Вінниця

Як ентузіасти реанімують українську науку

Хоча деякі промінці надії в науковій сфері країни є, розраховувати українським дослідникам поки що доводиться лише на себе

24 січня 2016, 16:00

Як ентузіасти реанімують українську науку

Брак фінансування та недосконалість законів змушує вітчизняних науковців діяти за принципом "спасіння потопаючих – справа рук самих потопаючих", пише Depo.Вінниця. Випливають найактивніші.

П'ятикурсниця Вінницького національного медичного університету Ольга Чайковська планує присвятити себе нейрофізіології. На стажування до Японії вона потрапила завдяки власній наполегливості. "Стажуватися можна де завгодно. В умовах глобалізації для цього є дуже багато можливостей. Я шукала через Інтернет і знайшла лабораторію, яка вивчає локальні нервові ланцюги. Написала проект під їхні дослідження і отримала запрошення", - розповідає Ольга.

В країні сонця, що сходить, дівчина прожила два місяці. Проходила стажування за гроші японського уряду. Крім того, приймаюча сторона безкоштовно забезпечила дівчину житлом.

Після повернення Ольга замислилася над можливостями продовжити свої дослідження. "Сподіваюсь, що можна буде знайти спільний проект нашої лабораторії з європейськими. Це цілком реально, але для цього потрібна систематична робота", - каже дівчина.

Українську науку рятують ентузіасти - фото 1

Їх мало, і вони залишаються

За словами завкафедри комп'ютерних систем управління Вінницького "політеху" професора Володимира Дубового, студенти, які мріють про наукову кар'єру, завжди були у меншості. Як правило, це ті, хто ще зі шкільної лави брали участь в олімпіадах, навчалися в Малій академії наук, тощо. "Більшість із них пов'язує себе з Україною. Хоча і не виключають можливості поїхати за кордон на навчання. Але спеціальної мети виїхати назавжди одразу не ставлять", - каже Дубовой.

По-перше, пояснює він, для виїзду за кордон потрібні великі кошти, яких у більшості родин просто немає. "Потрібно облаштуватись там, поки не почнеш заробляти. І навіть якщо дадуть стипендію на навчання, потрібно за щось жити", - каже професор.

По-друге, потрібно оволодіти іноземною мовою на належному рівні, для чого, знову-таки, потрібні гроші. Тому думки про те, щоб покинути країну, у студентів виникають лише з початком трудової діяльності. "Після третього курсу студенти ІТ-спеціальностей йдуть працювати в ІТ-компанії, і у них з'являються кошти. Крім того, в таких компаніях англійська мова - основна. Щонайменше - мова переписки. Тому, як правило, великі компанії влаштовують для співробітників мовні курси", - каже викладач.

Поступово молоді фахівці починають їздити у відрядження за кордон, у них з'являється більше можливостей і зникає страх невідомого. Ось тоді у декого і виникає бажання покинути Україну.

Солодке слово "закордон"

Якщо у 90-х роках минулого століття "мізки", які масово тікали з теренів колишнього СРСР, охоче приймали за кордоном, то сьогодні ситуація змінилась. Країни ЄС та США усвідомили серйозність проблеми, і тепер програми з навчання та обміну кадрами передбачають повернення на Батьківщину одразу по їх закінченню. "Ти не можеш отримати там громадянство після того, як пропрацював, навіть попри надзвичайний талант та здібності", – зазначає проректор з наукової роботи Донецького національного університету Ілля Хаджинов. 

Є ще одна перепона: аби влаштуватись за кордоном за фахом, а не прибиральником чи офіціантом, потрібно заздалегідь сконтактувати з потенційними роботодавцями. Зробити це можна, зокрема, беручи участь у міжнародних конференціях. Але це задоволення теж небезкоштовне. Тож якщо гроші на відрядження та організаційний внесок, який може сягнути і кількох сотень доларів чи євро, не надає установа, де працює науковець, шукати необхідні кошти доводиться йому самому. Так само, як і за публікації в закордонних виданнях. На це, зважаючи на рівень зарплати, спроможний далеко не кожен.

Втім, буває й так, що закордонні колеги самі пропонують співавторство у публікаціях або спільних проектах. Але, як правило, роблять це на засадах ентузіазму, залишаючи собі виділені на дослідження гроші, розповідає доцент кафедри фармації ВНМУ, доктор біологічних наук Вікторія Родінкова.

Вже понад десять років вона займається аеробіологією – наукою, що вивчає живі частки або частки живих організмів у повітрі (переважно пилок рослин та спори грибів). Коли лише починала, для України це була нова річ. Тож довелось зіштовхуватись з непорозумінням та пояснювати, що і чому вона робить.

