ЛНР Сергій Литвин. Спершу приставив незаряджений пістолет до лоба і натиснув на курок, а потім зарядив обойму і знову приставив зброю до голови. В останній момент перед пострілом пістолет відвів трохи вбік. Повторив цей "трюк" кілька разів, врешті решт таки поранивши Кононова.

Перелам у світогляді переселенця стався навесні 2014 року.

"Майдан для нас був за кадром, бо ми жили в селі без радіо, телебачення, газет чи інтернету. Хоча до нього, як і до всякої революції, я ставився швидше негативно. Вважаю, що є два шляхи розвитку людства – еволюція як рух уперед і революція – великий стрибок назад. Але визнаю, ціную і поважаю в Майдані той факт, що він консолідував націю", – говорить Кононов.

Після звільнення з полону з'ясувалося, що третина знайомих Санича їздили на Майдан. Їздили викладачі на канікулах, їздили школярі, назбиравши кишенькових грошей і сказавши мамам, що будуть у друзів. Для внутрішнього стану людини було важливо зробити цей крок, показавши, що Луганщина – це теж Україна.

Свій проукраїнський вибір Кононов пояснює дещо несподівано, звертаючись до юридичної тематики. "Російська законодавча система нічим не краща за українську. Та й статті 109, 110 і 111 Кримінального кодексу України (про насильницьку зміну влади, посягання на територіальну цілісність та державну зраду, – Ред.) я читав і не хотів їх "вішати" на себе. Крім того, прокинулися, певно, українські корені, хоча я в своєму роду українців не спостерігаю. Просто відчув, що є українцем, і моя держава – це Україна", – каже він.

Про національну самоідентифікацію у Санича насправді можна і не питати. Вона у нього на лобі написана. Точніше на голові – у вигляді оселедця, який він дбайливо вирощує уже кілька років.

Кононов переїхав до Десятин за чотирнадцять місяців по тому, як звільнився з полону. Про цей період його життя мало що відомо.

Після повернення додому він ще якийсь час возив допомогу для батальйону "Айдар", але зрештою припинив волонтерську діяльність – не в останню чергу через мародерство і безлад в батальйоні. Пізніше Кононов навіть спробував балотуватися в депутати Сіверськодонецької міськради.

До Десятин Кононова запросив фермер і волонтер Віталій Васянович – давній приятель переселенця, що живе поруч у селі Іршанськ.

"Розводити кіз було моєю мрією, але я розумів, що сам її не можу втілити. Єдиним шансом здійснити цю мрію був переїзд і створення цієї ферми спільно з Віталієм", – пояснює Санич причини свого сміливого кроку.

Щоправда, початкова ідея була ширшою. Окрім козиної ферми планувалося створити реабілітаційний центр, в якому тварини допомагали би відновленню дорослих і дітей.

Вперше Санич приїхав до Десятин у жовтні 2015 року. Спершу просто знімав житло, а згодом за 13 тисяч гривень хату із землею. Перший тиждень у ній довелося жити без електрики і найнеобхіднішого.

Сьогодні в помешканні Санича налагоджено тільки те, що стосується кіз і виробництва сиру. Півтори сотні кіз видоюють за допомогою доїлки, але навіть в автоматизованій формі цей процес забирає кілька годин.

Розвивати ферму потроху допомагають волонтери з організації "Ініціатива Е+", яка опікується, зокрема, підтримкою громадських ініціатив. Кононову виділили грант у 17 тисяч гривень – грант видається у формі безвідсоткового кредиту, який не обов'язково повертати – за який була придбана косарка. Крім того, ті ж волонтери найближчим часом допоможуть із придбанням кровельного матеріалу для ферми.

Коли денна робота із сирами завершена, Санич береться класти основу для майбутньої печі. Я ношу відрами розчин, мій товариш Рома – цеглу, Кононов робить кладку. Робить повільно, але з вогником, періодично травить сороміцькі анекдоти і піджартовує над нами.

"Ось так і з'являються легенди про двох рабів", – сміється він, згадуючи пропагандистський мем з російського телебачення.

Хіба що "рабів" на фермі Санича не два, а чотири. Людмила Савеліївна та Люба доять і доглядають за козами, за що отримують 100 гривень на день – чималі, як для села, гроші. Чоловік Люби Василь на фермі – різноробочий і заробляє трохи більше. Є ще людина, яка підміняє жінок, коли ті мають вихідний. Ферма Кононова – єдине джерело робочих місць у Десятинах.

Здавалось би, у Десятинах Кононова мали б на руках носити за те, що не дає селу просто померти. Адже плани в нього наполеонівські, і кількість робочих місць на фермі буде тільки збільшуватися. Але ж ні: значна частина мешканців села активно виступають проти кіз – мовляв, вони брудні і виїдають усе навколо, забираючись навіть на цвинтар. А самого Санича звинувачують ледве не в тому, що він "сепар" і ховає зброю на подвір'ї.

У противників переселенця є лідер – колишній голова Шершнівської сільради (до неї входять, зокрема, і Десятини) Сергій Панченко. Щоправда, фермера підтримує нинішній керівник сільради Володимир Слобожан. Але щоб краще був зрозумілий розклад сил, наведемо статистику голосування на минулих виборах до сільради: тоді з 30 виборців за Панченка проголосувало 28, і тільки двоє підтримали Слобожана.

Нічого дивного в такій малій кількості виборців немає – у Десятинах зараз постійно живе лише дев'ять родин, з них дві – молоді. Школа – одна на три села, в ній вчиться лише 21 учень.

Кононов жартома називає своє нове місце проживання "Десятинною народною республікою". Нечисленні мешканці села переважно ніде не працюють, багато хто добряче пиячить. І, схоже, їх поки що влаштовує таке життя.

Санича помітно засмучують звістки про нові "наїзди" з боку односельців, але відступати він не планує. Поруч із його садибою стоїть великий напівзруйнований корівник. Зараз там зберігається сіно, але в найближчих планах – відбудувати покинуту споруду.

В селі є три закинуті будинки. Кононов і Васянович привели їх до ладу і хочуть перетворити на гостьові, започаткувавши розвиток зеленого туризму на селі. Кількість кіз Санич хоче довести до півтисячі, а з наступного року планує почати робити сири і з коров'ячого молока, скуповуючи його у селян.

Чекає він і на поповнення у власній родині. Наступного року до нього має переїхати теперішня наречена Алла – дочка Людмили Савеліївни, вона зараз живе в сусідньому селі.

"Я реально розумію, що є прикладом для багатьох. Гріє душу, що про мене пишуть і мною захоплюються. Єдине, чого боюся при цьому, – "схопити зірочку". Тому намагаюся ознаки зіркової хвороби в собі відстежувати і високо ніс не задирати. Найважче витримати випробування мідними трубами, а не вогнем чи водою", – зізнається Санич.

Ми купуємо сир, на додачу до якого Кононов навантажує нас бринзою. Тепло прощаємося і сідаємо в автомобіль. Сонце знову падає за обрій, і мій товариш Роман знову трохи нервує перед довгою дорогою додому. Ми втомлені, але щасливі – трохи жаги до життя від Санича передалося й нам.