Українську науку рятують ентузіасти

На стажування до Японії п'ятикурсниця Вінницького національного медичного університету Ольга Чайковська потрапила завдяки власній наполегливості. Дівчина планує присвятити себе нейрофізіології – в цьому напрямку і вела пошук.
"Стажуватися можна де завгодно. В умовах глобалізації для цього є дуже багато можливостей. Я шукала через Інтернет – і знайшла лабораторію, яка займається вивченням локальних нервових ланцюгів. Написала проект під їхні дослідження і отримала запрошення", - розповідає Ольга.
У Країні сонця, що сходить Ольга прожила два місяці. Проходило стажування за гроші японського уряду. Також сторона, що приймає, безкоштовно забезпечила дівчину житлом.
Після повернення на батьківщину Ольга замислилася над можливостями продовжити свої дослідження. "Сподіваюсь, що можна буде знайти спільний проект нашої лабораторії із європейськими. Це цілком реально, але для цього потрібна систематична робота", - каже дівчина.

Їх мало, і вони залишаються
За словами завідувача кафедри комп'ютерних систем управління Вінницького національного технічного університету професора Володимира Дубового, студенти, які мріють про наукову кар'єру, завжди були у меншості. Як правило, це ті, хто ще зі шкільної лави брали участь в олімпіадах, навчалися в Малій академії і т. ін.
"Більшість із них пов'язує себе із Україною. Хоча і не виключають можливості поїхати за кордон на навчання. Але спеціальної мети виїхати назавжди одразу не ставлять", - каже Володимир Дубовой.

По-перше, пояснює він, для виїзду за кордон потрібні великі кошти, яких у більшості родин просто немає: "Потрібно облаштуватись там, поки не почнеш заробляти. І навіть якщо дадуть стипендію на навчання, потрібно за щось жити".
По-друге, потрібно оволодіти іноземною мовою на належному рівні. Для чого знову-таки потрібні гроші. Тому думки про те, щоб покинути країну, у студентів виникають із початком трудової діяльності. "Після третього курсу студенти ІТ-спеціальностей йдуть працювати в ІТ-компанії, і у них з'являються кошти. Крім того, в таких компаніях англійська - основна мова. Щонайменше - мова переписки. Тому, як правило, великі компанії влаштовують для співробітників мовні курси", - каже професор.

Поступово молоді фахівці починають їздити у відрядження за кордон, у них з'являється більше можливостей і зникає страх невідомого. Ось тоді і у декого й виникає бажання покинути Україну.

Солодке слово "заграниця"
Якщо у 90-х роках минулого століття "мізки", які масово тікали з теренів колишнього СРСР, охоче приймали за кордоном, то сьогодні ситуація змінилась. Країни ЄС та США усвідомили серйозність проблеми, і тому програми з навчання та обміну кадрами передбачають повернення на батьківщину після їх закінчення терміну їхньої дії, зазначає проректор з наукової роботи Донецького національного університету Ілля Хаджинов. "Ти не можеш отримати там громадянство після того, як там пропрацював, навіть попри надзвичайний талант та здібності", - каже він.

Є і ще одна перепона. Аби влаштуватись за кордоном за фахом, а не прибиральником в готелі, потрібно заздалегідь сконтактувати із потенційними роботодавцями. Зробити це можна, зокрема, беручи участь у міжнародних конференціях. Але це задоволення небезкоштовне. Тож якщо гроші на відрядження та організаційний внесок – а становити він може і декілька сотень доларів чи євро – не виділяє установа, де працює науковець, доводиться розкошелюватися самому. Так само, як і за публікації в закордонних виданнях. На це, зважаючи на рівень зарплати, спроможний далеко не кожен.

Втім, буває й так, що закордонні колеги самі пропонують співавторство у публікаціях або спільних проектах. Але, як правило, роблять це на засадах ентузіазму, залишаючи собі виділені на дослідження гроші, розповідає доцент кафедри фармації ВНМУ, доктор біологічних наук Вікторія Родінкова.

Вже понад десять років вона займається аеробіологією – наукою, що вивчає живі частки або частки живих організмів, які знаходяться у повітрі (переважно пилок рослин та спори грибів). Коли лише починала, для України це була нова річ. Тож довелось стикатися із непорозумінням та пояснювати, що і чому вона робить, розповідає науковиця.
Але головна проблема була у відсутності необхідних приладів для досліджень. "Свою кандидатську дисертацію я зробила на саморобних приладах. А вже для докторської довелося везти з-за кордону сертифікований прилад, який подарували німці", - згадує пані Вікторія. Розмитненням приладу їй довелося займатися самостійно. А оскільки його аналогів в Україні на той час не було, довелося займатися ще й розробкою нормативних документів на нього. Сьогодні Вікторія Родінкова зізнається: не зупинилася лише тому, що її робота має практичне застосування. "Ми робимо алергопрогнози, які можуть розповісти і хворим, і лікарям про те, які алергени фактори знаходяться в атмосфері і на що може реагувати організм", - коротко пояснює вона суть своїх досліджень, завдяки яким стала представником в Україні Європейської аероалергенної мережі та членом правління Європейського аеробіологічного товариства.