Але головна проблема була у відсутності необхідних приладів для досліджень. "Свою кандидатську дисертацію я зробила на саморобних приладах. А вже для докторської довелося везти з-за кордону сертифікований прилад, який подарували німці", - згадує Родінкова. Розмитненням приладу довелося займатися самостійно. А оскільки його аналогів в Україні на той час не було, довелося ще й розробляти нормативні документи на нього. Сьогодні науковиця зізнається: не зупинилася лише тому, що її робота має практичне застосування. "Ми робимо алергопрогнози, які можуть розповісти і хворим, і лікарям про те, які алергенні фактори є в атмосфері, і на що може реагувати організм", - коротко пояснює вона суть своїх досліджень, завдяки яким стала українським представником Європейської аероалергенної мережі та членом правління Європейського аеробіологічного товариства.

"На те, що я роблю зі своєю командою, є попит не лише в Україні, а й у Європі та Америці. До України є великий науковий інтерес, але, на жаль, до цього часу наука у нас - це радше ентузіазм, ніж якісь програми, сплановані на підтримку таких, як я", - каже науковиця.

Українську науку рятують ентузіасти - фото 2

Грошей менше, ніж натхнення

У державному бюджеті України на цей рік обсяг фінансування науки закладений на рівні 0,3% ВВП. У Кенії цей показник вдвічі більший – 0,7%. В країнах Євросоюзу норма 3% . А в Швеції та Ізраїлі – 4%. 

Нині державне фінансування науки забезпечує лише півставки декільком викладачам – як за роботу за сумісництвом. "За такі кошти можна лише провести якісь теоретичні дослідження, якими вони і так займалися б. А так займаються більш інтенсивно, бо потрібно відзвітуватися за ці гроші, і показують серйозніші результати", - пояснює Володимир Дубовой. За його словами, серйозні практичні дослідження в таких умовах під силу лише крутим ентузіастам. Тобто таким, які мають не лише бажання працювати в науці, а й знаходять на це кошти.

Як, наприклад, колишній студент, а згодом аспірант професора Олексій Москвін. Зараз він працює керівником підрозділу великої комп'ютерної компанії, а також має півставки в "політесі". Аби навчання було якісне, за власні кошти кардинально модернізував комп'ютерний клас, оскільки у вишу таких можливостей немає. Встановив системні блоки великої потужності, замінив комп'ютерну мережу на гігабітну, щоб вона була адекватна до нових комп'ютерів, поставив спеціальне обладнання для управління нею. "І все це заради навчання студентів двом питанням: організації комп'ютерних мереж та обробці величезних масивів даних, які пов'язані з фінансовим аналізом, погодними прогнозами і таке інше ", - розповідає Володимир Дубовой.

Комерціалізація як рушій досліджень

Саме можливість практичного застосування і є головним критерієм, який визначає, чи буде профінансоване дослідження, чи ні. Проректор ДонНУ Ілля Хаджинов каже, що за кордоном все побудовано саме на комерційній основі. "Ви займаєтесь тим, що схвалює рада опікунів університету. І заздалегідь обумовлюється кінцевий результат. Якщо ваші дослідження не цікаві і не потрібні, ви не будете їх робити", - каже він.

Українські ж дослідники переважно залежать від державного фінансування. Тоді як у рядянські часи, згадує Володимир Дубовой, левова частка розробок на замовлення підприємств, якими займався "політех", була на підставі господарських угод. "Фактично це те ж державне фінансування, тому що підприємства були державні. Але напряму гроші з бюджету на розробки не йшли", - каже професор.

У той період кафедра, якою він зараз керує, отримувала за рахунок досліджень 4 мільйони карбованців на рік. Тоді тут працювало 120 наукових співробітників. Зараз залишилось 15, з них - жодного наукового співробітника. "Науковою роботою займаються виключно викладачі кафедри за рахунок власної зарплати. Господарчі угоди бувають лише іноді, та й те дрібні", - каже Дубовой.

Крім держави, науку сьогодні фінансує і приватний бізнес. Але кількість тих, кому пощастило отримати його підтримку, останнім часом поменшало. "Років десять тому у підприємств було більше вільних коштів, і закони щодо прибутків не були такими суворими", - розповідає Ілля Хаджинов. За його словами, у той період підприємці мали більше можливостей для замовлень науковцям завдяки існуванню територій пріоритетного розвитку та спеціальних економічних зон. Там гроші, які вкладалися в інновації, вважалися не прибутком, а видатками. Отже, не обкладалися податком. І це було закріплене законодавством. "Зараз, особливо у військовий час, економіка надто зарегульована, аби уникнути витоку фінансових ресурсів", - каже Хаджинов.

