Вінниця

Олександр Ірванець про "пошлі та підлі" жарти "95 Кварталу" і українських зірок, які "сплять" з росіянами

Іронічний письменник та перекладач Олександр Ірванець дискутував на тему польської драматургії та славолюбства українських режисерів, літературно вилаяв "95-квартал" та помріяв, коли, зрештою, в українських маршрутках припинять крутити шансон

07 лютого 2016, 16:00

Олександр Ірванець про "пошлі та підлі" жарти "95 Кварталу" і українських зірок, які "сплять" з росіянами

Кореспондент Depo.Вінниця поспілкувався з Ірванцем по завершенню зустрічі, що відбулась у Вінниці в рамках польсько-української дискусійної платформи. 

Олександр Ірванець: "Ударна хвиля "совка" нас ще не полишає" - фото 1

- Вінниця схожа не європейське місто?

- Я у вас в третій чи четвертий раз. Вінниця – велике місто, особливо це видно, коли переїжджаєш мости. Мені дуже подобаються вінницькі мости. Ось є депресивні регіони, а Вінниця - зовсім не така. Я бачу у вас інтенцію великого міста, це ознака сили і потуги, місто, яке на щось спроможне. Не у всіх містах я це відчуваю, хоча міста в Україні поступово змінюються.

- Міста змінюються ззовні чи люди, які в них живуть ?

- Змінюються ззовні, бо міняються люди. Нині повільно відбувається ферментація громадянського суспільства, поступово накопичується потрібна маса для змін у всіх площинах. Я нещодавно був свідком, коли в маршрутці на Рівне підходить хлопець до водія і каже: "Ану вимкни отой шансон російський - я не хочу того слухати. Я ж з АТО повернувся…". І це не поодинокі випадки. Тобто вже назріла маса людей і вони сильніші для змін, насамперед, усередині суспільства.

- А яке у вас ставлення до списків заборонених російських діячів кіно та сцени?

- Які можуть бути заборони в Інтернет-епоху? Все ж є в мережі - і виступи тих самих артистів, і фільми. Заборон не має бути, повинна бути атмосфера нетерпимості. Цей артист приїде, а на нього ніхто не піде - ось так має реагувати суспільство. І я б хотів, щоб так реагувала українська спільнота, але, на жаль, у нас є споживачі і тої попси російської, і "95-кварталу" і різної бридоти.

- Ви негативно ставитеся до політичної сатири?

- О, тут ми маємо говорити. Знову ж таки, я в маршрутках їжджу і там ставлять їхні диски. Я вже собі так підрахував, що приблизно 70% їхніх жартів досить обмежені і принизливі для українців. Та що вже говорити - вони відверто антиукраїнські. Вони усі вийшли з КВК, а він сам по собі вже є антиукраїнським – це великодержавне "совєтське" явище. А в КВК дуже модно було "травить хохла", вони і інші народності ображали. Я не хочу заглиблюватись у цю тему, але за такі жарти – я вже говорив в одному інтерв’ю – в морду б’ють, а вони в своїх скетчах розігрують неетичні речі про ту ж Тимошенко, коли вона була за ґратами. Тобто відверто пошлі і підлі. Вони монополісти, мають великі гроші, записами свого мерзенного творчого доробку підім’яли телебачення, люди дивляться, але це рівень жлоба.

- Але ж величезна кількість людей відвідує ті концерти, невже усі жлоби?

- Так, їхній глядач саме такий. А хто там сидить: ті ж політики та футболісти – жлоби.

- Суперечлива думка, тоді поясніть: це соціальний запит на подібні жарти чи, знову ж таки, через монополію на гумор спостерігаємо подібний стан речей?

- Вони існують давно та забили собі нішу. Коли хлопці були у КВК, їхній глядач був молодим, нині це вже дорослі, часто успішні люди. Тобто вони в цьому молодці - виховали свою аудиторію. Та й не тільки вони, взагалі рефлекс, ударна хвиля "совка" нас ще не полишає. От виконавці українські, які співають російською – вони "всеїдні" для усього СНД. Підтримую агресивне ставлення у суспільстві до артистів, які продовжують гастролювати по Росії. Так само свого часу природнім було негативне ставлення до дівчини, яка спить з німецьким офіцером, а тут деякі наші "сплять" з росіянами – я ототожнюю зазначені явища. Вони розважають ворога, беруть гроші з рук ворога, який другою рукою вбиває наших солдат на Донбасі. Але я не хочу заглиблюватись у цю тему...

- Під час зустрічі з вінничанами Ви сказали, що український театр не привчений до сучасної драматургії, бо її не ставлять, а не ставлять, тому що не привчений. Чому малий попит серед українських режисерів на новочасну п’єсу?

- В Україні сумна ситуація із драматургією і вона із театром майже не перетинається. Режисери мало читають, здебільшого, хочуть ставити себе, а не текст. Класика на сцені - це дорога з найменшим супротивом. Давайте поставимо "Ромео та Джульєтту", пошиємо красиві плаття і все. Але для того, щоб розвиватися, потрібно творити нове. Для більшості українців в уяві, особливо в провінційних містечках, театр – це місце де дяді і тьоті перевдягаються у плаття і придурюються на сцені. Але так не має бути!

Для мене рівень сучасної класики в українських театрах абсолютно недостатній. У порівнянні з Польщею - у них у п’ять разів більше ставляться п’єси, які є бестселерами, є великі театральні конкурси з хорошими призами, фестиваль спектаклів, подекуди із нагородами по 50 тисяч доларів. А в нас усюди така інертність, яку треба долати, а як це робити – я не знаю, мабуть, всім разом.

- Де навчитися в Україні драматургії?