"На те, що я роблю зі своєю командою, є попит не лише в Україні, а й у Європі та Америці. До України є великий науковий інтерес, але, нажаль, до цього часу наука у нас - це радше ентузіазм, ніж якісь програми, сплановані на підтримку таких, як я", - каже науковиця.

Грошей менше, ніж натхнення
Минулого року державний бюджет України профінансував вітчизняну науку на рівні 0,2% ВВП. У бюджеті-2016 закладено наполовину більше, тобто 0,3%. У Кенії цей показник вдвічі більший – 0,7%. В країнах Євросоюзу норма - 3% ВВП. А в Швеції та Ізраїлі – 4. 

Ще на стадії підготовки цьогорічного бюджету прем'єр-міністр України Арсеній Яценюк заявив: мільярди гривень із державної скарбниці пропадають, бо немає практичних результатів досліджень. Зважаючи на це, уряд мав звернути увагу на ефективність витрачання коштів на науку, а також на те, йдеться про реальні дослідження чи про "макулатуру". Що саме мав на увазі прем'єр, невідомо. Вірогідно, йшлося про можливість практичного застосування результатів досліджень та їхню актуальність.

Втім, каже Володимир Дубовой, зі слів голови уряду можна зробити і інший висновок: "Якщо, наприклад, на виробництво автомобіля витратити 100 гривень, то ці гроші пропадуть. Якщо мільйон – можна зробити автомобіль. Тобто можна або взагалі не фінансувати – і тоді гроші не пропадуть, і результату не буде. Або, якщо потрібен результат, дати достатньо".
Сьогодні ж державне фінансування науки забезпечує лише невелику зарплату, півставки, декільком викладачам – як за роботу за сумісництвом. "За такі кошти можна лише провести якісь теоретичні дослідження, якими вони б і так займались. А так займаються більш інтенсивно, бо потрібно відзвітувати за ці гроші, і показують серйозніші результати", - пояснює Володимир Дубовой. За його словами, серйозні практичні дослідження в таких умовах під силу лише крутим ентузіастам. Тобто таким, які мають не лише бажання займатися наукою, а й знаходять для цього кошти.

Як, наприклад, колишній студент, а потім аспірант професора Олексій Москвін. Зараз він працює керівником підрозділу великої комп'ютерної компанії та, на півставці, - викладачем у політесі. Аби навчання було якісне, за власні кошти кардинально модернізував комп'ютерний клас, оскільки у вишу таких можливостей немає. "Він встановив системні блоки такої потужності, що в університеті взагалі немає. Замінив усю нашу комп'ютерну мережу, щоб вона була адекватна цим комп'ютерам, на гігабітну та поставив спеціальне обладнання для управління нею. І все це для заради навчання студентів двом питанням: організації комп'ютерних мереж та обробці величезних масивів даних, які пов'язані із фінансовим аналізом, погодними прогнозами і т. ін. ", - розповідає Володимир Дубовий.

…плюс комерціалізація
Саме можливість практичного застосування і є головним критерієм, який визначає, буде профінансоване дослідження чи ні, розповідає Ілля Хаджинов про закордонний досвід. "Все побудовано на комерційній основі. І ви займаєтесь тим, що схвалює рада опікунів університету. І заздалегідь обумовлюється кінцевий результат. Якщо ваші дослідження не цікаві і не потрібні, ви не будете їх робити", - каже він.
Українські ж дослідники переважно залежать від державного фінансування. Тоді як у рядянські часи, розповідає Володимир Дубовий, левова частка розробок на замовлення підприємств, якими займався політех, була на підставі господарських угод. "Фактично це теж державне фінансування, тому що підприємства були державні. Але напряму гроші з бюджету на розробки не йшли", - каже професор.

У той період кафедра, якою він зараз керує, отримувала за рахунок досліджень 4 мільйони карбованців на рік, і працювало на ній 120 наукових співробітників. Зараз залишилось 15 працівників, з них жодного наукового співробітника. "Науковою роботою займаються виключно викладачі кафедри за рахунок власної зарплати. Господарчі угоди бувають лише іноді, та й те дрібні", - говорить Володимир Дубовий.