Паралельно з цим пробуксовує і питання комерціалізації наукових розробок. "Немає законодавчого поля, аби університети та науково-дослідницькі інститути могли нормально реєструвати свої права власності та продавати їх. А якщо починається продаж, скоріше за все, одразу скажуть платити ПДВ", - пояснює проректор ДонНУ.
За його словами, ідеальним варіантом могло б стати запровадження для вишів, які прагнуть заробляти, єдиного податку. 

Українську науку рятують ентузіасти - фото 3

Грант у допомогу

Втім, назвати сучасний стан української науки суцільним царством мороку було б несправедливо. Мають місце і позитивні процеси, нехай і повільні. Так, країна увійшла партнером у міжнародну програму "Горизонт 2020", через яку можуть фінансуватися різноманітні наукові дослідження. За новими законами про наукову діяльність і освіту, наукові установи і виші отримують більшу самостійність у плануванні досліджень та організації захисту дисертацій. "Нові вимоги до дисертантів і дисертацій, змінені умови фінансування стимулюють розширення міжнародних контактів, підвищення рівня наукових робіт, участь у міжнародних проектах", - зазначає Дубовой.

Але усе перераховане вище поки що нагадує скоріше промінь світла, ніж прожектор перебудови. І поки започатковані реформи дадуть конкретні системні результати, доведеться докласти чимало зусиль, аби підкріпити ентузіазм тих, хто займається наукою вже сьогодні, в існуючих умовах. Тож вишам доводиться втілювати на практиці приказку про камінь, що лежить, та воду, що тече. Тобто шукати кошти самостійно. Як правило, через гранти. За словами Володимира Дубового, щодо грантів існує дуже багато обмежень: "Закордонні виділяються в основному на екологію, медицину, соціальні питання. На математику, ІТ, машинобудування і інше – практично ні".

До того ж, багато залежить від міжнародних контактів та місця знаходження потенційного отримувача гранту. "У Києві, де зосереджені представництва різних організацій, фондів, це зробити легше, ніж у Вінниці, де немає жодного. І коли там з'являється якийсь конкурс, про це першими дізнаються кияни", - пояснює професор.

У свою чергу Вікторія Родінкова розширює географію регіонів, де шанс отримати грант вищий. Це області, які межують із західним кордоном України і, відповідно, мають тісніші зв'язки з Європою. "У нас, в Центральній Україні треба трошки "поворушитися". Але все можливо. Було б бажання", - каже науковиця. І згадує свою розмову з деканом одного з факультетів Чернівецького університету. Той казав, що не триматиме на роботі завкафедрою, який не може залучити на свою кафедру гранти. "Він розповів, що люди, які отримують гранти, не зацікавлені у корупційних діях, тому що мають достатнє фінансування і нормально себе почувають", - розповідає Родінкова.

Отримати грант можна і від держави, хоча таких і небагато. За словами Іллі Хаджинова, розмір гранту становить до 330 тисяч гривень на рік, якщо йдеться про прикладну тематику. Якщо про фундаментальну розробку – навіть до 1-2 мільйонів. "Але що найсмішніше, основні затрати – на оплату праці. Придбати матеріали можна, обладнання – ні", – каже проректор ДонНУ.

Але проблеми виникають і під час отримання закордонного гранту. У такому випадку гроші заходять на валютний рахунок Держказначейства, і отримати їх дуже важко. При цьому валюта продається одразу, за курсом на момент заходу. "Коли ви намагаєтесь її витратити, курс вже інший і ціни інші. Якщо ж ви будете купувати іноземне обладнання, то змушені перевести кошти у валюту. А це вже буде інший курс, і судячи з останніх тенденцій - явно вищий", - змальовує ситуацію Хаджинов. Невитрачені гроші при цьому повертаються грантодавцю. Як правило, після цього на новий грант від нього годі й сподіватися.

Втім, є й світлий бік медалі. У ході боротьби за виживання перемагає сильніший. У нашому випадку - найрозумніший та найактивніший. Тож рано чи пізно у вітчизняній науці мають залишитися найкращі її представники. Можливо, до того часу держава виявиться спроможною потурбуватися про них не гірше, ніж у країнах Євроспільноти, куди ми прагнемо. Будемо сподіватися, що це станеться не надто пізно. Бо ентузіазм - то не вічний двигун. І термін його дії, нажаль, обмежений.

Більше про життя регіону читайте на Depo.Вінниця.

Loading...
Loading...