- В Україні кілька університетів мають відділи творчості, де цьому навчають - Острозька академія, університет Шевченка і у Львові є різноманітні семінари. В Острозькій академії, де я викладаю "Теорію і практику драматургії", вчиться група з 40 осіб, де лише 10 - реальні творці. Але і вони переважно нічого не пишуть, може, вірші. Адже драматургія - це для старших людей. Є винятки, але до неї треба дозріти. А якщо відверто, то вузько і спеціально в Україні цьому не вчать ніде, тобто це галузь для самоучок. Чи треба для цього їхати закордон? Звісно, не завадить. Крім того режисер має подбати про переклади і вони повинні бути якісними - мова театру абсолютно особлива. Мені було лише 34, коли мою п’єсу вперше переклали і поставили німецькою, я навіть гонорар ще у дойч марках отримав. Але я повторюся, драматургія – це, за рідкими виключеннями, для зрілих авторів.

- Але ж і Ви у літературному інституті у Москві не навчалися на драматурга. Як виник потяг до театру?

- Я дійсно в молодості зовсім не збирався писати п’єси . Але був у мене університетський друг, нині він зірка російської драматургії Миколай Коляда. Він вчився на прозі, але вже тоді був актором, тому що закінчив у Свердловську театральне училище. Він мав знайомих акторів, постійно ходив по театрах і мене привчив. На кінець 80-х років я знав увесь московський театральний репертуар. Колись навіть рахував - у мене було понад 200 театральних програмок, я їх навіть збирав. А ще Коляда завів мене декілька разів на драматургічні семінари, я їх слухав, і в принципі зрозумів як писати п’єси. І десь з 32-х взявся за цей напрям. Але я кажу, що драматургія – це зрілість, певно, звісно існують феномени - той самий Любко Дереш, свій перший роман видав будучи десятикласником, за нього навіть батьки підписували авторський договір. А починають з поезії зазвичай – жанру молодих. Переклад – це взагалі мистецтво старших людей.

- А ви перекладаєте тільки твори, які вам до вподоби?

- По-різному буває. Працюю і за гонорар, і це цілком природно, але в будь-якому разі стараюся.

- Нині популярні сучасні театри, наприклад "Дах". Але подібна творчість майже не отримує регіонального поширення. Комусь доводиться їздити у столицю на спектаклі. Чи доцільно подібні театри створювати у регіонах чи, принаймні, запрошувати їх на гастролі?

- Ви знаєте, я не певний, але, на мою думку, на того ж "Даха" більше 1 разу повну залу ви не зберете, та й перший раз також під сумнівом. У Рівному було б так само. Я думаю, що вони усі мають певну аудиторію, більш стаціонарно, але це реальні фанати. Якщо говорити як про комерційне явище, то потрібна організація і хороший менеджмент. І тут я притримуюсь принципу: "Краще бути песимістом – матимеш приємні розчарування" - давайте не забувати про арифметику.

- Під час зустрічі Ви порівнювали стан української драматургії із польською. Чого вдалося в досягнути польським драматургам? І чому власне порівняння з поляками?

- Я можу сказати, що їхня драматургія зріліша за нашу. Адам Коворський, наприклад, видав шостий переклад "Фауста". А у нас є геніальний переклад Лукаша, а що ще? Тобто у нас один, а в них шість. Це відповідно ілюстрація багатства літератури. Поляки мають чотири Нобелівських лауреати у галузі літератури, а скільки українці? Ось в цьому і є різниця між нами. Можливо і через таку кількість нобелістів, їхні автори підіймають у творчості сильні, болючі та важливі теми. Тобто у них кращий рівень філософської дозрілості творчого кола.

- Для поляків важлива тема Голокосту. Як гадаєте, сучасна українська драматургія мусить шукати фокус на травмі і чи помічали Ви подібні тенденції?

- У нас є Голодомор. Але що ми читали окрім Куліша. Які є п’єси? Мінімум. Щось там трапляється за кордоном, але закордонні українці не вміють писати сильно - Кулішевого масштабу немає, ніхто не осягнув. Можливо "Зерносховище" хіба (Одна з найвідоміших п'єс Наталки Ворожбит, написана для Лондонського Королівського Театру, - авт.). Мало у нас драматургів серед письменників, відповідно і не береться майже ніхто.

Я думаю, що замість відкриття меморіалів, краще б зняли один серіал про голодомор, нехай страшний, але реалістичний. Через фільм "Поводир", автором сценарію до якого власне був я, намагалися цю тему зачепити, але ж подібного замало. Тобто якщо і відбуваються процеси потрактування історії через драму, то на дуже-дуже зачаткових рівнях.

- Що Ви наразі читаєте?

- Христя Венгринюк "Хутір Америка". Багато польської та білоруської літератури, але вона без перекладів. Із задоволенням читаю уже другий роман словацького автора Павла Ранкова, але у польських перекладах. Дмитра Лазуткіна, вінничанина, до речі, Сергія Татчина – дуже цікавий і обдарований автор. Є багато хорошої літератури, потрібно її шукати.

- Талановитій молоді, яка пише, нині легше друкуватися ніж раніше?

- А ніколи не легко. Хоча, звісно, зараз легше. У радянські часи публікація – це був акт ідеологічний. Тебе перевіряли по усім каналам, щоб можна було видати книжку. А нині, якщо батько заробить десь в Італії 500 євро синові на книжку, то іди друкуйся. Ідеологічних перепон не існує, свобода, демократія у нас… Тому легше у цьому плані, але молодий автор згодом завжди соромиться своєї першої книжки.

- А ви своєї?

- У моїй першій збірці "Вогнище на дощі" я соромлюся декількох віршів, але на скажу яких.

Олександр Ірванець: "Ударна хвиля "совка" нас ще не полишає" - фото 2

Більше новин Вінниці та області читайте на Depo.Вінниця

Loading...
Loading...