Крім держави, науку сьогодні фінансує і приватний бізнес. Але кількість тих, кому пощастило отримати його підтримку, останнім часом поменшало. "Років десять тому у підприємств було більше вільних коштів і закони щодо прибутків не були такими суворими", - розповідає Ілля Хаджинов. За його словами, у той період підприємці мали більше можливостей для замовлень науковцям завдяки існуванню територій пріоритетного розвитку та спеціальних економічних зон. Там гроші, які вкладалися в інновації, вважалися не прибутком, а видатками. А отже, не обкладалися податком. І це було закріплено законодавством. "Зараз, особливо у військовий час, економіка надто зарегульована, аби уникнути витоку фінансових ресурсів", - каже Ілля Хаджинов.

Паралельно з цим пробуксовує і питання комерціалізації наукових розробок. "Немає законодавчого поля, аби університети та науково-дослідницькі інститути могли нормально реєструвати свої права власності та продавати їх. А якщо починається продаж, скоріше за все, одразу скажуть платити НДС", - пояснює проректор ДонНУ.
За його словами, ідеальним варіантом могло б стати запровадження для вишів, які прагнуть заробляти, єдиного податку. 

Грант у допомогу
Втім, назвати сучасний стан української науки суцільним царством морока було б несправедливо. Мають місто і позитивні процеси, нехай і повільні. Так, країна увійшла партнером у міжнародну програму "Горизонт 2020", через яку можуть фінансуватися різноманітні наукові дослідження. За новими законами про наукову діяльність і про освіту наукові установи і виші отримують більшу самостійність у плануванні досліджень та організації захисту дисертацій, каже Володимир Дубовий. "Нові вимоги до дисертантів і дисертацій, змінені умови фінансування стимулюють розширення міжнародних контактів, підвищення рівня наукових робіт, участь у міжнародних проектах", - зазначає він.

Але усе перераховане вище поки що нагадує скоріше промінь світла, ніж прожектор перебудови. І поки започатковані реформи дадуть конкретні системні результати, доведеться докласти чимало зусиль, аби підкріпити ентузіазм тих, хто займається наукою вже сьогодні, в існуючих умовах. Тож вишам доводиться втілювати на практиці приказку про камінь, що лежить, та воду, що тече. Тобто шукати кошти самостійно. Як правило, через гранти. Шлях цей тернистий, але оминути його не вдасться.
За словами Володимира Дубового, щодо грантів існує дуже багато обмежень: "Закордонні виділяються в основному на екологію, медицину, соціальні питання. На математику, ІТ, машинобудування і інше – практично ні".
До того ж, багато залежить від міжнародних контактів та місця знаходження потенційного отримувача гранту. "У Києві, де зосереджені представництва різних організацій, фондів, це зробити легше, ніж у Вінниці, де немає жодного. І коли там з'являється якийсь конкурс, про це першими дізнаються кияни", - пояснює професор.

У свою чергу Вікторія Родінкова розширює географію регіонів, де шанс отримати грант вищий. Це області, які межують із західним кордоном України і, відповідно, мають тісніші зв'язки із Заходом. "У нас, в Центральній Україні треба трошки поворушитися. Але все можливо. Було б бажання", - каже науковиця.
І згадує свою розмову із деканом одного з факультетів Чернівецького університету. Той сказав, що не триматиме на роботі завкафедрою, який не може залучити на свою кафедру гранти. "Він розповів, що люди, які отримують гранти, не зацікавлені у корупційних діях, тому що мають достатнє фінансування і нормально себе почувають", - розповідає Вікторія Родінкова.

Отримати грант можна і від держави, хоча таких і небагато. За словами Іллі Хаджинова, розмір гранту становить до 330 тисяч гривень на рік, якщо йдеться про прикладну тематику. Якщо про фундаментальну розробку – навіть до 1-2 мільйонів. "Але що найсмішніше, основні затрати – на оплату праці. Придбати матеріали можна – обладнання ні. Тому що існує Постанова Кабміну, яка забороняє бюджетним організаціям придбати основні фонди", - каже проректор ДонНУ.

Але проблеми виникають і при отриманні закордонного гранту. У такому випадку гроші заходять на валютний рахунок Держказначейства, і отримати їх дуже важко. При цьому валюта продається одразу, за курсом на момент заходу. "Коли ви намагаєтесь її витратити, курс вже інший і ціни інші. Якщо ж ви будете придбати іноземне обладнання, то купуватимете з цього рахунку валюту. І це вже буде інший курс, і явно вищий. І ви нічого не зможете купити", - змальовує схему Ілля Хаджинов.
Невитрачені гроші при цьому повертаються грантодавцю. Як правило, після цього на новий грант від нього годі й сподіватися.