Не мамонтом єдиним, або Чому іноземці у захваті від вінницького Художнього музею

Перше, що спадає на думку, коли чуєш словосполучення "вінницький музей", - це музей краєзнавчий. Той самий, де скелет мамонта та колекція скіфського золота. Натомість те, що у двоповерховій споруді поруч розташований не менш цікавий мистецький об'єкт, залишається таємницею за сімома печатками навіть для деяких вінничан. Тож найчастіше на слова "художній музей" вони реагують запитанням "А де це"?

Між тим, експонати Вінницького обласного художнього музею достойні кращих європейських музеїв, каже заввідділом науково-просвітницької роботи, зв'язків з громадськістю і розвитку музею Наталія Безбах. Та робить невеличкий екскурс в історію закладу.

Починається вона у жовтні 1987 року, коли постановою Ради Міністрів УРСР за №328 був створений Вінницький обласний художній музей. Основу його колекції склала художня частина обласного краєзнавчого музею. Під новостворений музей відвели будівлю, в якому до цього розташовувалася будівельна організація. Передбачалося, що цей пристанок буде тимчасовим. "Директор музею, Ілля Васильович Безбах, їздив до Москви, зустрічався навіть із Раїсою Горбачовою, яка посприяла виділенню приміщення, де розташовувався міський комітет компартії. Але цю будівлю потім передали апеляційному суду, який по сьогодні там і розташований", - згадує Наталія Безбах, маючи на увазі будівлю по вулиці Визволення, 2, поряд із кінотеатром "Росія".

Тож у 1993 році, після ремонту та перебудови приміщення, художній музей відкрив свою експозицію для відвідувачів. А вже у 2000 році Міністерство культури визначає заклад як один з провідних в Україні. Хоча, каже Наталія Безбах, те, що це блискуче зібрання предметів мистецтва, було зрозуміло ще на момент створення музею.

В музеї представлені картини художників світового рівня. "Філіп Оверман, Лампіль, на заздрість будь-якому європейському музею - колекція з 900 малюнків Норблена, зібрання з портретної галереї Потоцьких, шість унікальних полотен Тропініна на релігійну тематику, роботи Крамского та Ге. Іноземці не очікують, що у Вінниці можна знайти зібрання творів мистецтва такого рівня", - каже Наталія Безбах.

Серед перлин колекції – картини майстра школи Караваджо "Вакх" та "Великий канал Венеції" Грeвенброка, учня Каналетто. Авторство останньої з них було визначено лише у 2005 році, коли була втричі збільшена постійна експозиція музею. Тоді відвідувачі музею змогли побачити багато творів невідомих авторів. Одним з них і був "Великий канал". "Приїхав гість-мистецтвознавець і каже: "О, Каналетто". А ми ще з 1987 року і придивлялися, і описували – і не бачили, що на каплиці тонесенько вписано "Карл Леопольд Грeвенброк", - розповідає Наталія Безбах.

Ще одну картину XVIII століття допомогли атрибутувати польські реставратори, коли відвідали музей. Вони визначили, що належить вона пензлю Бургіньйона (псевдонім французького художника Жака Куртуа, який протягом довгого часу працював у Польщі). І на підтвердження своїх слів навіть прислали два зразки картин Бургіньйона, які самі реставрували.

Але все це – лише крапля у морі. Адже постійну експозицію складають менше 3% експонатів музею. 

Загалом фонди музею сьогодні нараховують понад 11 000 творів мистецтва. На момент його створення їх було більше 3 000. Один зі шляхів поповнення колекції – своєрідний бартер: за можливість провести персональну виставку в музеї художники розплачуються не грошима, а своїми картинами. "Музей, формуючи план виставкової роботи, дивиться, якими роботами було б бажано поповнити фонди. Художників, які нам не цікаві, ми не беремо", - каже Наталія Безбах.

Трапляються і безвідплатні подарунки. Серед останніх - 11 000 екслібрісів відомого київського художника Костянтина Козловського. "Можна було б створити окремий відділ екслібрісів. Іноді гадають, на якому матеріалі музей відкрити – а у нас уже все готове", - коментує Наталія Безбах.

Ще одне джерело - надходження з Дирекції художніх виставок України у Києві, які періодично передають музею певну кількість робіт сучасних українських художників з різних регіонів. До речі, сучасними вважаються роботи, вік яких не перевищує 50 років. Цей період встановлено умовами проведення експертизи мистецьких витворів у разі, коли їх планують вивезти за кордон. Усе, що старше, апріорі вважається таким, що має історичну та музейну цінність та вивезенню не підлягає.

Тож на сьогодні в художньому музеї співвідношення сучасних робіт та робіт категорії 50+ - третина до двох третин. Найстаріші – гончарні вироби, знайдені під час археологічних розкопок на території Вінниччини.

Доводиться музею і придбати роботи. Наприклад, минулого року його колекція поповнилася роботами деяких українських художників. Що стосується старовини, то для цього потрібні відповідні кошти. "Але не потрібно думати, що старовинне – обов'язково великі кошти. Буває, сучасний художник коштує дорожче", - каже Безбах.

Так, останнім часом почали дорожчати роботи сучасних вітчизняних митців. "Така тенденція. Наприклад, Глущенко, Яблонська, Шишко стали шалено рости в ціні. І у нас є всі вони. Можливо, вони дорожче за деякі роботи ХІХ століття", - каже Наталія Безбах.

А ціни визначаються за абсолютно чіткими параметрами. "Є довідник, де вказана ціна. Наприклад, такий художник коштує стільки. І є шкала, за якою ціну "відмінусовують", наприклад, за пошкодження. А "приплюсовує" у першу чергу ім'я майстра. А ще – якість полотна, тема", - пояснює Наталія Безбах.

На запитання, який експонат музею найдорожчий, вона відповідає просто: "Це секрет. Не маю права говорити". У відповідь на уточнююче запитання щодо порядку цифр – сотні тисяч чи мільйони, загадково посміхається: "Великі цифри".